Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 38)

– Між нами далі війна?

Алісія зітхнула й похитала головою.

– Це не просто дружній візит, Алісіє. Мені треба залагодити ще багато справ, а в «Паласі» на мене вже чекають за вечерею. Що ти маєш мені розказати?

Дівчина стисло переповіла Леандро події дня і стала чекати, доки той, не зраджуючи своєї звички, мовчки зважить і підсумує все. Потім чоловік підвівся й підійшов до вікна. Алісія дивилася на його нерухому постать, що окреслювалася у вуличних вогнях Ґран-Віа. Хирляві руки й ноги, що кріпилися до непропорційно великого тулуба, надавали йому схожості з павуком, який зачаївся в центрі своєї павутини. Алісія не переривала його розмірковування. Вона вже знала, що Леандро любив неспішно розважати й висновувати свої подальші вчинки, насолоджуючись кожним шматочком інформації й вираховуючи, як дістати з неї максимальну користь.

– Я так розумію, що ти не повідомила Вальсову секретарку про те, що знайшла цю книжку й забираєш її з собою, – нарешті озвався він.

– Ні. Лише Варґас знає, що книжка в мене.

– Бажано, щоб так це й лишилося. Як гадаєш, зможеш переконати його не розповідати про книжку своєму начальству?

– Гадаю, що зможу. Принаймні на кілька днів.

Леандро, злегка невдоволений, зітхнув. Він відступив від вікна й неспішно повернувся до фотеля. Зручно вмостився, перекинувши ногу за ногу, і протягом якоїсь хвилі вивчав Алісію очима судмедексперта.

– Я хотів би, щоб ти сходила до лікаря Вальєхо.

– Ми вже про це говорили.

– Він найкращий у країні спеціаліст.

– Ні.

– Дозволь, я запишу тебе на прийом. Лише один огляд, який ні до чого не зобов’язує.

– Ні.

– Якщо ти маєш намір і далі розмовляти односкладовими словами, то принаймні вигадай щось нове.

– Гаразд, – відказала Алісія.

Леандро знову взяв роман Маташа зі столу й погортав його, усміхаючись сам до себе.

– Смішна книжка?

Чоловік звільна похитав головою.

– Ні. Власне кажучи, у мене від неї волосся дибки стає. Я тільки подумав про те, що вона здається написаною неначе саме для тебе.

Леандро зі скептичним виразом на обличчі пробігав очима сторінки, зупиняючись то там, то тут. Зрештою простягнув книжку Алісії, пильно вивчаючи дівчину єзуїтським поглядом, одним із тих, які бачать усі гріхи раніше, ніж ти встигнеш про них подумати, і яким досить одного змига оком, щоб змусити тебе розкаятися.

– Та дуже важлива вечеря в «Паласі» скоро зовсім захолоне, – натякнула Алісія.

Леандро не став заперечувати.

– Не вставай із ліжка й відпочивай. Я лишив тобі в аптечці у ванній десять флаконів по сто.

Алісія розлючено стиснула губи, однак промовчала. Леандро кивнув і рушив до дверей. Перш ніж вийти, він обернувся й наставив указівний палець на Алісію.

– Тільки не втни якоїсь дурниці, – попередив він.

Алісія склала руки як до молитви й усміхнулася.

17

Позбавлена присутності Леандро та його начальницької аури, що линула за ним повсюди, Алісія замкнулася на засув, стала під душ і майже на сорок хвилин забулася серед пари й крапель гарячої води. Чекаючи, доки вода змиє з неї турботи дня, що минув, дівчина навіть не вмикала світла, задовольняючись тьмяним світінням, яке соталося крізь віконце ванної кімнати. Опалювальні котли «Гіспанії» розміщувалися, мабуть, аж у самому пеклі, і металічне гримотіння в трубах просякало крізь стіни гіпнотичною музикою. Коли Алісії здалося, що шкіра її ось-ось уже почне відставати клаптями, вона закрутила кран, але ще якусь хвилю не рушала з місця, слухаючи капотіння води з душу й гул машин на Ґран-Віа.

Пізніше, загорнута в рушник, у товаристві повного келиха з білим вином, Алісія розляглася на ліжку разом із матеріалами справи, яку їй того ранку вручив Хіль де Партера, і текою з листами, буцімто написаними чи то в’язнем Сальґадо, чи то непевним небіжчиком Давидом Мартіном.

Почала вона з матеріалів справи, порівнюючи офіційну версію поліції з тим, що дізналася протягом дня. Як і в більшості поліційних доповідей, у цій ішлося лише про найменш важливе; найцікавіші теми вона обминала. Звіт про начебто замах на Вальса в будинку Товариства красних мистецтв становив собою геніальний приклад твору, побудованого на необґрунтованих і чудернацьких здогадах. У звіті не було жодного спростування, жодної думки, що суперечила б словам Вальса, який стверджував, що бачив серед присутніх когось, хто мав намір вчинити замах на його життя. Кольорова вкладка містила начебто свідчення начебто злочину, який начебто збирався скоїти чоловік, якого начебто бачили за кулісами в чомусь на кшталт маски, що частково затуляла його обличчя. У Алісії вихопилося невдоволене зітхання.

– Тільки Зорро [48] нам бракувало, – пробурмотіла вона сама до себе.

Невдовзі Алісії набридло розбирати документи, склепані вочевидь лише для годиться. Вона покинула теку з матеріалами справи й узялася до листів.

Алісія нарахувала дванадцять послань, кожне на аркуші пожовклого паперу, помережаного химерним почерком. Найдовше мало заледве чи два скупі абзаци. Судячи з вигляду літер, їх виводило перо спрацьоване й стерте, що подавало чорнило нерівномірно, лишаючи риски, насичені кольором, поряд із ледь помітними подряпинами на папері. Рука автора майже не поєднувала літери між собою, через що складалося враження, ніби текст написано побуквено. Тематика листів стосувалася завданої колись кривди й акцентувала в кожному посланні на одних і тих самих моментах. Анонімний автор раз по раз згадував «правду», «дітей смерті» і зустріч «перед входом до лабіринту». Вальс отримував ці повідомлення протягом багатьох років, і тільки тепер щось спонукало його до дій.

– Що ж саме? – прошепотіла Алісія.

Відповідь майже завжди лежить у минулому. Це був один із перших уроків від Леандро. Колись, після похорону одного з керівників барселонського відділення Бригади соціальних розслідувань, на якому була присутня й Алісія (Леандро змусив її прийти, вважаючи це частиною її навчання), її наставник промовив цю фразу. Думка Леандро полягала в тому, що, починаючи від певної миті в житті людини, її майбутнє незмінно визначається її минулим.

– Хіба це не очевидно? – запитала тоді Алісія.

– Ти неабияк здивувалася б, якби дізналась, як часто в теперішньому й майбутньому шукають відповіді, які є тільки в минулому.

Леандро мав певну схильність до повчальних афоризмів. Тоді Алісія гадала, що її наставник говорив про небіжчика або, можливо, навіть про себе самого й про те темне море, що викинуло його на береги влади, як і інших достойників, що видерлися нагору похмурої споруди режиму, – обраних, як їх стали називати з часом. Вони, як сміття, завжди спливають у каламутній воді. Плеяда переможців, яких, здавалося, породило не материне лоно, а та гниль, що тече вулицями цього безплідного краю, наче кривава річка, що вирвалася з каналізаційних люків. Алісія усвідомила, що цей образ вона запозичила з книжки, знайденої у Вальсовому кабінеті. Кров, що витікає з каналізаційних люків і поволі затоплює вулиці. Лабіринт.

Алісія впустила листи на підлогу й заплющила очі. Холод у жилах, який приносили ці чи то ліки, чи то отрута, завжди відчиняв темні комірки в її мозку. Це була та ціна, яку вона платила за можливість угамувати біль. Леандро знав це. Знав, що під цим морозним покривалом, де не існувало ні болю, ні свідомості, Алісія здатна була бачити в темряві, чути й відчувати те, чого інші не могли навіть уявити, здатна викривати таємниці, які решта вважали давно похованими. Леандро знав: щоразу, коли Алісія занурюється в ці чорні води й виринає зі здобиччю в руках, вона лишає там частинку тіла й душі. І він знав, що Алісія ненавидить його за це. Ненавидить з такою люттю, яку тільки може відчувати створіння, що знає свого творця і знає, що він відповідальний за всі її нещастя.

Дівчина підхопилася з ліжка й попрямувала до ванної. Відчинивши дверцята-дзеркало невеличкої шафки, вона побачила акуратно виставлені пляшечки, які залишив їй Леандро. Її нагорода. Алісія обіруч вигребла їх усі й поскидала в раковину. Прозора рідина витекла поміж друзками скла.

– Сучий син, – пробурмотіла дівчина.

У номері задзвонив телефон. Алісія, не зважаючи на деренчання, якусь хвилю розглядала в дзеркалі своє відображення. Вона чекала цього дзвінка. Потім повернулася до кімнати й мовчки взяла слухавку.

– Знайшли Вальсову машину, – почувся голос Леандро на тому кінці.

Алісія мовчала.

– У Барселоні, – нарешті промовила вона.

– Так, – підтвердив Леандро.

– І жодного сліду самого Вальса.

– Ані його охоронця.

Алісія сіла на ліжко, втупивши загублений погляд у вуличні вогні, що кривавими плямами блимали за вікном.

– Ти ще тут, Алісіє?

– Я їду вранці першим потягом. Здається, виїжджає о сьомій з Аточі.

Вона почула зітхання Леандро і уявила, як він сидить у ліжку в своїх апартаментах у готелі «Палас».

– Не знаю, чи це хороша ідея, Алісіє.

– Краще лишити все в руках поліції?

– Я хвилююся через те, що ти будеш сама в Барселоні, ти знаєш це. Барселона – небезпечне місце для тебе.

– Все буде гаразд.

– Де ти зупинишся?

– А ти як гадаєш?

– У квартирі на вулиці Авіньйон… – зітхнув Леандро. – Чому не в якомусь пристойному готелі?

– Тому що там мій дім.

– Твій дім тут.

Алісія обвела поглядом приміщення, свою темницю протягом останніх років. Мабуть, тільки Леандро могло спасти на думку назвати цю домовину її домівкою.