Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 149)

На думку про те, що доведеться попрощатися з тою, хто найпевніше стане його останньою пацієнткою, старенького лікаря опанував такий смуток, що Сольдевіла й незчувся, як увійшов до темного, сповненого тіней тунелю вулиці Арко-дель-Театро. Від однієї тіні йшов своєрідний різкий запах одеколону й імпортованого світлого тютюну.

Минулого тижня Сольдевіла нарешті навчився знаходити вхід до цього місця, про існування якого він присягнувся не розповідати навіть Святому Духові, інакше Фермін погрожував щодня по обіді навідуватися до нього додому, щоб розповідати сороміцькі жарти. «Буде краще, якщо ви приходитимете сам», – казали йому. «Це потрібно з міркувань безпеки», – пояснювали Семпере, про яких він ніколи б не подумав, що ці люди здатні вплутатися у візантійщину такого штибу. Ціле життя зазираєш людям у нутро, щоб потім усвідомити, що зовсім їх не знаєш. Життя, як і апендицит, – суцільна загадка.

Ось так, поринувши у свої роздуми, лікар Сольдевіла ступив на сходи старого будинку з наміром поринути знову в надра таємничої споруди, яку всі називали Цвинтарем забутих книжок, і взявся за дверний молоточок у формі голови чортика. Лікар збирався постукати, коли тінь, що йшла за ним від його під’їзду, матеріалізувалася поруч і притулила дуло револьвера до його скроні.

– Добрий вечір, лікарю, – промовив Ендайя.

Ісаак дивився на Алісію з деяким побоювання. Мало схильний до всіляких дурниць, він кілька днів тому не без певної тривоги помітив, що за останні тижні в його душі виросло щось дуже схоже на прив’язаність до дівчини. Ісаак винуватив у цьому старість, це вона зробила його м’яким. Ці тижні, заповнені присутністю Алісії, змусили його переоцінити своє добровільне усамітнення серед книжок. Дивлячись, як Алісія одужує й повертається до життя, Ісаак відчував, як до нього повертаються спогади про Нурію, що, замість зникнути з часом, лише загострювалися, аж доки з появою Алісії в цьому місці в його душі не розкрилися рани, про які він сам навіть не підозрював.

– Чому ви так на мене дивитеся, Ісааку?

– Тому що я старий дурень.

Алісія посміхнулася. Ісаак іще раніше помітив, що, роблячи це, дівчина злостиво вищирює зуби.

– Дурень, який постарів, чи старий, який подурнішав?

– Не глузуй із мене, Алісіє, хоч я й заслуговую на це.

Дівчина поглянула на нього з ніжністю, і сторож змушений був відвести погляд. Коли Алісія скидала з себе своє темне покривало, бодай на кілька секунд, вона так скидалася на Нурію, що Ісаакові стискалося горло й бракло повітря.

– Чому ви прийшли?

Ісаак показав їй дерев’яний футляр.

– Це для мене?

– Мій подарунок на прощання.

– То ви таки хочете позбутися мене?

– Ні, я не хочу.

– А чому ви гадаєте, що я скоро піду звідси?

– Я помиляюся?

Алісія не відповіла, однак узяла футляр.

– Розкрий його.

Усередині була авторучка із золотим пером, поєднаним із корпусом з червоного дерева, і каламар із блакитним чорнилом, у якому відблискував вогник світильника.

– Це Нурії?

Ісаак кивнув.

– Мій подарунок їй на вісімнадцятиліття.

Алісія оглянула ручку. Це був справжній витвір мистецтва.

– Уже багато років нею ніхто не писав, – промовив сторож.

– А чому ви самі не писали нею?

– Мені немає про що писати.

Алісія збиралася посперечатися з його твердженням, коли два глухих удари луною розійшлися по всьому приміщенню. Через п’ять секунд почулися ще два удари.

– Лікар, – мовила Алісія. – Нарешті вивчив умовний знак.

Ісаак кивнув і підвівся.

– Хто там казав, що старого кота пізно вчити гопки?

Сторож узяв один із ліхтарів і рушив у бік коридору, що вів до виходу.

– Спробуй нею пописати, – сказав він. – Там он є чистий папір.

Тримаючи ліхтар у руці, Ісаак пройшов звивистим коридором, який провадив до вхідних дверей. Ліхтар він брав лише тоді, коли зустрічав когось. Коли був сам, не потребував його. Він знав це місце, як свої п’ять пальців, і волів пересуватися у вічній темряві, що панувала всередині. Старий сторож зупинився перед дверима, поставив ліхтар на підлогу й узявся обіруч за важіль, який запускав механізм, що відмикав замок. Останнім часом Ісаак став зауважувати, що ця процедура забирає в нього більше сил, ніж зазвичай, і що, відчиняючи двері, відчуває, як у грудях йому щось тисне, чого не траплялося раніше. Мабуть, працювати сторожем йому лишилося лічені дні.

Зубчастий механізм замка, такий самий старий, як і це місце, становив хитромудру систему пружин, важелів, блоків і трибків, якій потрібно було секунд десять-п’ятнадцять, щоб усі деталі зчепилися між собою. Коли двері було відімкнено, Ісаак потягнув за ручку, що запускала в дію систему противаг і дозволяла відчиняти важенну споруду з різьбленого дубу ледве не подмухом. Сторож узяв ліхтар із підлоги, щоб зустріти лікаря, і прочинив двері, щоб пропустити його. Силует лікаря Сольдевіли окреслився на порозі.

– Ви, як завжди, пунктуальні, лікарю, – почав Ісаак.

За секунду тіло Сольдевіли повалилося ницьма всередину, а прохід заступила висока й кутаста постать.

– Хто…

Ендайя наставив револьвер йому межи очі й ногою відштовхнув тіло.

– Зачини двері.

Алісія вмочила перо в каламар із чорнилом і повела по паперу, викреслюючи яскраво-блакитну риску. Вона написала своє ім’я й дивилася, як чорнило поступово підсихає. Розкіш білого аркуша паперу, який завжди пахне обіцянкою чогось незвіданого, наче вітром здмухнуло. Щойно починаєш виводити перші слова, як усвідомлюєш, що в письмі, подібно як і в житті, відстань між намірами й результатами прямо пропорційна наївності, з якою ставиш собі перші та змиряєшся з другими. Алісія збиралася написати фразу з однієї із її улюблених книжок, коли враз спинилася й поглянула на двері. Потім відклала ручку й прислухалася до тиші.

Вона відразу зрозуміла, що щось негаразд. Не чути було звичної балаканини двох старих бувальців, Ісаака та лікаря Сольдевіли, і непевного відлуння нерівномірних кроків – лише затруєна тиша, від якої волосся на потилиці в Алісії ставало дибки. Дівчина роззирнулася довкола й закляла свою долю. Вона завжди думала, що помре інакше.

19

У будь-якому іншому випадку Ендайя застрелив би цих двох стариганів, щойно потрапивши в будинок, але він не хотів пострілами сполохати Алісію. Сольдевіла лежав непритомний після удару в потилицю. Зі свого досвіду Ендайя знав, що лікарем можна не перейматися щонайменше півгодини.

– Де вона? – тихо-тихо запитав він сторожа.

– Хто?

Поліціянт ударив його в обличчя револьвером і почув, як хруснула кістка. Ісаак упав на коліна й повалився на бік, стогнучи. Ендайя нахилився до нього, схопив за горло, притягнув до себе й повторив:

– Де вона?

Із носа старого чоловіка юшила кров. Ендайя притулив дуло револьвера йому до підборіддя й пильно поглянув просто в очі. Ісаак плюнув йому в обличчя. «Сміливець», – подумав Ендайя.

– Слухай-но, дідусю, не треба тут удавати з себе героя, ти вже застарий для цього. Де Алісія Ґріс?

– Я не знаю, про кого ти говориш.

Ендайя всміхнувся.

– Ти хочеш, щоб я тобі переламав ноги, діду? У твоєму віці кості вже не зростуться…

Ісаак не розтулив губ. Ендайя схопив його за комір іззаду й поволік просторою вигнутою галереєю, наприкінці якої виднілося летке світло. Стіни були вкриті фресками, які зображали фантастичні сцени. «Що ж це за місце?» – запитував себе Ендайя. Дійшовши до кінця коридору, він опинився перед гігантською склепінчастою залою, що простяглася у безмір. Картина, яку він побачив перед собою, змусила поліціянта опустити револьвер і покинути старого сторожа, наче непотріб.

Перед ним на хмарині примарного світла постало дивовижне, немов зі сну, видиво. Розлогий лабіринт, закручуючись довкола своєї осі, здіймався вгору поєднанням тунелів, переходів, арок і містків. Споруда, здавалося, виростала з підлоги і пнулася за якимись неможливими законами геометрії аж до велетенської бані з матового скла, що вивершувала приміщення. Ендайя усміхнувся сам до себе. У темних надрах старого барселонського будинку заховалося ціле місто заборонених слів і книжок, яке він підпалить, щойно розправиться з солоденькою Алісією Ґріс. Сьогодні буде його щасливий день.

Ісаак повз по долівці, лишаючи за собою кривавий слід. Сторож хотів здійняти голос, але, майже непритомний, здобувся лише на стогін. Він почув, як кроки Ендайї знову наближаються до нього, і відчув, як той поставив йому ногу межи лопатками, притиснувши його до підлоги.

– Тихо будь, діду.

Ендайя схопив Ісаака за зап’ясток і поволік до однієї з колон, що підтримували склепіння. По ній вилися три тонкі водогінні труби, прикріплені металевими скобами. Ендайя дістав наручники, одне кільце причепив до труби, а друге замкнув довкола Ісаакового зап’ястка так, що залізо аж угризлося в тіло. У сторожа вихопився глухий скрик.

– Алісії тут нема, – прохрипів він. – Ти тільки втрачаєш час…

Ендайя, не звертаючи уваги на слова старого, пильно вгледівся в півтемряву. У кутку він помітив прямокутник тьмяного світла, що окреслювало двері до кімнати. Поліціянт узяв револьвер обіруч і, тиснучись до стіни, став скрадатися в тому напрямку. Жах, що з’явився в очах старого сторожа, підтвердив, що його здогадка правильна.

Не опускаючи револьвер, поліціянт зайшов до кімнати. Посередині стояло ліжко з укривалом, відгорнутими набік, а біля стіни – комод, на якому лежали ліки та всяке медичне приладдя. Ендайя пильно оглянув темні закутки, перш ніж наблизитися до ліжка. У кімнаті стояв запах алкоголю, воску і ще якихось солодких тістечок, від аромату яких йому аж потекла слинка. Біля ліжка стояв нічний столик зі свічкою. Ендайя підійшов і побачив на ньому відкритий каламар із чорнилом і стосик аркушів. На першому з них похилим жвавим почерком було написано: