Карлос Сафон – Володар Туману (страница 15)

— Це вже вдруге на цьому тижні такий дощ, — засміявся Макс. — Якщо так триватиме й далі, я закоцюрблюся. Ти ж не повертатимешся назад у таку хлющу, Роланде?

— Боюся, що доведеться, — озвався той, дивлячись на щільну завісу дощу. — Не хочу залишати дідуся самого.

— Принаймні візьми плаща, бо підхопиш запалення легенів, — наказала Алісія.

— Плащ не потрібен. Я звиклий. До того ж це літня гроза. Вона швидко минеться.

— Голос досвіду, — пожартував Макс.

— Авжеж.

Приятелі обмінялися поглядами.

— Краще не повертатися до цієї теми до завтра, — докинула Алісія. — Міцний сон допоможе нам побачити все більш виразно. Здається, так завжди кажуть.

— Але хто сьогодні засне після такої історії? — заперечив Макс.

— Твоя сестра має рацію, — мовив Роланд.

— Дурниці,— відрубав Макс.

— Поговорімо про інше. Завтра я знову збираюся поплавати під водою біля корабля. Можливо, виловлю секстант, який дехто впустив, — проказав Роланд.

Макс подумки формулював нищівну відповідь: мовляв, це не найкраща ідея — знову плавати під водою біля «Орфея», однак Алісія випередила його.

— Ми будемо там, — озвалася вона.

Шосте чуття підказало Максові, що сестра відповіла в множині з простої чемності.

— Тоді до завтра, — блискучі очі Роланда дивилися на Алісію.

— Я теж тут, — лагідно нагадав Макс.

— До завтра, Максе, — Роланд уже прямував до велосипеда.

Залишаючись на ґанку, брат із сестрою дивилися, як Роланд їде під дощем, поки його силует не загубився вдалині.

— Перевдягнися, Максе. А я тим часом приготую щось на вечерю.

— Ти? Ти не вмієш куховарити.

— А хто тобі сказав, що я куховаритиму, юначе? Тут тобі не готель. Мерщій додому, — скомандувала Алісія, лукаво усміхаючись.

Макс вирішив дослухатися сестриної поради й увійшов у дім. Через відсутність Ірини й батьків він почувався незваним гостем у чужій оселі, якою з першого дня здавався йому будинок на узбережжі. Піднімаючись сходами до своєї кімнати, він подумав, що вже два дні не бачить огидного Ірининого кота. Він не вважав це страшною втратою, й думка про кота одразу вивітрилася у нього з голови.

Вірна своєму слову Алісія не згаяла на кухні жодної зайвої секунди, приготувавши лише найнеобхідніше. Вона вкраяла кілька скибок житнього хліба, намастила їх маслом і мармеладом і поставила на стіл дві склянки молока.

— Помовч, — пригрозила Алісія. — Я народилася на світ не для того, щоб куховарити.

— Не зарікайся, — озвався Макс, якому не дуже хотілося їсти.

Вечеряли мовчки, чекаючи, що от-от задзвонить телефон і вони взнають новини з лікарні, але телефон мовчав.

— Можливо, вони телефонували раніше, коли ми були на маяку, — припустив Макс.

— Можливо, — пробурмотіла Алісія.

На обличчі сестри відбилося занепокоєння.

— Якби щось сталося, вони б зателефонували ще, — розважливо проказав Макс. — Усе буде гаразд.

Алісія ледь усміхнулася братові, переконавши Макса в його природженій здатності підбадьорювати інших аргументами, в які він сам не вірив.

— Сподіваюся, — згодилася Алісія. — Я, мабуть, піду спати. А ти?

Допивши молоко, Макс обвів поглядом кухню.

— Я зараз, от тільки щось іще з’їм. Я зголоднів, — збрехав хлопець.

Щойно двері до кімнати Алісії зачинилися, Макс відсунув склянку й пішов до гаража на пошуки ще якихось плівок із колекції Якоба Фляйшмана.

Макс увімкнув проектор, і зі жмута світла на стіні з’явилася розпливчаста картина того, що здавалося сукупністю символів. Зображення поступово сфокусувалося, і Макс зрозумів, що гадані символи — ніщо як розміщені в колах цифри, і те, що він бачить — циферблат годинника. Стрілки не рухалися, й від них на циферблат лягали тіні — можна було припустити, що зйомки проводилися сонячної днини або при яскравому освітленні. В кадрі ще кілька секунд був циферблат, а потім — спершу дуже повільно, а тоді дедалі швидше — стрілки годинника почали рухатися в зворотному напрямку. Камера одсунулася назад, і глядач на власні очі міг пересвідчитися, що годинник висить на ланцюжку. Потім камера відсунулася ще на півтора метри, й стало видно, що ланцюжок тримає рука. Рука статуї.

Макс одразу впізнав сад статуй, який вони вже бачили на першій плівці Якоба Фляйшмана кілька днів тому. Цього разу статуї знову стояли не так, як пам’ятав Макс. Як і на першій плівці, камера почала рухатися від фігури до фігури без переходів і пауз. Що два метри об’єктив камери зупинявся навпроти обличчя однієї зі статуй. Макс роздивився одне по одному застиглі лиця цієї зловісної циркової трупи — тепер він міг уявити, як її учасники гинуть у цілковитій темряві в трюмі «Орфея», куди ринула крижана вода.

Нарешті камера повільно наблизилася до фігури, що стояла в центрі шестикутної зірки. Це був блазень. Доктор Каїн. Володар Туману. Макс упізнав нерухому фігуру кота біля його ніг — той простягав у порожнечу пазуристу лапу. Хлопець не пригадував, чи бачив його в саду статуй, але міг би заприсягтися, що дивовижна схожість цього страхітливого кам’яного кота із тим створінням, якого Ірина підібрала в перший день на станції, аж ніяк не випадкова. Дивлячись на ці фігури під стукотіння дощу об шибки, поки гроза віддалялася в бік суходолу, дуже легко було повірити в історію, яку розповів їм сьогодні доглядач маяка. Зловісної присутності цих загрозливих постатей було досить, щоб відкинути будь-який сумнів, хоч яким розважним він би здавався.

Камера наблизилася до обличчя блазня, зупинилася за півметра від нього й кілька секунд не рухалася. Глянувши на бобину, Макс пересвідчився, що плівка закінчується й залишилося переглянути метри два. Якийсь рух на екрані привернув його увагу. Кам’яне обличчя майже непомітно поворухнулося. Макс підвівся й підійшов до стіни, на яку проектувалося зображення. Зіниці кам’яних очей розширилися. А губи повільно розтяглися в жорстокій посмішці, викривши довгий ряд великих і гострих, наче у вовка, зубів. Макс відчув, що до горла йому підкотився клубок.

За кілька секунд зображення зникло, і Макс почув звук обертання порожньої бобини. Плівка закінчилася.

Вимкнувши проектор, Макс глибоко вдихнув. Тепер хлопець вірив усьому, що розповів Віктор Крей, але від цього йому не лише не полегшало, а радше навпаки. Він піднявся до своєї кімнати й зачинив двері. У вікні даленів сад статуй. Територію за білим муром знову огорнув густий непроглядний туман.

Однак того вечора танцюючий туман з’явився не з лісу, а мовби виходив із саду.

За кілька хвилин Макс, який намагався заснути й викинути з голови обличчя блазня, що стояло в нього перед очима, уявив, що це ніякий не туман, а холодне дихання доктора Каїна, котрий, посміхаючись, очікував часу свого повернення.

Розділ дванадцятий

Наступного ранку Макс прокинувся з ватяною головою. За вікном стояла сонячна днина. Хлопець ліниво потягнувся й узяв зі столика свого кишенькового годинника. Найперша його думка була, що годинник зламався. Макс підніс його до вуха й пересвідчився, що механізм працює чудово, отже, це він збився з курсу. Була дванадцята година.

Він скочив з ліжка й побіг сходами вниз. На столі в кухні лежала записка. Макс узяв її, записка була написана витонченим почерком сестри:

Добридень, спляча красуне!

Коли ти читатимеш цю записку, я вже буду на березі з Роландом. Я позичила в тебе велосипед, сподіваюсь, ти не проти. Я бачила, вчора ввечері ти переглядав «кіно», тому вирішила тебе не будити. Тато телефонував рано вранці й сказав, що вони поки не знають, коли повернуться додому. Стан Ірини не змінився, але лікарі сподіваються, що за кілька днів вона вийде з коми. Я переконала тата (а це було нелегко), щоб він про нас не турбувався.

Звісно, сніданку немає.

Ми будемо на березі. Приємних снів…

Макс тричі перечитав записку, а тоді знову поклав її на стіл. Побіг нагору й швидко умив лице. Потім одягнув плавки та синю сорочку й пішов до гаража по другий велосипед. Хлопець іще не виїхав на дорогу, що вела до берега, а його шлунок уже вимагав своєї ранкової порції. Діставшись селища, Макс змінив курс і поїхав до ратушної площі, де містилася пекарня. За п’ятдесят метрів од неї вже чулися смачні запахи, на які негайно відреагував його шлунок, і Макс переконався, що прийняв вірне рішення. Після трьох невеличких кексів і двох шоколадок він знову взяв курс на берег, а на його обличчі сяяла усмішка праведника.

Алісія поставила велосипед при в’їзді на дорогу, що вела до берега, де стояла халабуда Роланда. Залишивши поряд і свій, Макс подумав: хоча селище не схоже на кубло дрібних злодіїв, проте купити замки буде не зайве. Поглянувши на маяк, який височів над скелями, хлопець попрямував до берега. Максові залишалося пройти кілька метрів порослою високою травою стежиною, що виходила до бухти, коли він спинився.

На березі, метрів за двадцять од місця, де стояв Макс, на півдорозі між морем і піском, лежала Алісія. Над нею, підтримуючи Алісію за талію, схилився Роланд і цілував її у губи. Макс відступив на крок і сховався за кущами, сподіваючись, що його не побачать. Кілька секунд він стояв отак, не рухаючись і міркуючи, що тепер робити. Наблизитися до них із безглуздою усмішкою та привітатися? Чи поїхати кудись на велосипеді?

Макс не любив шпигувати, але не втримався й ще раз подивився з-за буйних рослин на сестру й Роланда. Він чув їхній сміх і бачив, як рука Роланда боязко погладжує тіло Алісії,— при цьому рука так тремтіла, що було зрозуміло: це він уперше або щонайбільше вдруге опинився в такій ситуації. Макс запитав себе, чи в сестри це теж перша така пригода і, на свій подив, зрозумів, що не може дати відповіді на цю загадку. Хоча вони все життя прожили під одним дахом, Алісія була для Макса таємницею під сімома печатками.