Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 22)

Леандро простягнув руку.

– Згода?

Алісія завагалася, але зрештою таки подала свою руку, яку її наставник підніс до губ і поцілував.

– Мені бракуватиме тебе, коли все це закінчиться, – промовив Леандро. – А тобі – мене, хоч ти поки що цього не усвідомлюєш. Ми з тобою – хороша команда.

– Бог нас створив, а біс поєднав.

– Ти думала вже, що робитимеш потім?

– Коли потім?

– Коли будеш вільною. Зникнеш, за твоїми словами.

Алісія стенула плечима.

– Ні, не думала.

– Я гадав, що навчив тебе краще брехати, Алісіє.

– Мабуть, ні на кого більше не працюватиму, – припустила вона.

– Ти завжди хотіла писати… – нагадав Леандро. – Чи, може, станеш новою Лафоре? [27]

Алісія скинула на нього байдужим поглядом. Чоловік усміхнувся.

– Напишеш про нас?

– Звісно, що ні.

Леандро ствердно кивнув головою.

– Так, це була б погана ідея, ти це знаєш. Ми працюємо в тіні. Невидимі. Це частина нашої роботи.

– Певно, що я це знаю. Немає потреби мені про це нагадувати.

– А все ж таки шкода, еге ж? Стільки захопливих історій можна було б розповісти!

– Побачити світ, – пробурмотіла Алісія.

– Перепрошую?

– Я хотіла б подорожувати, побачити світ. Знайти своє місце. Якщо для мене є місце в цьому світі.

– Сама?

– А потрібен ще хтось?

– Мабуть, ні. Для таких, як ми, самотність – найкраще товариство.

– Мені це підходить.

– Колись ти закохаєшся.

– Звучить, як непогана назва для болеро.

– Тобі вже час. Якщо не помиляюся, Варґас уже мав би чекати на тебе надворі.

– Це помилка.

– Це втручання непокоїть мене більше, ніж тебе, Алісіє. Зрозуміло, що вони нам не довіряють. Ні тобі, ні мені. Поводься дипломатично і не лякай його. Зроби це заради мене.

– Я завжди поводжуся дипломатично. І нікого не лякаю.

– Ти знаєш, що я маю на увазі. Крім того, ми не збираємося конкурувати з поліцією. Не будемо навіть намагатися. У них своє розслідування, свої методи і своя процедура.

– Що ж у такому разі мені робити? Усміхатися і пригощати всіх цукерками?

– Я хочу, щоб ти робила те, що вмієш робити. Щоб ти розкопала те, чого поліція ніколи не розкопає. Щоб ти йшла не за процедурою, а за своєю інтуїцією. Щоб ти робила все те, чого поліція не стане ніколи робити, тому що то поліція, а не моя Алісія Ґріс.

– Це комплімент.

– Так. І наказ.

Алісія взяла зі стола конверт із матеріалами справи і встала. Леандро помітив, що, підводячись, вона взялася рукою за стегно і стиснула губи, щоб приховати біль.

– Скільки ти вживаєш? – запитав він.

– Останні два тижні – ніскільки. Час від часу кілька пігулок.

Леандро зітхнув.

– Ми з тобою про це вже неодноразово говорили. Ти ж знаєш, що тобі не можна цього робити.

– Але ж роблю.

Її наставник тихо лайнувся.

– Я накажу, щоб увечері тобі доставили в готель чотириста грамів.

– Ні.

– Алісіє…

Вона обернулася й рівними кроками пішла до виходу, кусаючи язик і ковтаючи біль разом зі сльозами люті.

6

Коли Алісія вийшла з готелю, дощ уже вщух і пара імлистим запиналом здіймалася над бруківкою. Велетенські пасма світла, пробиваючись між рухливими хмарами, краяли середмістя Мадрида, немов прожектори, що шугали внутрішнім двориком в’язниці. Один із таких променів блиснув над площею Кортесів і відбився від кузова «форда», припаркованого за кілька метрів від дверей готелю. Спершись на капот машини, стояв чоловік у чорному пальті й із посрібленим сивиною волоссям. Він курив цигарку й незворушно споглядав на перехожих. Алісія дала йому років п’ятдесят із гаком, хоча чоловік був підтягнутий і мускулястий та мав міцний вигляд того, хто провів роки служби з користю, не затримуючись за письмовим столом. Немовби відчувши її погляд, він обернувся до Алісії та з усмішкою жіночого кумира звернувся до неї:

– Я можу вам чимось допомогти, сеньйорито?

– Сподіваюся, можете. Мене звати Ґріс.

– Ґріс? Ви Ґріс?

– Алісія Ґріс. Із підрозділу Леандро Монтальво. А ви, мабуть, Варґас?

Чоловік невиразно кивнув.

– Мені не сказали…

– Либонь, хотіли зробити вам сюрприз, – урвала його Алісія. – Вам потрібні кілька хвилин, щоб оговтатися?

Поліціянт затягнувся цигаркою востаннє й пильно глянув на дівчину крізь димову завісу.

– Ні.

– Чудово. З чого почнемо?

– Нас чекають на віллі в Сомосаґуас. Якщо ви не маєте нічого проти.

Дівчина кивнула. Варґас викинув недокурок на узбіччя й обійшов автомобіль. Алісія влаштувалася на пасажирському сидінні. Поліціянт сів за кермо, втупивши погляд поперед себе й тримаючи ключі від машини на колінах.

– Я багато чув про вас, – мовив Варґас. – Не уявляв собі вас такою… молодою.

Алісія холодно глянула на нього.