Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 20)

– А звідки ви знаєте, які листи, надіслані з цього відділення, прийшли з в’язниці, а які ні?

– Усі, написані в Монтжуїку, мають на конверті розпізнавальний штемпель, який ставлять у тюремній канцелярії, перш ніж відправити листа.

– А хіба листи в’язнів не перлюструються? – запитала Алісія.

– Теоретично – так. Але практично – і нам це підтвердили відповідальні за перлюстрацію чиновники – кореспонденція переглядається лише у виняткових випадках. У кожному разі, послань із погрозами міністру ніхто не зауважив. Також існує можливість того, що через зашифровану мову листів тюремні цензори не помітили в них нічого важливого.

– Якщо Сальґадо мав спільника або спільників на волі, чи не могли б вони передавати йому листи, а він уже відправляв би їх із в’язниці?

– Могли б. Сальґадо мав право на одне побачення в місяць. Але в цьому не було б жодного сенсу. Набагато простіше відправляти листи звичним шляхом і не наражатися на небезпеку, що тюремні цензори їх виявлять, – сказав Хіль де Партера.

– Якщо тільки хтось не хотів навмисно лишити докази, щоб усі думали, ніби листи надсилаються з в’язниці, – зауважила Алісія.

Хіль де Партера кивнув, погоджуючись.

– Я одного не можу зрозуміти, – вела далі Алісія. – Сальґадо вочевидь було засуджено до максимального покарання – тридцяти років. Як він опинився на волі?

– Цього не розуміє ніхто, не тільки ви. Справді, Себастьянові Сальґадо лишалося щонайменше десять років ув’язнення, коли його несподівано було помилувано самим Франко. Ба більше. Згадану амністію було надано за клопотанням міністра Вальса.

Алісія вражено реготнула. Хіль де Партера суворо глянув на неї.

– Навіщо Вальсові було клопотатися за нього? – прийшов на допомогу Леандро.

– Попри наші доводи, міністр, посилаючись на те, що розслідування не дає сподіваних результатів, вважав, що Сальґадо, опинившись на волі, може привести до особи чи осіб, причетних до листів із погрозами та ймовірних замахів на його життя.

– А чому «ймовірних»? – вихопилося в Алісії.

– У цій справі немає нічого певного, – відрізав Хіль де Партера. – Це не значить, що я сумніваюся в словах міністра. І вам цього теж не раджу.

– Звісно. Вертаючись до звільнення Сальґадо… Воно дало ті результати, на які сподівався міністр? – запитала Алісія.

– Ні, не дало. Відтоді як Сальґадо покинув в’язницю, ми стежили за ним цілодобово. Насамперед він винайняв помешкання в низькосортному готельчику в Китайському кварталі, де заплатив за місяць наперед. Після цього він лише те й робив, що ходив щодня на Північний вокзал, де цілими годинами просиджував у вестибюлі, поглядаючи на камери схову, та ще час від часу навідувався до старенької комісійної книгарні на вулиці Святої Анни.

– «Семпере й сини», – пробурмотіла Алісія.

– Саме так. Ви її знаєте?

Алісія кивнула.

– Цей Сальґадо не видається типовим книголюбом, – зауважив Леандро. – Нам відомо, що він сподівався знайти в камері схову на вокзалі?

– Ми підозрювали, що Сальґадо заховав там якусь свою здобич, награбовану до того, як його затримали в тридцять дев’ятому році.

– Підозра підтвердилася?

– Коли йшов другий тиждень його волі, Сальґадо знову – цього разу востаннє – навідався до книгарні «Семпере й сини», а опісля, як завжди, вирушив на Північний вокзал. Одначе того дня, замість сісти у вестибюлі й дивитися на камери схову, він підійшов до однієї з них і відімкнув її ключем. Звідти він дістав валізу й відкрив її.

– І що там було? – запитала Алісія.

– Нічого, – відказав Хіль де Партера. – Повітря. Те, що він там зберігав, зникло. Барселонська поліція мала намір його затримати, коли він виходив із вокзалу, але Сальґадо несподівано впав на землю. Наші агенти також зауважили, що за ним ішли назирцем аж до вокзалу двоє працівників книгарні. Щойно Сальґадо впав, один із них підбіг і опустився навколішки біля нього, а за кілька секунд пішов геть. Коли поліція прибула на місце події, Сальґадо вже був мертвий. Можна було б розводитися про Божу кару, грабіжник, якого пограбували, і все таке, одначе докладний огляд тіла виявив проколи на спині й на одязі, а розтин показав залишки стрихніну в крові.

– Може, його вбили ті два працівники книгарні? Спільники, які прибрали підсадну качку, щойно вона перестала бути потрібною, або коли відчули себе в небезпеці, помітивши, що поліція стежить за ними?

– Це була одна з версій, але її відкинули. По суті, непомітно вбити Сальґадо міг будь-хто, присутній на тому вокзалі. Поліціянти уважно стежили за двома книгарями і не помітили жодного прямого контакту між ними й Сальґадо, доки той упав, імовірно вже мертвий.

– А вони не могли отруїти його ще в книгарні, перед тим як Сальґадо вирушив на вокзал? – запитав Леандро.

Цього разу відповіла Алісія.

– Ні. Стрихнін діє дуже швидко, тим паче на літнього чоловіка у, либонь, не найкращому фізичному стані після двадцяти років за ґратами. Між уколом і смертю не могло минути більше ніж одна-дві хвилини.

Хіль де Партера глянув на неї, стримано кивнувши на знак схвалення.

– Саме так, – підтвердив він. – Найімовірніше, що того дня на вокзалі був іще хтось, кого не помітили наші агенти. І саме цей хтось вирішив, що настав час позбутися Сальґадо.

– А що нам відомо про тих двох книгарів?

– Один із них – такий собі Даніель Семпере, син власника книгарні. Другий називає себе Ферміном Ромеро де Торресом. Його особова справа в Цивільному реєстрі [26]має ознаки фальшування. Імовірно, ім’я цієї людини несправжнє.

– Як вони пов’язані з цією справою і що робили там?

– Це визначити не вдалося.

– Ви їх не допитували?

Хіль де Партера похитав головою.

– Знову ж таки, міністр Вальс заборонив. Усупереч нашій позиції.

– А сліди спільника чи спільників Сальґадо вдалося виявити?

– Ми зайшли в глухий кут.

– Можливо, тепер міністр змінить свою думку й дозволить…

На обличчі Хіля де Партери з’явився вовчий вищир досвідченого поліціянта.

– Саме до цього я й хотів вас підвести. Рівно дев’ять днів тому, рано-вранці після балу-маскараду, влаштованого у маєтку міністра в Сомосаґуас, дон Маурісіо Вальс покинув свою домівку в автомобілі разом із начальником своєї особистої охорони, Вісенте Кармоною.

– Покинув? – перепитала Алісія.

– Відтоді ніхто його не бачив і не чув про нього жодних новин. Він зникнув із лиця землі, не лишивши жодного сліду.

За столом запала тривала мовчанка. Алісія шукала очі Леандро.

– Мої люди працюють не покладаючи рук, але на цю мить у нас немає нічого. Так, наче міністр Вальс випарувався, сівши в ту машину…

– А перед тим як піти з дому, міністр не лишив якоїсь записки чи якоїсь підказки, куди він подався?

– Ні, не лишив. Ми схиляємося до версії, що міністр якимось чином – яким нам не вдалося визначити – нарешті дізнався, хто надсилав йому ті погрози, і вирішив з допомогою свого довіреного охоронця зустрітися сам із цією людиною.

– І, найпевніше, потрапити таким чином у пастку, – докінчив Леандро. – «Перед входом до лабіринту».

Хіль де Партера закивав головою.

– А звідки ми можемо бути певні, що міністр не знав від самого початку, хто й чому відправляє йому ці листи?

Тепер обоє, і Леандро, і Хіль де Партера скинули на неї осудливими поглядами.

– Міністр – жертва, а не підозрюваний, – заявив голова поліції. – Не плутайте.

– Як ми можемо вам допомогти, друже мій? – запитав його Леандро.

Хіль де Партера глибоко зітхнув і по якійсь хвилі відповів:

– У мого управління є процедурні обмеження. Нам не повідомляли достатньо інформації про цю справу, аж доки не стало запізно. Я визнаю, що, можливо, ми й припустилися певних помилок, але ми робимо все можливе, щоб розв’язати цю проблему, доки вона не стала публічною. Дехто з моїх керівників гадає, що, зважаючи на природу справи, ваш підрозділ зможе привнести в розслідування щось нове, що допоможе нам вирішити це питання якомога швидше.

– Ти теж так гадаєш?

– Сказати по правді, Леандро, я вже й не знаю, що гадати. Одне я знаю напевне: якщо ми протягом щонайкоротшого строку не відшукаємо міністра Вальса цілого й неушкодженого, Альтея відчинить скриньку Пандори, призначивши на цю справу свого давнього друга Ендайю. А цього не хочемо ні ти, ні я.

Алісія запитально глянула на Леандро, але той ледь помітно похитав головою. Хіль де Партера стиха гірко розсміявся. Очі його були підплилі кров’ю – а може, чорною кавою, – і вигляд у голови поліції був такий, наче за останній тиждень він спав не більше ніж дві години на добу.

– Я розповідаю вам усе, що знаю. Але мені не відомо, чи все те, що розповіли мені, – правда. Я з вами максимально відвертий. Уже дев’ять днів ми працюємо навмання, і кожна година, що минає, – втрачена година.

– Ви гадаєте, що міністр досі живий? – запитала Алісія.

Хіль де Партера опустив очі й довго не відповідав.