Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 146)

– Я.

– Що сталося в листопаді 1956 року в будинку Товариства красних мистецтв у Мадриді?

– Листи не давали бажаного результату. План полягав у тому, щоб налякати Вальса й змусити його думати, ніби існує змова, якою диригує Давид Мартін, з метою помститися йому й викрити правду про його минуле.

– Навіщо вам це було потрібно?

– Щоб він зробив хибний крок і повернувся до Барселони на зустріч із Мартіном.

– Зрештою вам удалося цього досягнути.

– Так, але треба було натиснути сильніше.

– І для цього потрібен був замах на його життя в п’ятдесят шостому році?

– Зокрема й замах.

– Хто його вчинив?

– Морґадо. Він не мав убивати Вальса, лише налякати його й переконати, що він ніде не буде в безпеці, навіть у власному бункері, доки не вирушить до Барселони, щоб власноруч змусити Давида Мартіна змовкнути навіки.

– Але він ніколи не зміг би з ним зустрітися, тому що той уже був мертвий.

– Саме так.

– Що ще ви робили, щоб, як ти кажеш, натиснути на нього?

– Іґнасіо підкупив одного з Вальсових слуг, щоб під час балу-маскараду у «Віллі Мерседес» той лишив у його кабінеті книжку мого батька, «Аріадна і Багряний Князь». У книжці була записка та список із номерами підроблених свідоцтв, які ми на той час уже виявили. Більше нічого надсилати не довелося. Вальс не витерпів.

– Чому ви не повідомили поліцію або пресу?

– Не смішіть мене.

– Я хотів би повернутися до списку.

– Я вам уже все розповіла, що знала. Чому цей список такий важливий для вас?

– Мені йдеться про те, щоб дістатися до самої суті цієї справи. Щоб відновити справедливість. Щоб знайти справжнього творця цього кошмару, в якому ти і ще багато хто жили.

– Вальсового спільника?

– Атож. І тому я мушу наполягати.

– Що ви хочете знати?

– Я прошу тебе зробити зусилля і спробувати пригадати. У тому списку були тільки номери? Імен дітей не було?

– Ні. Тільки номери.

– Ти не пам’ятаєш скільки? Хоча б приблизно.

– Десятки чотири.

– Як ви їх дістали? Хто вас наштовхнув на думку, що були й інші випадки, коли за наказом Вальса дітей відбирали в батьків, яких потім убивали?

– Морґадо. Коли Валентин став працювати на нас, він розповів, що чув про цілі родини, які зникли. Багато його колишніх товаришів по в’язниці було вбито в Монтжуїку. Їхні дружини й діти щезли без сліду. Іґнасіо попросив у нього список імен і найняв адвоката Бріанса, щоб той, не афішуючи, дізнався у реєстрі, що сталося з цими людьми. Найлегше було дістати свідоцтва про смерть. Коли Бріанс побачив, що більшість їх було видано одного й того самого дня, він запідозрив, що тут щось негаразд, і перевірив свідоцтва про народження з тою самою датою.

– Але ж і розумник, цей адвокат Бріанс! Не кожному спало б таке на думку…

– Виявивши це, ми подумали: коли Вальс справді зробив те, що, як видавалося, він зробив, то таких випадків може бути набагато більше. Сотні. Може, й тисячі. В інших в’язницях. У невідомих нам родинах по всій країні.

– Ви розповіли комусь про ваші підозри?

– Ні.

– Ви бралися за розслідування інших випадків?

– Іґнасіо мав намір взятися за це. Але не встиг.

– Що сталося з оригіналом списку?

– Його забрав той чоловік, Ендайя.

– Існують копії?

Аріадна похитала головою.

– Хіба ти або твій чоловік не зробили хоча б одної? Для певності?

– Усі копії були в будинку. Ендайя знайшов їх і там же знищив. Він був упевнений, що так найкраще. Єдине, що він хотів знати, – це де ми заховали Вальса.

– Ти впевнена?

– Цілком. Я кілька разів казала вам це.

– Я знаю, знаю. І все ж чомусь не можу тобі повністю повірити. Ти мені брехала, Аріадно? Скажи мені правду.

– Я вам сказала правду. Не знаю тільки, чи ви мені також.

Позбавлений будь-якого виразу погляд Леандро зупинився на ній, немовби чоловік щойно її помітив. Він ледь усміхнувся й нахилився вперед.

– Не розумію, що ти маєш на увазі, Аріадно.

Вона відчула, як очі їй наповнилися слізьми. Слова злетіли з її губ, перш ніж вона усвідомила, що вимовляє їх.

– Мені здається, ви все добре розумієте. Ви були в тій машині, адже ж так? Того дня, коли приїхали, щоб арештувати мого батька й забрати мене з сестрою. Ви були Вальсовим спільником… Чорною рукою.

Леандро сумовито поглянув на неї.

– Я гадаю, ти мене з кимось переплутала, Аріадно.

– Чому? – ледь чутно прошепотіла вона.

Леандро підвівся й підійшов до неї.

– Ти дуже відважна людина, Аріадно. Дякую за твою допомогу. Я не хочу, щоб ти турбувалася через будь-що. Для мене була честь познайомитися з тобою.

Аріадна підвела обличчя й зустрілася з усмішкою Леандро, що випромінювала спокій і співчуття. Їй захотілося загубитися в цій усмішці й більше ніколи не прокидатися. Леандро нахилився й поцілував Аріадну в чоло.

Губи його були холодними.

Тої ночі, коли чарівне зілля, яке лікар уколов їй, розтікалося востаннє по її жилах, Аріадні наснився Багряний Князь із розповідей, які батько написав для неї, і вона все пригадала.

Минуло вже багато років, і вона вже майже не пам’ятала облич своїх батьків чи сестри. Лише у снах вона могла побачити їх знову. У снах, які завжди переносили її в той день, коли до їхнього дому прийшли чоловіки, щоб арештувати батька, забрати її з сестрою, а матір лишити помирати в будинку на Вальвідрері.

Тої ночі їй наснилося, ніби вона знову чує гуркіт машини, що над’їжджає з-поміж дерев. До неї із саду долинає відлуння батькового голосу. Вона визирає з вікна своєї кімнати й бачить, як чорний екіпаж Багряного Князя зупиняється перед фонтаном. Дверцята екіпажу відчиняються, і денне світло меркне.

Аріадна відчуває доторк крижаних вуст до своєї шкіри, а крізь стіни, немов отрута, просякає тихий голос. Вона кидається до шафи, щоб сховатися там зі своєю сестрою, але очі Багряного Князя бачать усе і знають усе. Зіщулившись у темряві, вона слухає, як поволі наближаються кроки творця всіх її кошмарів.

16

Спершу долинув різкий запах одеколону й тютюну. Відтак почулися кроки чоловіка, що спускався сходами донизу, однак Вальс вирішив позбавити його задоволення. Коли битву програно, лишається тільки демонструвати байдужість.

– Я знаю, що ти не спиш, – промовив Ендайя. – Не змушуй мене виливати на тебе відро холодної води.

Вальс розплющив очі. Цигарковий дим зміївся в півтемряві, викреслюючи в повітрі желейні фігури. Вогник жаринки відблискував у очах Ендайї.

– Чого ти хочеш?