Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 18)

– Останнє питання, Леандро. Я хочу, щоб один із моїх людей працював разом із твоєю оперативницею. Мені не потрібне ще одне таке несподіване зникнення, як у випадку з Ломаною.

– Я гадаю, це помилка. У нас свої власні методи роботи.

– Це не обговорюється. І Альтея зі мною згодний.

– Попри всю мою повагу…

– Леандро, Альтея хотів доручити цю справу Ендайї.

– Це ще одна помилка.

– Тут я з тобою згоден. Тому я переконав його, щоб наразі він дозволив мені діяти по-своєму. Але тільки за умови, що моя людина буде наглядати за твоєю оперативницею. Або так, або Ендайя.

– Зрозуміло. Кого ти думаєш призначити?

– Варґаса.

– Я гадав, що він у відставці.

– Лише формально.

– Це покарання?

– Для твоєї оперативниці?

– Для Варґаса.

– Радше другий шанс.

4

«Пакард» об’їхав площу Нептуна, ледве не тонучи в потоках води, й попрямував вулицею Святого Ієроніма до білого французького фасаду ґранд-готелю «Палас». Автомобіль зупинився перед головним входом, і коли швейцар підбіг із величезною парасолею, щоб відчинити задні дверцята, двійко агентів із Бригади соціальних розслідувань обернулися й поглянули на Алісію почасти погрозливо, почасти благально.

– Тобі можна довіритися, чи доведеться тягнути тебе силоміць, щоб ти не викинула нам якогось коника?

– Не турбуйтеся, я не завдам вам клопоту.

– Даєш слово?

Алісія кивнула. Сідати в машину й висідати з неї завжди було нелегким завданням, але дівчина не хотіла, щоб ті двоє бачили її немічнішою, ніж вона є, а тому з усмішкою проковтнула біль, що пройняв стегно, коли вона підвелася. Швейцар супроводжував її аж до входу, тримаючи над головою парасолю. Здається, ціла армія портьє і прислужників чекала на Алісію, щоб провести її через вестибюль до місця зустрічі. Побачивши перед собою сходи, що вели до величезної їдальні, Алісія подумала, що даремно відмовилася від ціпка. Вона дістала з сумочки блістер і ковтнула одну пігулку. Потім глибоко вдихнула й стала підійматися сходами.

За дві-три хвилини, подолавши кілька десятків сходинок, вони зупинилася, щоб віддихатися, перед дверима до їдальні. Портьє, що супроводжував Алісію, помітив плівку поту, якою вкрилося її чоло. Алісія обмежилася кривою усмішкою.

– Гадаю, далі я вже сама, якщо ви не проти.

– Звісно. Як забажаєте, сеньйорито.

Портьє непомітно залишив її, утім, Алісія знала, навіть не обертаючись, що він не відведе від неї очей, доки вона не зайде до зали. Алісія витерла піт хустинкою і роззирнулася.

До неї долинали ледь чутні голоси й подзенькування чайної ложечки, якою помішували чай чи каву в порцеляновій філіжанці. Перед Алісією розгорнулася їдальня готелю, сповнена заворожливих відблисків дощу, які танцювали під велетенським склепінням. Це приміщення завжди здавалося Алісії подібним до величезної кришталевої верби, що розкинула своє віття немов шатро з вікнами-трояндами у стилі кафедральних соборів Прекрасної епохи [23]. Хай там як, а звинуватити Леандро в несмаку не міг ніхто.

У залі, що мінилася всіма кольорами, стояло багато столиків, але тільки один був зайнятий. За ним сиділи двоє чоловіків, яких запопадливо обслуговувало півдюжини офіціантів, що трималися на відстані, достатній, щоб бачити жести клієнтів, але не чути їхньої розмови. Урешті-решт, на відміну від «Гіспанії», де тимчасово мешкала Алісія, готель «Палас» належав до найрозкішніших у Мадриді. Схильний до великопанських звичок, Леандро жив і працював тут. У буквальному розумінні. Він мешкав у вісімсот чотирнадцятому номері вже багато років і вирішував свої справи в цій обідній залі, де, як підозрювала Алісія, йому здавалося, ніби він живе в Парижі часів Пруста, а не в Іспанії часів Франко.

Алісія придивилася до розмовників. Леандро Монтальво, як завжди, сидів обличчям до входу. Середнього зросту, він мав м’яку й округлу статуру бухгалтера, що непогано влаштувався в житті. Гострі, як шпичаки, очі ховалися за надміру великими окулярами в роговій оправі. Леандро видавався розслабленим і приязним, справляючи враження провінційного нотаріуса, що захоплюється сарсуелою [24], або ж банківського клерка, який полюбляє відвідувати музеї після роботи. «Старий добрий Леандро».

Поруч із ним сидів чоловік із напомадженим волоссям і вусами й тримав у руці чарку бренді. Чоловік був одягнутий у костюм британського крою, що дисонував із дещо простакуватим і провінційним виразом його обличчя, яке видалося Алісії знайомим. Це був один із тих частих героїв газетних статей, досвідчений бувалець тих постановочних світлин, на яких обов’язково мав бути присутній орлик на прапорі й котрась із картин, що зображала невмирущу славу лицарства. Хіль де Хтось Там, звали його. Генеральний секретар чогось там.

Леандро звів очі й усміхнувся Алісії здалеку. Він махнув до неї, немов до дитини чи щеняти, показуючи підійти ближче. Намагаючись приховати кульгавість, що коштувало їй різкого болю в боці, Алісія повільно перетнула простору залу. Йдучи, вона помітила на задньому плані, у тіні, двох людей із міністерства. Озброєних. Нерухомих, наче змія, що зачаїлася й чигає на здобич.

– Алісіє, який я радий, що ти змогла знайти вільний час і прийти, щоб випити з нами кави. Скажи-но, ти снідала?

Перш ніж вона встигла відповісти, Леандро моргнув бровами, і двоє офіціантів, що стояли біля стіни, кинулися обслуговувати її. Доки їй націджували склянку свіжовичавленого апельсинового соку, Алісія відчула, як погляд великого туза підсмажує її на повільному вогні. Вона зухвало глянула йому просто в очі. Більшість людей, зокрема й ті, для кого це було частиною професії, плутають поняття «дивитися» й «бачити» і майже завжди зосереджуються на очевидному, яке заважає підмітити те, що справді важливо. Леандро часто казав, що вміння зникати для очей іншої людини – це мистецтво, вчитися якого треба все життя.

Її обличчя не мало віку. Риси його здавалися розмитими, лише наміченими тінню й кольором. Алісія щодня сама завершувала цей ескіз для ролі, яку Леандро призначав їй у своїх виставах. Залежно від сценарію вона могла бути тінню або світлом, пейзажем або постаттю. Під час перепочинку вона щезала сама в собі, повертаючись до того стану, який Леандро називав прозорістю її темряви. Алісія мала чорне волосся і бліду шкіру, притаманну тим, хто живе в холодних широтах або рідко полишає приміщення. Її зеленуваті очі зблискували в півтемряві і впивалися, немов шпильки, відвертаючи увагу від вузької талії, яку однаково важко було не помітити. Коли було треба, Алісія ховала її під вільним одягом, щоб не привертати на вулиці цікавих поглядів. Зблизька, одначе, її постать, потрапивши в центр уваги, викликала похмуре враження і, як вважав Леандро, певний неспокій. Її наставник радив Алісії по змозі маскувати це. «Ти нічна істота, Алісіє, але ми всі тут повинні вміти ховатися при світлі дня».

– Алісіє, дозволь відрекомендувати тобі високошановного сеньйора дона Мануеля Хіля де Партеру, голову Генеральної служби поліції [25].

– Це честь для мене, ваша вельможносте, – промовила Алісія, простягаючи руку, яку голова поліції не потиснув, мовби боявся, що вона його вкусить.

Хіль де Партера дивився на Алісію так, наче ще не вирішив, була вона ученицею з бешкетним вогником в очах, який спантеличував його, чи якимось екземпляром, що його він не знав навіть, як класифікувати.

– Пан голова потребує нашої допомоги у справі доволі делікатній, яка вимагає надзвичайного ступеня обережності й старанності.

– Авжеж, – погодилася Алісія таким сумирним і янгольським голосочком, що заслужила легенький поштовх ногою від Леандро під столом. – Ми до ваших послуг і зробимо все можливе.

Хіль де Партера далі пильно дивився на неї з тою сумішшю остраху й захвату, яку вона викликала в чоловіків певного віку, але, схоже, так і не вирішив, якому ж почуттю віддати перевагу. Те, що Леандро називав парфумами її особистості або ж побічними ефектами зовнішності Алісії, були, на думку її наставника, двосічною зброєю, якою вона ще не навчилася як слід користуватися. Цим разом, зважаючи на очевидний некомфорт, який Хіль де Партера відчував у її присутності, Алісія вирішила, що лезо завдало свого удару. «Зараз буде відповідь», – подумала вона.

– Ви знаєтеся на полюванні, сеньйорито Ґріс? – запитав голова поліції.

Дівчина завагалася, шукаючи поглядом свого наставника.

– Алісія за своєю суттю є звіром з міських нетрищ, – утрутився Леандро.

– На полюванні можна багато чого навчитися, – провадив далі Хіль де Партера. – Я кілька разів мав нагоду полювати разом із Його Ясновельможністю генералісимусом, і саме він розповів мені головне правило, якого повинен дотримуватися кожен мисливець.

Алісія завзято закивала головою, неначе все це її неабияк зацікавило. Леандро тим часом намастив тост варенням і простягнув їй. Алісія взяла, не дивлячись, тимчасом як голова поліції далі читав свою лекцію.

– Мисливець повинен розуміти, що в ключовий момент ловів між ним і здобиччю зникає будь-яка різниця. Полювання – справжнє полювання – це герць між рівними. Ніхто не знає насправді, хто він, мисливець чи здобич, доки не проллється кров.

Хіль де Партера замовк, і по кількох секундах театральної мовчанки, що її вимагали глибокі роздуми над тою істиною, яку їй щойно виявили, Алісія з шанобливим виразом на обличчі поцікавилася: