Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 139)
– Або ж ти боїшся визнати, що нема.
Фермін невдоволено чмихнув і сягнув рукою у кишеню свого габардинового пальта за ласощами.
– Облишмо краще цю претензійність, – вирішив він. – Ти лишайся зі своїм нігілізмом, а я лишуся з моїм «Суґусом».
– Обидві цінності – щонайнадійніші.
– Коли вони є.
– Поцілуй мене на добраніч, Ферміне.
– Які у нас із тобою можуть бути поцілунки?!
– У щічку.
Фермін повагався, але зрештою таки нахилився й торкнувся губами її чола.
– Спи вже, сукубе.
Алісія заплющила очі й усміхнулася.
– Я тебе дуже люблю, Ферміне.
Почувши, як він мовчки заплакав, вона простягнула руку й намацала Фермінову. Ось так, міцно сплівши пальці, вони й заснули в теплі свічки, що догоряла.
10
Двічі або тричі на день Ісаак Монфорт, сторож цього місця, приносив їй склянку молока, тости, намащені мармеладом і маслом, і якісь фрукти або солодощі з кондитерської «Ескрібá» – почастунки, які зазвичай купляються тільки в неділю. У Ісаака, окрім літератури і самітницького життя, були свої слабкості, а найпаче ті, що з лісовими горіхами й вершковим кремом. Після численних прохань сторож став приносити також старі газети, попри те що лікар Сольдевіла дивився на це кривим оком. Так Алісія прочитала все, що преса опублікувала про смерть Маурісіо Вальса, і відчула, як кров знову закипає їй у жилах. «Це те, що тебе врятувало, Алісіє», – подумала вона.
Старий Ісаак, хоч і видавався чоловіком злостивим, насправді був лагідний на вдачу і неабияк прихилився до Алісії, що було доволі помітно. Сторож казав, що вона схожа на його доньку, яка загинула. Її звали Нурія. Він завжди носив із собою два її портрети: на одному зображена була загадкова на вигляд жінка з сумним поглядом, а на другому – усміхнена дівчинка, що обіймала чоловіка, у якому Алісія впізнала молодшого на кілька десятків років Ісаака.
– Вона пішла від мене, так і не дізнавшись, як сильно я її любив, – казав сторож.
Іноді, коли він приносив тацю з їжею і Алісія змушувала себе проковтнути два чи три шматочки, Ісаак поринав у спогади й починав розповідати про Нурію та про свої докори сумління. Алісія слухала. Вона здогадувалася, що старенький сторож іще нікому не звіряв свій смуток. Провидінню заманулося надіслати йому цю чужу жінку, яка здалася йому подібною на ту людину, яку він любив найдужче, щоб тепер, коли вже запізно, коли в цьому вже немає жодного сенсу, Ісаак зміг знайти розраду і спробував урятувати Алісію, віддавши ту ніжність і тепло, які їй не належали. Часом, говорячи про доньку, старенький починав плакати, коли спогади змагали його. Тоді він ішов і не повертався протягом кількох годин. Щирий біль любить самоту. Алісія, по правді сказати, відчувала полегшення, коли Ісаак забирав свою безмежну скорботу, щоб побиватися на самоті, адже єдиний біль, якого вона так і не навчилася терпіти, – це біль, який відчуваєш, коли перед тобою плаче стара людина.
Усі сиділи з нею по черзі. Даніелеві подобалося читати їй книжки, які він брав із книгосховища-лабіринту, найпаче ті, що належали перу такого собі Хуліана Каракса, до якого хлопець відчував особливу прихильність. Перо Каракса викликало в Алісії думки про музику й шоколадні торти. Миті, які вона проводила щодня з Даніелем, слухаючи Караксові оповіді, давали змогу їй забутися в гущавині слів і образів, які завжди так шкода було покидати. Її улюбленим твором була коротка повість, що називалася «Ніхто». Останній абзац Алісія вивчила напам’ять і тихо шепотіла собі перед сном:
«На війні він здобув багатство, а в коханні втратив усе. Йому не судилося народитися для щастя й не судилося насолодитися плодами тої пізньої весни, що прийшла до його серця. Він знав, що решту своїх днів доживатиме на самоті у вічній осені, не маючи ані жодного товариства, ані спогадів – лише непогамоване жадання й докори сумління, і що коли хтось запитає, хто звів цей будинок і хто жив у ньому, перш ніж він перетворився на зачароване руйновище, люди, яким відома проклята історія цієї будівлі, опускатимуть очі й ледь чутним голосом, благаючи подумки, щоб слова їхні відніс вітер, відповідатимуть: ніхто».
Невдовзі виявилося, що про Хуліана Каракса не вільно говорити майже ні з ким, особливо з Ісааком. У Семпере з Караксом була пов’язана якась історія, і Алісія не вважала за доцільне порпатися в таємницях родини. Що ж до Ісаака, то, чуючи це ім’я, він аж буряковів від люті, бо Нурія, за словами Даніеля, була закохана в цього Каракса. Старий сторож вважав, що всіма нещастями, яких довелося зазнати його сердешній доньці і які призвели до її трагічної загибелі, вона завдячує цьому Караксові, дивному чоловікові, що, як дізналася Алісія, одного разу намагався спалити всі примірники своїх творів, у чому Ісаак радо йому допоміг би, якби не присягнув сумлінно виконувати обов’язки хранителя книжок.
– Перед Ісааком не варто згадувати про Каракса, – казав Даніель. – А ще краще не згадувати про Каракса ні перед ким.
Єдиною серед них усіх, хто бачив Алісію такою, якою вона була, і хто не плекав щодо неї жодних ілюзій, була дружина Даніеля. Беа її мила, одягала, розчісувала, давала ліки, і своїм вимогливим поглядом нагадувала про мовчазну домовленість, яка визначала їхні стосунки. Беа дбала про неї, допомагала видужати й відновити сили, щоб Алісія якомога швидше назавжди зникла з їхнього життя, перш ніж встигне їм нашкодити.
Беа, жінка, якою Алісія хотіла би бути і якою – щодня вона усвідомлювала це дедалі чіткіше – їй ніколи не стати. Беа, яка говорила мало, а запитувала ще менше, але яка розуміла її найкраще. Алісія ніколи не була надто охочою до обіймів та інших бурхливих виявів почуттів, але не раз відчувала потяг обійняти Беа. На щастя, останньої миті їй завжди вдавалося себе стримувати. Досить було обмінятися з Беа одним поглядом, щоб зрозуміти: це не серіал «Жіночки» [129] і не просто піклування за своєю ближньою – обидві вони мали виконати свою місію.
– Думаю, скоро ти зможеш звільнитися від мене, – казала Алісія.
Беа ніколи не потрапляла на гачок. Ніколи не нарікала. Ніколи не докоряла Алісії. Вона міняла їй перев’язки з безмежною турботою. Вона мастила її давню рану маззю, яку на прохання лікаря Сольдевіли розробив його знайомий аптекар і яка гамувала біль, не отруюючи крові. Роблячи це, Беа не виявляла ні співчуття, ні жалю. Вона була єдиною людиною, за винятком Леандро, в чиїх очах Алісія не помічала страху чи гидливості, коли та бачила її голе тіло, понівечене війною.
Єдиною темою, на яку вони могли розмовляти в злагоді, без жодних тіней на обрії, був маленький Хуліан. Їхні найдовші й найспокійніші бесіди відбувалися, коли Беа мила Алісію милом і теплою водою з глечика. Воду Ісаак грів на плиті, яку мав у своїй кімнаті, що правила йому за робітню, кухню й спальню воднораз. Беа обожнювала свого сина до нестями, і Алісія навіть не сподівалася бодай колись зрозуміти природу такої любові.
– Кілька днів тому він заявив, що коли стане дорослим, то одружиться з тобою.
– Гадаю, ти, як добра мати, уже застерегла його, що у світі є погані дівчата, які йому не до пари.
– Ти мала би бути їхньою королевою.
– Це саме казали всі мої потенційні свекрухи. І мали рацію.
– Мати рацію у цих справах ще нічого не значить. Я живу серед самих чоловіків і вже віддавна знаю, що більшість із них мають імунітет до логіки. Єдине, чого їх можна навчити – і то не всіх, – це закону всесвітнього тяжіння. Вони не прокинуться, доки добряче не гепнуться.
– Цей постулат звучить зовсім по-фермінівськи.
– Усе чіпляється, а я вже багато років слухаю його золоті думки.
– Що ще каже Хуліан?
– Остання його забаганка – стати письменником.
– Розвинений не по літах.
– Ти навіть не уявляєш собі.
– Хочеш мати ще?
– Дітей? Не знаю. Мені хотілося б, щоб Хуліан ріс не сам. Щоб мав сестричку…
– Ще одна жінка в сім’ї?
– Фермін каже, це допомогло б розвести тестостерон, надмір якого забиває памороки всій родині. Окрім його власного, який, за Ферміновими словами, не розчинити навіть скипидаром.
– А Даніель що каже?
Беа довший час мовчала, а потім стенула плечима.
– Даніель що день, то каже дедалі менше.
Минуло кілька тижнів, і Алісія стала відчували, що сили поступово повертаються до неї. Лікар Сольдевіла оглядав її двічі на день. Сольдевіла був чоловіком не надто балакучим, а ті декілька слів, які все ж можна було почути від нього, він адресував іншим. Часом Алісія помічала, як він скоса позирає на неї, немовби запитуючи себе, хто ця особа, не впевнений, чи хоче насправді почути відповідь.
– У вас багато рубців від колишніх поранень. Деякі з них були вельми серйозними. Вам слід замислитися над тим, щоб змінити свій триб життя.
– Не турбуйтеся за мене, лікарю. У мене життів більше, ніж у кішки.
– Я не ветеринар, але теорія стверджує, що в кішки їх дев’ять, а у вас цей запас ось-ось вичерпається.
– Ще одного життя мені вистачить.
– Щось мені підказує, що ви не збираєтеся присвятити його благодійності.
– Усе залежить, як на це подивитися.
– Навіть не знаю, що мене непокоїть більше: ваше здоров’я чи ваша душа.
– А ви не лише лікар, а ще й священик. Завидна партія.
– У моєму віці різниця між лікуванням і сповіданням стирається. Утім, мені здається, я замолодий для вас. Як ваше стегно?