Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 75)

У темряві, зітканій з павутини тіней, виднілися занедбані хатні скарби з безлічі осель. Під склепінчастою стелею звисала сітка проводів із голими лампочками. Варґас, простеживши за проводом, відшукав електричну коробку на стіні й натиснув головний умикач. Лампочки неквапно запалювалися одна за одною дрібками жовтавого миготливого світла, наче гірлянди на якомусь примарному ярмарку. Почулося тихе дзижчання електричного струму, немовби десь у темряві завис бджолиний рій.

Алісія з Варґасом рушили коридором, обабіч якого простяглися обгороджені металевою сіткою приміщення. Біля входу до кожного висіла табличка з номером партії, датою закінчення строку зберігання, а також ім’ям власника або назвою організації, якій належали речі. Кожна з тих комірок таїла в собі окремий маленький світ. У першій загорожі Алісія з Варґасом побачили цілу гору друкарських машинок, лічильних пристроїв та касових апаратів. У другій містилося величезне розмаїття розп’ять, статуй святих, сповідалень і кафедр.

– Можна заснувати свій власний монастир, – зауважила Алісія.

– Що ж, може, тобі ще не пізно…

Далі вони натрапили на зняту з кріплень карусель, за якою виднілися рештки пересувного атракціону. З іншого боку коридору лежала ціла колекція трун та іншої похоронної всячини родом із XIX століття, зокрема скляний гробівець, усередині якого містилося шовкове ложе з відтиском тіла якогось видатного небіжчика.

– Господи Боже… – пробурмотів Варґас. – Звідки це все?

– Переважна більшість із розтриньканих маєтків – майно родин, які ще перед війною потрапили долі в неласку, і підприємств, яких змило рікою часу…

– Ти гадаєш, хтось пам’ятає, що все це досі лежить тут?

– Хтось-то платить за зберігання.

– У мене волосся дибки стає, чесне слово.

– Барселона – це наче зачарований дім, Варґасе. Річ у тому, що вам, туристам, ніколи навіть на думку не спадає зазирнути за завісу. Дивися, ось воно.

Алісія спинилася перед одним із відділень і вказала на табличку.

– Ти впевнена, що хочеш це зробити?

– Я не думала, що ти такий скиглій, Варґасе. Я беру всю відповідальність на себе.

– Ну, як знаєш. Що саме ми шукаємо?

– Не знаю. Щось, що пов’язує Вальса, Сальґадо, Давида Мартіна, родину Семпере, Бріанса, список незрозумілих чисел, книжки Маташа, а тепер ще й Санчіса та його безлицого шофера. Знайдемо цей зв’язок, знайдемо Вальса.

– Ти гадаєш, пояснення лежить тут?

– Поки не перевіримо, не дізнаємося.

Відділення з Бріансовими речами було замкнуте на простеньку колодку, куплену в крамничці господарських товарів. Замок піддався після п’ятого удару ручкою револьвера. Алісія, не гаючи ні секунди, кинулася всередину.

– Тхне мертвечиною, – зауважив Варґас.

– Це морський бриз. За стільки років у Мадриді ти геть втратив нюх.

Варґас лайнувся й пішов за нею. Стоси дерев’яних ящиків, накритих брезентом, утворювали прохід, який вів до чогось на кшалт внутрішнього дворика, яким неначе пройшовся смерч, розкидавши довкола різноманітні реліквії багатьох поколінь династії Бріансів.

– Схоже, адвокат у своїй родині – біла ворона. Я не знавець антикваріату, але тут лежать чималі статки, – припустив Варґас.

– Сподіваюся, твоя законослухняність допоможе тобі не піддатися на спокусу забрати з собою срібну попільничку котрогось із Бріансових пращурів…

Варґас обвів рукою розмаїття посуду, дзеркал, піддзеркальників, стільців, книжок, скульптур, скринь, шаф, тумб із шухлядами, велосипедів, іграшок, лиж, черевиків, валіз, картин, ваз і ще безліч усякого хатнього начиння, яке, накидане одне на одне, утворювало чудернацьку строкату мозаїку, через що місце скидалося на якусь печеру скарбів.

– Із якого століття розпочнемо?

– Нам потрібні Бріансові архіви. Шукаймо картонні коробки середнього розміру. Знайти їх не має бути дуже важко. Носії найпевніше поскидали адвокатове майно якомога ближче до входу. Усе, на чому немає шару пилюки завтовшки у два пальці, може бути тим, що нам потрібно. Ти справа чи зліва? Чи це дурне запитання?

Продираючись крізь джунглі всякого мотлоху, який напевне лежав тут уже тоді, коли ні Алісії, ні Варґаса ще й на світі не було, вони за кілька хвилин натрапили на піраміду з коробок, на яких ще досі були наліпки, точнісінько такі самі, як поцуплена Алісією. Варґас підійшов і заходився розставляти коробки вряд, тимчасом як Алісія розпаковувала їх і переглядала їхній вміст.

– Це те, що ти шукала? – запитав Варґас.

– Ще не знаю.

– Пречудовий план, – пробурмотів поліціянт.

Вони витратили близько півгодини, щоб відділити коробки з документами, від тих, у яких були книжки й кабінетне приладдя. Немічного світла лампочок, які висіли вгорі, бракувало, щоб ретельно оглянути папери, і Варґас пішов пошукати щось, чим можна було б підсвітити. Невдовзі він повернувся зі старовинним мідяним канделябром та жменею грубих свічок, якими, схоже, ще ні разу не користувалися.

– Ти впевнений, що це не динамітні шашки? – запитала Алісія.

Варґас затримав вогник запальнички за сантиментр від ґноту першої свічки й простягнув її Алісії.

– Може, тоді запалиш сама?

Ореол світла довкола свічок відсунув темряву, й Алісія взялася перебирати один за одним корінці тек, що лежали зверху. Варґас нервово поглядав на неї.

– А мені що робити?

– Тут усе впорядковано за датами. Починаючи від січня 1934-го. Я шукатиму за датою, а ти за ім’ям. Почни з найсвіжіших, і зустрінемося посередині.

– А яке ім’я мені шукати?

– Санчіс, «Метробарна»… Будь-що, що дозволить нам пов’язати Бріанса з…

– Домовилися, – урвав її Варґас.

Протягом майже двадцяти хвилин вони мовчки переглядали вміст коробок, час від часу перезираючись і хитаючи головами.

– Тут немає нічого, що стосувалося б Санчіса чи «Метробарни», – сказав поліціянт. – Я вже передивився п’ять років – анічогісінько.

– Шукай далі. Може, щось є по Іпотечному банку.

– Тут немає ніяких банків. Його клієнти – сама голота, звиняйте за правничу термінологію…

– Шукай далі.

Варґас кивнув і поринув знову в океан паперів і справ, тимчасом як свічі підпливали восковими слізьми, грона яких застигали на канделябрі. По якомусь часі поліціянт зауважив, що Алісія затихла й припинила свої пошуки. Він підвів очі й побачив, що дівчина завмерла, прикипівши очима до стосу тек, які дістала з однієї з коробок.

– Що там? – запитав Варґас.

Алісія показала йому грубу теку.

– Ізабелла Жисперт… – промовила вона.

– Та, що Семпере?

Дівчина кивнула й показала ще одну теку, на обкладинці якої був напис «МОНТЖУЇК 39–45». Варґас підійшов ближче й опустився навпочіпки перед коробкою. Відтак став перебирати справи, дістаючи деякі з них.

– Валентин Морґадо…

– Санчісів водій.

– Семпере/Мартін…

– Дай-но глянути.

Алісія розгорнула теку.

– Це наш Давид Мартін?

– Видається, що так…

Варґас раптом завмер.

– Алісіє!

Вона відірвала очі від справи Давида Мартіна.

– Дивися сюди, – сказав Варґас.

Тека, яку він простягнув їй, була щонайменше два пальці завтовшки. Прочитавши, чия це була справа, Алісія відчула, як її пройняло холодом, і не змогла стримати усмішки.

– Віктор Маташ…