Карлос Сафон – Володар Туману (страница 17)

Наблизившись до вікна, старий подивився на темний обрис «Орфея», що лежав у синіх водах бухти. Залишалося кілька годин до заходу сонця й настання, можливо, його останньої ночі на маяку.

Коли Макс зайшов до будинку на узбережжі, записка Алісії й далі лежала на столі в їдальні, а це означало, що сестра досі не повернулася з побачення з Роландом. Самотність, що панувала в домі, додалася до самотності, яку відчував Макс у цю хвилину. В голові у нього досі лунали слова старого. Хоча Максові було прикро, що доглядач маяка так із ним повівся, він не ображався на старого. Він був певен, що той щось приховує, але знав: коли старий так чинить, то має на це вагому причину. Хлопець піднявся до своєї кімнати й витягнувся на ліжку, думаючи про те, що ця справа йому не до снаги: хоча деталі головоломки в нього перед очима, він не знає, як їх зібрати докупи.

Можливо, варто дослухатися порад Віктора Крея й забути бодай на кілька годин усю цю історію. Кинувши погляд на нічний столик, хлопець побачив, що книжка про Коперника, якої він кілька днів не гортав, досі там — наче раціональна протиотрута від усіх загадок, що оточували його. Він розгорнув книжку на тому місці, до якого дочитав минулого разу, та спробував зосередитися на роздумах про рух планет у космосі. Не виключено, що допомога Коперника знадобиться йому, щоб розгадати цю загадку. Однак він іще раз упевнився, що Коперник обрав не той час, щоб з’явитися на світ. У безмежному всесвіті було надто багато речей, неприступних для людського розуму.

Розділ тринадцятий

За кілька годин, коли Макс уже повечеряв і дочитати йому залишалося якихось десять сторінок, він почув, як до саду перед будинком в’їздять велосипеди. До Макса долинали приглушені голоси Роланда й Алісії: вони ще майже годину шепотілися на ґанку. Близько півночі Макс знову поклав книжку на нічний столик і вимкнув лампочку. Нарешті він почув, як Роландів велосипед віддаляється дорогою, що простяглася вздовж берега, а тоді долинули кроки Алісії, котра повільно піднімалася сходами. Сестрині кроки на якусь мить завмерли біля Максових дверей. Невдовзі вони подріботіли ще кілька метрів до її кімнати. Макс чув, як сестра, скинувши туфлі на дощану підлогу, повалилася на ліжко. Він згадав, як Роланд цілував Алісію уранці на березі, й посміхнувся у напівтемряві. Цього разу хлопець був певен, що сестра засне набагато пізніше, ніж він.

Наступного ранку Макс прокинувся ще до сходу сонця і вдосвіта вже крутив педалі, поспішаючи до селищної пекарні з наміром купити смачний сніданок, поки Алісія не приготувала щось на свій розсуд (намащений мармеладом і маслом хліб із молоком). Уже був ранок, а селище досі стояло тихе-тихе, і це нагадало Максові недільні ранки в місті. Лише поодинокі мовчазні перехожі переривали цей летаргічний сон вулиць, на яких навіть будинки з напівпрочиненими віконницями, здавалося, ще спали.

Вдалині, за молом, кілька рибацьких човнів, що складали місцевий флот, на цілісінький день виходили в море. Пекар і його юна дочка, дебела й рум’яна, втричі товща за Алісію, привіталися з Максом і, передаючи йому тацю зі щойно випеченими булочками, запитали про самопочуття Ірини. Новини тут мали крила, і тутешній лікар, відвідуючи хворих, здається, не лише ставив їм термометри.

Максові вдалося повернутися додому, поки щойно випечені ласощі ще зберігали тепло, проти якого неможливо було встояти. Без годинника він не знав точного часу, але припускав, що було близько восьмої. Йому не хотілося чекати, поки прокинеться Алісія, тож хлопець вирішив удатися до хитрощів. Під приводом гарячого сніданку він поклав на тацю здобу й кілька серветок, поставив склянки з молоком і піднявся сходами до кімнати Алісії. Кісточками пальців він стукав у двері, поки сестра нарешті не озвалася, пробурмотівши щось невиразне.

— Доставка в кімнату, — мовив Макс. — Можна ввійти?

Штовхнувши двері, він увійшов до кімнати. Алісія лежала, сховавши голову під подушку. Макс роззирнувся і завважив розкидані на стільцях одіж та особисті речі Алісії. Кімната жінки завжди здавалася Максу чарівною загадкою.

— Рахую до п’ятьох, а тоді снідатиму сам.

Сестрине лице виткнулося з-під подушки, і Алісія вдихнула запах масла, що витав у повітрі.

Роланд чекав їх на березі, вбраний у старі, з відрізаними холошами штани, що правили йому за купальний костюм. Поряд красувався невеличкий — завдовжки менш як три метри — човен. Суденце, здавалося, пролежало на березі років зо тридцять, дерев’яна обшивка на ньому набула сіруватого кольору, який не могли приховати кілька плям синьої фарби на поверхні. Проте Роланд вочевидь пишався своїм човном так, наче йшлося про розкішну яхту. І поки брат із сестрою йшли по камінню до берега, Макс завважив, що на носу човна Роланд нещодавно, можливо, навіть цього ранку написав фарбою його назву — «Орфей-2».

— Відколи в тебе човен? — запитала Алісія, вказуючи на непоказну шлюпку, на яку Роланд уже повантажив спорядження для підводного плавання та дві плетінки з таємничим вмістом.

— Вже три години. Один із рибалок хотів був порубати його на дрова, але я переконав віддати човен мені в обмін на одну послугу.

— Послугу? — перепитав Макс. — По-моєму, це ти зробив йому послугу.

— Можеш залишатися на суходолі, якщо хочеш, — глузливо відказав Роланд. — Ну, всі на борт!

Вираз «на борт» мало пасував до такого сумнівного суденця, але після того, як човен подолав перші п’ятнадцять метрів, Макс пересвідчився, що його прогноз стосовно негайної корабельної аварії не виправдався. Насправді човен плив упевнено, слухаючись кожного енергійного Роландового гребка.

— Я прихопив один невеличкий винахід — він вас здивує,— мовив Роланд.

Макс потягнувся до одної з плетінок і на кілька сантиметрів підняв покришку.

— Що це? — прошепотів він.

— Підводне вікно, — пояснив Роланд. — Це ящик зі склом в основі; якщо покласти його на поверхню води, можна бачити дно, не занурюючись. Як у вікно.

— Так ти принаймні хоч щось побачиш, — глузливо кинув Макс, звертаючись до Алісії.

— А хто тобі сказав, що я збираюся сидіти в човні? Сьогодні пірнаю я, — відповіла та.

— Ти? Але ж ти не вмієш плавати під водою! — вигукнув Макс, дражнячи сестру.

— Якщо ти називаєш підводним плаванням те, що виробляв учора, то звісно, не вмію, — відбулася жартом Алісія, не піднімаючи сокири війни.

Роланд продовжував веслувати, не звертаючи уваги на перепалку брата й сестри, й зупинив човен метрів за сорок від берега. Під ними на дні, немов велика акула на піску, вичікувально простяглася темна тінь «Орфея».

Роланд розкрив одну з плетінок і видобув звідти закріплений на товстій пошарпаній линві якір. Побачивши таке спорядження, Макс подумав, що все це морське причандалля, либонь, дісталося Роландові разом із човном, якого той урятував від заслуженої та гідної його стану смерті.

— Обережно, бо забризкаю! — вигукнув Роланд і шубовснув у море якір, який, потягнувши за собою майже п’ятнадцять метрів линви й піднявши на поверхню невеличку хмарку бульбашок, нарешті застиг вертикально.

Роланд дав течії відтягти суденце на кілька метрів і прив’язав кінець линви до невеличкого кільця, що звисало з носа човна. Той трохи погойдався на хвилях, а тоді застиг, і при цьому його обшивка зарипіла. Макс підозріло подивився на їхню посудину.

— Човен не потоне, Максе. Повір мені,— мовив Роланд, діставши підводне вікно й поклавши його на воду.

— Те саме казав перед відплиттям капітан «Титаніка», — озвався Макс.

Алісія перехилилася, щоб глянути вниз крізь підводне вікно, і вперше побачила на глибині остов «Орфея».

— Неймовірно! — вигукнула дівчина, зачарована підводним видовищем.

Роланд задоволено усміхнувся й простягнув їй окуляри та ласти.

— Зараз ти побачиш його зблизька.

Першою у воду стрибнула Алісія. Роланд, сидячи на борту човна, заспокійливо подивився на Макса.

— Не турбуйся. Я стежитиму за нею. Нічого не станеться, — запевнив він.

Роланд стрибнув у море й підплив до Алісії, котра чекала метрів за три від човна. Помахавши Максові, вони за мить зникли під водою.

Під водою Роланд узяв Алісію за руку й повільно поплив із нею до решток «Орфея». Температура води була трохи нижчою, ніж під час попереднього занурення, й на глибині холод ставав відчутнішим. Роланд уже звик, що так часом буває в перші дні літа через сильні холодні течії, що плинуть із моря на глибині шість-сім метрів. Ось чому Роланд одразу вирішив, що цього дня не дозволить ні Алісії, ні Максові опускатися разом із ним до остова «Орфея» — для цього їм вистачить інших літніх днів.

Алісія з Роландом обпливли затонулий корабель. Час від часу вони зупинялися, щоб піднятися на поверхню ковтнути повітря й кинути спокійний погляд на судно, осяяне тьмяним примарним світлом, що йшло з глибини. Роланд відчував, що Алісія в захваті від цього видовища, й не спускав із неї очей. Хлопець усвідомлював, що плавати під водою спокійно, в своє задоволення він може лише на самоті.

Занурюючись із кимось, а надто з новачками, як його нові приятелі, він несамохіть опинявся в ролі такої собі підводної няньки. Та хай там як, хлопцеві було особливо приємно розділяти з Алісією та її братом цей чарівний світ, що вже не один рік належав лише йому. Він почувався гідом зачарованого музею, котрий супроводить екскурсантів у їхній фантастичній прогулянці підводним храмом.