Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 37)

– Якби ти уважніше читала доповідь барселонської поліції, що стежила за Себастьяном Сальґадо після його несподіваного звільнення в січні минулого року, то пригадала б, що товариш Сальґадо під час свого ув’язнення втратив ліву руку й носив порцеляновий протез. Схоже на те, що на допиті хтось доклав свою руку – вибачай за каламбур – до цього каліцтва.

Поліціянтові здалося, що Алісія збиралася щось сказати, але зненацька дівчина заніміла, втупивши погляд кудись удалечінь. За хвилину вона зблідла, і Варґас зауважив краплини поту, що вкрили її чоло.

– Хай там як, а однорукий Сальґадо не міг написати ті листи. Алісіє, ти мене слухаєш? З тобою все гаразд?

Дівчина раптом підвелася й накинула на себе пальто.

– Алісіє?

Вона взяла зі столу теку з листами, буцімто написаними Сальґадо, і подивилася на Варґаса відсутнім поглядом.

– Алісіє?

Алісія рушила до виходу, лишивши Варґаса збентежено дивитися їй услід.

15

Щойно вона вийшла на вулицю, біль посилився. Алісія не хотіла, щоб Варґас бачив її такою. Не хотіла, щоб будь-хто бачив її такою. Напад болю, що наближався, обіцяв бути одним із найгірших. Клятий мадридський холод. Укол тільки дав змогу їй виграти трохи часу. Алісія, повільно дихаючи, намагалася не зважати на біль, що вже починав шпигати в стегно, і йшла далі, вивіряючи кожен крок. Але не встигла вона дістатися навіть до площі Сібелес, коли мусила зупинитись і спертися на ліхтарний стовп, щоб перечекати, доки мине спазм, що неначе електричним струмом пройняв їй кістки. Дівчина відчувала, як люди проходили повз неї, кидаючи косі погляди.

– Ви себе добре почуваєте, сеньйорито?

Алісія кивнула, навіть не знаючи кому. Перевівши дух, вона зупинила таксі й попросила відвезти її до готелю «Гіспанія». Водій глянув на дівчину дещо стривожено, однак нічого не сказав. Вечоріло, і вогні Ґран-Віа притягували до себе натовпи місцевих і приїжджих: немовби накочувалося хвилями сіре море тих, хто виліз із печер своїх офісів, щоб нарешті піти додому, і тих, хто не мав, куди йти. Алісія притиснулася обличчям до скла й заплющила очі.

Коли вони під’їхали до «Гіспанії», дівчина попросила таксиста, щоб той допоміг їй вийти з машини. Лишивши йому чималі чайові, вона рушила до вестибюля, опираючись на стіни. Щойно побачивши, як вона заходить, Маура, портьє, підскочив зі свого місця й зі стурбованим виразом обличчя підбіг до Алісії. Підтримуючи дівчину за талію, він допоміг їй дійти до ліфта.

– Знову? – запитав портьє.

– Це скоро минеться. Все через погоду…

– Мені ваше обличчя зовсім не подобається. Може, викликати лікаря?

– Не треба. У номері є ліки, які мені потрібні.

Маура кивнув, не надто переконаний. Алісія поплескала його по плечі.

– Ви хороший друг, Мауро. Мені вас бракуватиме.

– Ви перебираєтеся до іншого готелю?

Алісія всміхнулася й зайшла у ліфт, побажавши портьє доброї ночі.

– До речі, у вас, здається, гість… – повідомив Маура, коли дверцята вже зачинялися.

Вийшовши з ліфта, Алісія рушила довгим темним коридором до своєї кімнати, кульгаючи і спираючись на стіну. Обабіч її шляху за зачиненими дверима стояли порожніми десятки номерів. Такими вечорами, як цей, Алісія підозрювала, що вона єдина жива мешканка на всьому поверсі, хоча й мала завжди відчуття, ніби хтось стежить за нею. Часом, коли зупинялася в темряві, вона заледве не відчувала потилицею дихання вічних квартирантів або доторки чиїхось пальців до її обличчя. Діставшись до дверей свого номера наприкінці коридору, Алісія на якусь мить зупинилася, щоб перепочити.

Відчинивши двері, дівчина зайшла, але навіть не стала вмикати світло. Неонові вивіски театрів та кінотеатрів на Ґран-Віа кидали блимаве сяйво, що огортало приміщення різнокольоровим півмороком. У фотелі, спиною до дверей, сидів хтось із запаленою цигаркою в руці. Звої сизого диму витинали візерунки в повітрі.

– Я думав, ти навідаєшся до мене надвечір, – промовив Леандро.

Алісія, хитаючись, дошкутильгала до ліжка й повалилася на нього, знесилена. Її наставник обернувся й зітхнув, похитавши головою.

– Приготувати тобі?

– Нічого не хочу.

– Це якась форма покутування гріхів чи ти просто отримуєш насолоду, страждаючи без потреби?

Леандро підвівся й підійшов до Алісії.

– Покажи мені.

Нахилившись над нею, він помацав стегно з холоднокровністю лікаря.

– Коли ти востаннє робила укол?

– Сьогодні опівдні. Десять міліграмів.

– Ти ж знаєш, що цього не досить.

– Може, двадцять.

Леандро тихо лайнувся собі під ніс. Потім пішов до ванної і зупинився просто перед шафкою. Там він відшукав металевий футляр і повернувся до Алісії. Присівши на краю ліжка, Леандро розкрив футляр і став готувати ін’єкцію.

– Ти ж знаєш, як мені не подобається, коли ти так робиш.

– Це моє життя.

– Коли ти так мордуєш себе, воно стає і моїм. Повернися.

Алісія заплющила очі й повернулася набік. Леандро закасав їй одяг до пояса, потім розстібнув корсет і зняв його. Алісія застогнала від болю, зажмурюючи очі й уривчасто дихаючи.

– Мені це болить більше, ніж тобі, – промовив Леандро.

Він узявся за стегно й притиснув його до ліжка. Алісія тремтіла, коли голка входила в її зранену плоть. У дівчини вихопилося глухе виття, тіло її напружилося, наче корабельна линва. Леандро повільно витягнув голку й поклав шприц на ліжко. Він поступово відпускав ногу Алісії, а відтак перевернув її горілиць. Поправив сукню й обережно поклав подушку під голову. Чоло Алісії було вкрито потом. Леандро дістав хустинку й витер його. Дівчина поглянула на свого наставника скляними очима.

– Котра година? – пробелькотіла вона.

Леандро погладив її по щоці.

– Ще рано. Відпочивай.

16

Алісія прокинулася в темряві кімнати й побачила обриси силуету Леандро, що сидів у фотелі коло її ліжка. У руках він тримав книжку Віктора Маташа й читав її. Алісія зрозуміла, що доки спала, Леандро обшукав її кишені, сумочку й, можливо, геть усі шухляди в номері.

– Краще? – запитав Леандро, не відриваючи очей від тексту.

– Краще, – відказала Алісія.

Її пробудження завжди супроводжувалося якоюсь дивною ясністю і відчуттям, ніби по судинах повільно розтікається захололе желе. Леандро накрив її ковдрою. Алісія помацала себе й виявила, що на ній досі той самий одяг. Дівчина підвелася на ліктях і сперлась на приголів’я ліжка. Заморожений біль пульсував глухо й ледь чутно. Леандро нахилився і простягнув їй склянку. Алісія зробила два ковтки. На смак не схоже було на воду.

– Що це?

– Випий усе.

Алісія допила. Леандро згорнув книжку й поклав її на стіл.

– Ніколи не міг зрозуміти твоїх літературних смаків, Алісіє.

– Я знайшла цю книжку в кабінеті Вальса, у його робочому столі.

– Тобі здається, що вона може мати якийсь стосунок до нашої справи?

– Наразі я не відкидаю жодної можливості.

Леандро схвально кивнув.

– Ти вже говориш, як Хіль де Партера. Як твій новий напарник?

– Варґас? Схоже, користь від нього є.

– Йому можна довіряти?

Алісія стенула плечима.

– Коли бачу такий сумнів у людини, що не довіряє і власній тіні, я навіть не знаю, як його розуміти. Може, як знак того, що ти навертаєшся до віри в наш уряд?

– Розумій, як хочеш, – відрізала дівчина.