Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 77)

– Так, у записках адвоката Бріанса.

– Розповідай далі.

– Протягом тих років, коли Вальс був комендантом Монтжуїку, його в’язнями й водночас підзахисними Фернандо Бріанса були такі особи: перший, Себастьян Сальґадо, гаданий автор листів із погрозами, що надходили Вальсові поштою протягом тривалого часу, а також щасливий власник помилування, виклопотаного міністром, який витягнув Сальґадо з в’язниці. Другий, Валентин Морґадо, колишній сержант республіканської армії, що потрапив під амністію 1945 року завдяки героїчному вчинку, коли, згідно з Бріансовими записами, урятував від смерті капітана замкової охорони, з яким стався нещасливий випадок під час реконструкції одного з мурів. Вийшовши з в’язниці, Морґадо користається програмою пробачення й соціального примирення, яку запустила купка патриціїв, змучених докорами сумління, і наймається гаражним робітником до родини Убачів. Із часом отримує підвищення до шофера. Після смерті голови родини він переходить на службу до доньки банкіра, Вікторії, яка виходить заміж за свого товариша Санчіса, генерального директора «Метробарни».

– Їх ще багато?

– Я тільки почала. Третій в’язень – Давид Мартін. Проклятий письменник, звинувачений у серії дивних злочинів, скоєних іще до громадянської війни. У 1930 році Мартінові вдалося втекти від поліції, як видається, перейшовши кордон із Францією. У 1939 році з незрозумілих причин він повертається інкогніто до Барселони, однак невдовзі після перетину кордону його затримують у Піренеях, у містечку Пучсарда.

– Який стосунок має Давид Мартін до цієї справи, окрім того, що був в’язнем Монтжуїку протягом тих років?

– Ось тут і починається все найцікавіше. Мартін – єдиний з усіх цих в’язнів, хто не був прямим клієнтом Бріанса. Адвокат береться його захищати на прохання Ізабелли Жисперт.

– Тої, що Семпере?

– Так, матері Даніеля. Жисперт – це її дівоче прізвище. Як вважається, померла від холери невдовзі після закінчення війни, у 1939 році.

– Як вважається?

– Зважаючи на особисті записи Бріанса, існують підстави вважати, що Ізабеллу Семпере було вбито. Отруєно, якщо точніше.

– Ану лишень угадаю…

– Правильно, Маурісіо Вальсом, який був хворобливо одержимий нею через своє кохання без взаємності. Так принаймні гадає Бріанс, який, що цілком очевидно, не може – або ж не наважується – нічого довести.

– А Мартін?

– Згідно з тими самими записами, Давид Мартін – це об’єкт іншої хворобливої одержимості Вальса.

– Здається, нехворобливих одержимостей у нашого міністра й не було…

– Схоже, Вальс намагався змусити Мартіна написати у в’язниці твори, які майбутній міністр мав намір згодом опублікувати під своїм ім’ям, щоб вдовольнити свою пиху й прагнення літературної слави чи якісь там іще амбіції. На нещастя, Давид Мартін, як стверджує Бріанс, був хворою людиною, що втратила здоровий глузд. Він чув голоси й був переконаний, ніби розмовляє з демонічним персонажем, витвором власної уяви – таким собі Кореллі. Мартінові марення, а також те, що протягом останнього року письменникового життя Вальс тримав його в осібній камері на самому вершечку замкової вежі, здобули йому серед арештантів прізвисько В’язень Неба.

– Це все починає звучати як історія, що мала би бути тобі до вподоби, Алісіє.

– У 1941 році, зрозумівши, що його план скористатися письменником не працює, Вальс наказує двом своїм посіпакам відвезти Давида Мартіна до закинутого будинку біля парку Ґуель і там його вбити. Однак у будинку сталося щось несподіване, і Мартіну вдалося врятуватися.

– Отже, Давид Мартін живий?

– Невідомо. А точніше, Бріансові невідомо.

– Однак він підозрює, що Мартін живий?

– І, либонь, це саме підозрює і Вальс…

– … який гадає, що це Мартін надсилає йому листи з погрозами й намагається його вбити. Щоб помститися.

– Такою є моя гіпотеза, – підтвердила Алісія. – Але це тільки здогадка.

– Є ще щось?

– Найцікавіше я лишила насамкінець, – усміхнулася дівчина.

– Смали.

– Четвертий в’язень – Віктор Маташ, автор циклу книжок «Лабіринт духів», примірник якого ми з тобою знайшли у Вальсовому столі. Донька міністра, Мерседес, пригадала, що ця книжка була останнім, що вона бачила у батька в руках тої ночі, коли Вальс безслідно щез.

– А як Маташ пов’язаний із рештою трьома?

– Маташ, схоже, був приятелем і колишнім колегою Давида Мартіна в тридцятих роках, коли вони обидва писали під псевдонімами серії романів для видавництва «Баррідо й Есковільяс». Бріансові записки натякають, що Маташ, як і Мартін, міг бути жертвою подібного Вальсового замислу. Хтозна, можливо, Вальс і справді намагався залучити всіх письменників-примар до написання твору, яким би він зробив собі ім’я та зажив слави в літературному світі. Зрозуміло, що Вальс не міг змиритися з тою роллю в’язничника, яку йому відвели, й очікував від свого одруження куди більшої вигоди.

– Тут має бути щось іще. Що сталося з Маташем?

– Його перевели з в’язниці Модело до Монтжуїку в 1941 році. Рік по тому, якщо вірити офіційним документам, Маташ наклав на себе руки в камері. Найімовірніше, його розстріляли і вкинули тіло до спільної могили, не лишивши про це жодного свідчення.

– І яка ж хвороблива одержимість керувала міністром у цьому випадку?

Алісія стенула плечима.

– Тут Бріанс не лишив своїх припущень, але дозволю собі звернути твою увагу на той факт, що коли Маурісіо Вальс у 1947 році заснував власне видавництво, то назвав його ім’ям головної героїні «Лабіринту духів», Аріадни…

Варґас зітхнув і протер очі, намагаючись опрацювати всю ту інформацію, яку допіру повідомила йому Алісія.

– Забагато збігів, – сказав він нарешті.

– Згодна, – підтримала його Алісія.

– Я одного не розумію. Якщо всі ці зв’язки існують, і ми – чи то пак ти – з’ясувала їх за три дні, як могло статися, що вся поліція й високопосадовці після кількох тижнів розслідування топчуться на порожньому місці?

Алісія закусила нижню губу.

– Саме це мене й турбує.

– Гадаєш, ніхто не хоче, щоб Вальс знайшовся?

Алісія ретельно зважила відповідь.

– Не думаю, що вони можуть собі це дозволити. Вальс – це не абихто, щоб зникнути, наче його й не було.

– Отже?

– Може, вони хочуть лише дізнатися, де він. І, може, вони зовсім не зацікавлені в тому, щоб вийшли на справжні причини його зникнення.

Варґас струснув головою і ще раз протер очі.

– То ти справді вважаєш, що Морґадо, Сальґадо й Мартін, троє колишніх Вальсових в’язнів, вимізкували план, щоб помститися йому за себе й за свого загиблого товариша, Віктора Маташа? Так ти гадаєш?

Алісія стенула плечима.

– Можливо, Морґадо, шофер, тут ні до чого. Можливо, це його начальник. Санчіс.

– Навіщо Санчісові таке робити? Це ж людина лояльна до влади. Він одружений зі спадкоємицею одного з найбільших статків у країні… Такий собі маленький, потенційний Вальс. Навіщо він мав би вплутуватися в таке?

– Не знаю.

– А той список чисел, який ми знайшли у Вальсовій машині?

– Це може бути що завгодно. А може, й не мати жодного стосунку до нашої справи. Просто випадковий збіг. Ти сам це казав, пригадуєш?

– Ще один збіг? За двадцять років служби в поліції справжніх збігів мені трапилося менше, ніж людей, які не брешуть.

– Не знаю, Варґасе. Не маю й гадки, що означають ці числа.

– А знаєш, що насправді в цьому всьому найменше сходиться?

Алісія знову кивнула, немовби прочитавши його думки.

– Вальс, – мовила вона.

– Так, Вальс, – підтвердив Варґас. – Попри всі його каверзи й інтриги протягом років, проведених комендантом у Монтжуїку, попри всі його вчинки, нехай навіть це він отруїв Ізабеллу Жисперт, убив чи намагався вбити Давида Мартіна, Маташа і ще бозна-кого… загалом-то ми говоримо про звичайного душогуба, в’язничника середньої ланки режиму. Таких, як він, – тисячі. Ти щодня перетинаєшся з ними на вулиці. Люди зі зв’язками, з друзями і знайомими у високих кабінетах, так, але всі вони зрештою лише підхлібники. Лакеї та дрібнота. Як такій людині за такий короткий час вдалося з самих низів видертися так високо?

– Хороше запитання, еге ж? – сказала Алісія.

– Коли твоя розумна голівка знайде на нього відповідь, тоді матимеш той фрагмент, якого бракує, щоб усе це безглуздя набрало бодай якогось сенсу.

– А ти хіба не збираєшся мені допомогти?

– Я вже починаю сумніватися у своїй придатності. Щось мені підказує, що відшукати ключ до цієї крутиголовки може бути небезпечнішим, ніж не відшукати. А я прагну вийти за кілька років на пенсію з повним забезпеченням, щоб присвятити свій час творам Лопе де Веґи й перечитати їх усі, від першого до останнього.