Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 145)
– Ні, я не хочу на цьому зупинятися.
– Гаразд. Що було далі?
– Давид…
– Заспокойся, не поспішай.
– Давид узяв мертве дитя в руки і став вити, наче поранений звір. Дівчинка мала синюшну шкіру й здавалася лялькою, що зламалася. Я хотіла підвестися й обійняти їх, але була надто слабкою. На світанку, коли стало розвиднятися, Давид узяв дівчинку, подивився на мене востаннє й попросив пробачення. Відтак вийшов із дому. Я доповзла до вікна й побачила, як він спускається сходами поміж кручами до пристані. Наприкінці її було прив’язано дерев’яний човник. Давид сів у нього з тілом дівчинки, загорнутим у ганчір’я, і став гребти, раз по раз обертаючись. Я піднесла руку, сподіваючись, що він мене побачить, що повернеться. Але він гріб далі, аж доки не зупинився метрів за сто від берега. Сонце вже виринало з моря, яке видавалося вогненним озером. Я бачила постать Давида, який підвівся, тримаючи щось у руках. Потім узявся бити по дну човна. За кілька хвилин суденце пішло під воду. Давид стояв нерухомо, із дівчинкою на руках, і дивився на мене, доки море не поглинуло його назавжди.
– Що ти робила далі?
– Я втратила багато крові й була дуже слабкою. Кілька днів я пролежала в гарячці, гадаючи, що все це страшне снище і що Давид ось-ось ввійде у двері. Опісля, коли я вже могла підвестися й триматися на ногах, я стала щодня ходити на пляж. Чекати.
– Чого чекати?
– Що вони повернуться. Ви, мабуть, гадаєте, що я була така сама божевільна, як Мартін.
– Ні, я зовсім так не гадаю.
– Селяни, що приходили зі своїми візками, щодня бачили мене там, вони підходили, щоб запитатися, чи все гаразд, лишали мені щось поїсти. Казали, що я маю поганий вигляд, і пропонували відвезти мене до лікарні в Сан-Фаліу. Мабуть, це вони повідомили Громадянську гвардію. Патрульні знайшли мене, коли я спала на пляжі, і доставили до лікарні. У мене було переохолодження, перша стадія бронхіту і внутрішня кровотеча. Якби я тоді не потрапила до лікарні, то не протягнула б і дванадцяти годин. Я не сказала, хто я, але з’ясувати це їм було неважко. Оголошення про розшук із моєю фотографією висіли по всіх комісаріатах і поліційних відділеннях. У лікарні я провела два тижні.
– Батьки не приїхали тебе провідати?
– Вони не були моїми батьками.
– Я маю на увазі Убачів.
– Ні. Коли мене нарешті виписали, два поліціянти й «швидка» забрали мене й завезли назад до резиденції Убачів у Мадриді.
– Що вони сказали, коли побачили тебе?
– Сеньйора – вона вимагала, щоб її називали саме так, – плюнула мені в обличчя й обізвала невдячною сукою. Убач покликав мене до свого кабінету. За весь час, доки я там була, він навіть не підвів погляду від столу. Убач пояснив, що мене віддадуть до інтернату біля Ескоріалу [133] і що я зможу повертатися додому на кілька днів на Різдво, якщо тільки буду себе добре поводити. Наступного дня мене відвезли туди.
– Скільки часу ти провела в інтернаті?
– Три тижні.
– Чому так мало?
– Керівництво інтернату дізналося, що я розповіла про все, що сталося, своїй товаришці по кімнаті, Анні-Марії.
– Що ти їй розповіла?
– Усе.
– І про викрадених дітей?
– Усе.
– Вона повірила?
– Так. Із нею сталося щось подібне. Майже всі дівчата в тому інтернаті мали схожі історії.
– І що далі?
– Кілька днів по тому її знайшли повішеною на горищі. Їй було шістнадцять років.
– Самогубство?
– А ви як гадаєте?
– А з тобою що зробили?
– Відправили назад до Убачів.
– І…
– Убач мене побив і замкнув у кімнаті. Сказав, якщо я далі розпускатиму про нього брéхні, він запроторить мене до божевільні до кінця мого життя.
– І що ти йому відповіла?
– Нічого. Тої самої ночі, коли вони заснули, я вилізла через вікно зі своєї спальні й замкнула на ключ кімнату, де спали Убачі, на четвертому поверсі. Потім я спустилася в кухню й пустила газ. У підвалі зберігалися бідони з керосином для генератора, і я вилила все на підлогу й на стелі першого поверху. Потім підпалила фіранки й вийшла в сад.
– Ти не втікала?
– Ні.
– Чому?
– Хотіла подивитися, як вони горять.
– Розумію.
– Не думаю. Але я розповіла вам усю правду. А тепер хочу вас запитати про дещо.
– Звісно, я тебе слухаю.
– Де моя сестра?
15
– Твою сестру тепер звати Мерседес, і вона в безпечному місці.
– Такому, як це?
– Ні.
– Я хочу її побачити.
– Скоро ви зустрінетеся. Але спершу розкажи мені про твого чоловіка, Іґнасіо Санчіса. Я ніяк не можу зрозуміти, чому Міґель Анхель Убач, який мав до своїх послуг найкращі адвокатські контори країни, призначив виконавцем заповіту молодика, нехай і талановитого, але майже без досвіду. Тобі не спадало на думку, чому він це зробив?
– Хіба це не очевидно?
– Ні.
– Іґнасіо був сином Убача від танцівнички кабаре з вулиці Паралело, до якої той учащав молодим. Її звали Долорес Рібас. Сеньйора не хотіла мати своїх дітей, щоб не псувати фігуру, а Убач тримав усе в таємниці. Він оплачував навчання Іґнасіо й пильнував, щоб той користався з усіх слушних нагод і став працювати в адвокатській конторі, з якої потім найняв його.
– Санчіс це знав? Знав, що Убач – його справжній батько?
– Певно, що так.
– І тому він одружився з тобою?
– Він одружився зі мною, щоб захистити мене. Він був моїм єдиним другом. Чесним і достойним чоловіком. Єдиним з усіх, кого я знала.
– То це був фіктивний шлюб?
– Це був найсправжніший шлюб з усіх, які я бачила за своє життя, але якщо ви маєте на увазі це – ні, Іґнасіо ніколи мене не торкався.
– Коли ви почали планувати відплату?
– Іґнасіо, завдяки своєму доступу до всіх документів Убача, зумів вийти на Вальса. Це він усе придумав. Розслідуючи історію мого справжнього батька, Віктора Маташа, ми дізналися про декотрих його товаришів по в’язниці: Давида Мартіна, Себастьяна Сальґадо, а також Морґадо, якого мій чоловік найняв шофером і охоронцем. Але ми вже про це говорили… Хіба ні?
– Не має значення. Отже, то була його ідея – використати привид Давида Мартіна, щоб посіяти страх у Вальсові?
– Ні, моя.
– Хто писав листи, які ви відправляли Вальсові?