Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 137)

Ендайя забрав фотографію.

– Її звати Алісія Ґріс. Ця людина переховується від правосуддя. Протягом останніх кількох днів вона вчинила щонайменше три вбивства, про які нам достеменно відомо. Зокрема, учора вона зарізала капітана поліції на прізвище Варґас. Ця жінка дуже небезпечна, імовірно озброєна. Останніми днями її бачили в цьому районі, а кілька ваших сусідів підтвердили, що вона заходила до книгарні. Одна з працівниць кондитерської, що на розі вулиці, стверджує, що бачила цю жінку в товаристві одного з ваших працівників.

– Мабуть, вона щось наплутала, – відказав сеньйор Семпере.

– Може бути. У книгарні працює ще хтось, окрім вас трьох?

– Моя невістка.

– Можливо, вона знає цю жінку?

– Я обов’язково запитаю її.

– Якщо ви щось пригадаєте або ваша невістка пригадає, зателефонуйте мені, будь ласка, за цим ось номером телефону. О будь-якій годині. Мене звати Ендайя.

– Можете на нас розраховувати.

Поліціянт люб’язно схилив голову й рушив до виходу.

– Дякую за вашу допомогу. Вдалого дня.

Вони мовчки стояли за прилавком, спостерігаючи, як Ендайя неквапливо переходить вулицю й зупиняється перед кафе навпроти. Там до нього підійшов чоловік у чорному пальті, і протягом хвилини вони говорили про щось. Відтак чоловік кивнув, і Ендайя рушив угору вулицею. Тип у чорному плащі глянув на книгарню й зайшов до кафе. Там він сів за столик біля вікна й лишився наглядати за виходом із книгарні.

– Можна дізнатися, що відбувається? – поцікавився сеньйор Семпере.

– Усе складно, – почав Фермін.

Цієї миті старий книгар побачив, як до крамниці з усмішкою від вуха до вуха заходить його племінниця Софія, що повернулася з парку, де гуляла з Хуліаном.

– Хто цей красунчик, який щойно вийшов звідси? – запитала вона з порога. – Що сталося? Хтось помер?

Таємне зібрання відбулося в підсобці. Фермін, не гаючи часу, узяв стерно розмови у свої руки.

– Софіє, я знаю, що у вас, підлітків, мозок лежить перелогом, вичікуючи, доки вщухне гормональне цунамі, але якби цей чепурун, який щойно вийшов із дверей книгарні, чи будь-хто інший, об’явився і став тебе розпитувати, байдуже під яким приводом, про сеньйориту Алісію Ґріс, то ти збрешеш йому з цією неаполітанською граційністю, якою наділив тебе Господь, і скажеш, що не бачила, не чула й не маєш жодної гадки про існування такої людини, а потім зробиш дуркувату міну, як твоя сусідка Мерседітас. Інакше, присягаюся, хоч я тобі й не батько, та віддам тебе в монастир, з якого тебе не випустять доти, доки Хіль Роблес не видасться тобі вродливцем. Домовилися?

Софія ображено кивнула.

– А тепер іди за прилавок і вдай, ніби робиш щось корисне.

Щойно вони позбулися Софії, сеньйор Семпере звернувся до свого сина й Ферміна.

– Я досі чекаю, коли ви мені поясните, що в біса відбувається.

– Ви зажили вже своїх серцевих ліків?

– Разом із кавою.

– Яка чудова ідея! Вам лишилося тільки вмочити, наче сухарик, динамітну шашку, і тоді ми все знатимемо про мистецтво кавування.

– Не втікай від теми, Ферміне.

Той звернувся до Даніеля.

– Я подбаю про це. А ти йди собі й поводься так, наче ти – це я.

– Тобто?

– Тобто не роби дурниць. Ці зайчики стежать за крамницею, сподіваючись на наш хибний крок…

– Треба було б підмінити Беа…

– Підмінити Беа? – перепитав сеньйор Семпере. – А чим вона зайнята?

– Усякою всячиною, – відрізав Фермін. – Даніелю, нікуди не виходь звідси. Піду я, у мене є досвід воєнної розвідки, і я вислизну від них, наче вугор. Ну ж бо, йди звідси. Щоб не видалося, ніби ми тут про щось змовляємося.

Даніель нехотя пішов, лишивши їх самих за завісою підсобки.

– То що? – запитав сеньйор Семпере. – Ти нарешті розкажеш мені чи ні, що тут діється?

Фермін покірливо всміхнувся.

– Хочете «Суґусу»?

8

День здавався цілою вічністю. Години тяглися нескінченно довго, доки Даніель чекав на повернення Беа, лишивши більшість покупців на батька. Фермін вислизнув із книгарні невдовзі по тому, як видав сеньйорові Семпере свій черговий вінегрет із монументальної брехні й часткової правди, зрештою таки заспокоївши старого книгаря бодай на кілька годин і вгамуваши потік його запитань.

– Треба, щоб ми поводилися нормальніше нормального, Даніелю, – сказав йому товариш, перш ніж вилізти крізь віконце в підсобці, яке виходило на майданчик перед церквою Святої Анни, і таким чином вибратися з книгарні непомітно для поліційного агента, якого Ендайя лишив стежити за ними.

– Коли це ми поводилися нормально?

– Зараз не час для екзистенційних питань. Тільки я побачу, що шлях чистий, змиюся від шпигів і підміню Беа.

Урешті Беа прийшла близько полудня, коли Даніель уже почав сивіти й пообгризав собі нігті ледь не до ліктя.

– Фермін мені все розповів, – сказала вона.

– Він дістався до вас без пригод?

– Дорогою зупинявся, щоб купити солодощі – каже, не зміг втриматися, бо вони називаються «перса черниці», – і пляшку білого вина.

– Білого вина?

– Для Алісії. Лікар Сольдевіла конфіскував пляшку.

– Як Алісія?

– Стабільно. Лікар каже, що вона ще слабка, але зараження нема і гарячки також.

– Вона щось казала? – не відступав Даніель.

– Про що?

– Чому мені здається, наче всі від мене щось приховують?

Беа погладила його по обличчю.

– Ніхто від тебе нічого не приховує, Даніелю. Де Хуліан?

– У дитсадку. Його завела Софія.

– Увечері заберу його я. Треба вдавати, наче все нормально. А де твій батько?

– Он там, аж кипить.

Беа стишила голос.

– Що ви йому розповіли?

– Фермін згодував йому одну зі своїх епічних поем.

– Ясно. Я йду на закупи до «Бокерії». Тобі щось потрібно?

– Нормальне життя.

По обіді батько лишив його самого в книгарні. Беа ще не повернулася, і Даніель, занепокоєний, у собачому настрої через відчуття, що його ошукали, вирішив піднятися нагору, начебто щоб трохи подрімати. Уже кілька днів він плекав підозру, що Алісія з Ферміном щось від нього приховують. І ось тепер, як видається, до них долучилася Беа. Кілька годин він мізкував над усім цим, мордуючи собі душу. Життя його вже навчило, що в таких випадках найкраще прикинутися дурником і вдати, що нічого не второпав. Це, врешті-решт, була саме та роль, яка завжди йому діставалася. Ніхто не очікував від добряги Даніеля, бідолашного сироти й вічного підлітка з чистим сумлінням, щоб він розібрався в будь-чому. Для цього були інші, які, схоже, завжди мали для нього готові відповіді, написані чи не раніше, ніж з’явилися запитання. Здається, ніхто тут досі не зауважив, що він уже багато років не носить коротких штанців. Іноді навіть маленький Хуліан позирав на нього крайока й підсміювався, наче його батько прийшов до цього світу лише для того, щоб робити дурниці й здивовано глипати очима, коли інші втаємничували його.

«Я сам сміявся б із себе, якби міг», – думав Даніель. Ще не так давно він здатен був глузувати зі своєї власної тіні, плисти у фарватері Ферміна та його дотепів і втілювати собою образ вічного простака, якого взяв під свою опіку його донкіхотський янгол-охоронець. Це була хороша роль, у якій він почував себе зручно. Він і далі радо б лишався тим Даніелем, якого бачили всі довкола, а не тим, що вночі, коли Беа і Хуліан спали, спускався потемки до книгарні й усамітнювався в підсобці, де відставляв убік старий радіатор, який уже не працював. За ним була гіпсова панель, яка натиском відчинялася всередину.