Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 132)

– Щоб відновити справедливість. Так, Вальс мертвий, але багато хто з тих сотень людей, чиї життя він зруйнував, досі живі, і вони заслуговують на справедливість.

Вікторія недовірливо поглянула на нього.

– То ви цього шукаєте? Справедливості?

– Ми шукаємо правди.

– Хто це, ви?

– Ми – це група громадян, які поклялися присвятити своє життя служінню нашій батьківщині, щоб зробити Іспанію справедливішою, чеснішою і відкритішою країною.

Вікторія розреготалася. Леандро дивився на неї з серйозним виразом на обличчі.

– Я й не сподіваюся, що ти мені повіриш. Відразу. Але я збираюся довести тобі, що ми – це ті, хто намагається змінити все зсередини, тому що інакше нічого змінити неможливо. Ми прагнемо відродити цю країну й повернути її людям. Ми – ті, хто важить своїм життя, аби те, що сталося з тобою і твоєю сестрою, те, що сталося з твоїми батьками, ніколи більше не повторилося, щоб ті, хто скоїв ці злочини, заплатили за них і щоб правда вийшла на яв, адже без правди не буває справедливості, а без справедливості не буває миру. Ми виступаємо за зміни й за рух до прогресу. Ми – ті, хто прагне покінчити з державою, що служить лише купці обраних, які використовують її інституції, щоб захистити свої привілеї за рахунок простих робітників і знедоленого люду. І це не тому, що ми герої, а лише тому, що хтось має це зробити. А крім нас, більше нікому. Тому нам потрібна твоя допомога. Об’єднавшись, ми зможемо досягти нашої мети.

Запала тривала мовчанка, протягом якої вони лише дивилися одне на одного.

– А якщо я не захочу вам допомогти?

Леандро стенув плечима.

– Ніхто не може тебе до цього змусити. Якщо ти вирішиш, що не хочеш долучитися до нас і що тобі байдуже, чи буде відновлено справедливість для тих, хто зазнав такої самої долі, як і ти, я не буду тебе приневолювати. Усе в твоїх руках. Вальс помер. Для людини в твоєму становищі найлегше було б лишити все позаду й розпочати нове життя. Хто зна, можливо, я на твоєму місці так би й вчинив. Проте мені здається, що ти не така. Мені здається, що насправді для тебе важливою є не помста, а правда і справедливість. Так само – а може, й більше, – як і для нас. Мені здається, ти хочеш, щоб винні заплатили за свої злочини, а їхні жертви повернули собі те, чого їх було позбавлено, і жили з упевненістю, що люди, які втратили свої життя заради них, зробили це не намарне. Однак усе в твоїх руках. Я не маю наміру тримати тебе силою. Он двері. Ти можеш вийти звідси, коли тобі заманеться. Ми привезли тебе сюди лише тому, що тут ти в цілковитій безпеці. Тут ми можемо захистити тебе, доки не доведемо цю справу до кінця. Усе залежить від тебе.

Вікторія спрямувала погляд на двері з номера. Леандро налив собі ще одну філіжанку кави, розчинив у ній п’ять шматочків цукру і став спокійно з насолодою посьорбувати.

– Досить тобі лише попросити, і машина забере тебе й завезе, куди ти захочеш. Ти ніколи більше не побачиш мене і не почуєш про нас. Лише скажи слово.

Вікторія відчула, як усередині в неї все стиснулося.

– Тобі не обов’язково вирішувати зараз. Я знаю, через що ти пройшла, і знаю, що ти заплуталася. Що не довіряєш ні мені, ні будь-кому в світі. І це цілком зрозуміло. Я на твоєму місці також нікому б не довіряв. Але ти нічого не втрачаєш, якщо даси нам шанс. Один день. Чи навіть кілька годин. Ти можеш піти будь-якої миті, нікому нічого не пояснюючи. Але я сподіваюся, що ти цього не зробиш. Я прошу тебе цього не робити. Прошу дати нам можливість допомогти іншим.

Вікторія зауважила, що їй тремтять руки. Леандро з безмежною чулістю всміхнувся до неї.

– Будь ласка…

Якоїсь миті, крізь сльози, вона кивнула.

4

Протягом півтори години Леандро розповідав, що їм вдалося з’ясувати.

– Мені знадобилося чимало часу, щоб відновити картину того, що сталося. Зараз я коротко переповім тобі те, що ми знаємо, чи то пак думаємо, що знаємо. Ти побачиш, що в моїй розповіді будуть прогалини і що ми в дечому помиляємося. Може, навіть багато в чому. Ось тут і буде твій вихід. Якщо ти не проти, я розповідатиму те, що, як мені здається, сталося, а ти виправлятимеш мене там, де я помилятимуся. Домовились?

Голос Леандро заколисував і спонукав до покірності. Хотілося заплющити очі й лишитися бодай на якусь часину в обіймах цього голосу, вбраного у форму оксамитових слів, які видавалися правильними й логічними, хай що б не значили.

– Домовилися, – погодилася вона. – Я спробую.

Чоловік усміхнувся з вдячністю й теплотою, і Вікторія відчула себе в безпеці, захищеною від того, що чигало на неї за стінами цього готелю. Потроху, не поспішаючи, Леандро розказував їй історію, яку вона пречудово знала. Розповідь починалася, коли Аріадна була ще маленькою дівчинкою. Її батько, Віктор Маташ, познайомився тоді з чоловіком на ім’я Міґель Анхель Убач, впливовим фінансистом, чия дружина захоплювалася Маташевими книжками й переконала чоловіка звернутися до письменника, щоб той за чималий гонорар написав банкірові автобіографію.

Її батько, що зазнавав фінансової скрути, погодився на це замовлення. Після закінчення війни банкір та його дружина одного дня несподівано навідалися до Маташів у їхньому будинку на Вальвідрері, недалеко від Водної магістралі. Сеньйора Убач, набагато молодша за свого чоловіка, була однією з тих красунь, яких можна побачити на сторінках журналів. Вона не хотіла псувати свою ідеальну фігуру вагітністю, але дітей любила, чи то пак любила думку, щоб вони в неї були і щоб ними, як домашніми кошенятами чи коктейлем «Горілка-мартіні», опікувалися слуги. Убачі провели цілий день із родиною Маташів. На той час батьки подарували їй маленьку сестричку, Соню, яка тоді була ще немовлям. Прощаючись, сеньйора Убач поцілувала дівчаток і заявила, що вони просто диво. Через кілька днів до будинку на Вальвідрері вдерлися озброєні чоловіки. Батька арештували, щоб укинути пізніше до в’язниці Монтжуїк, а її з сестрою забрали, лишивши їхню тяжко поранену матір помирати.

– Поки все правильно? – запитав Леандро.

Вікторія кивнула, витираючи сльози ненависті.

Того самого вечора ті люди розділили їх із сестрою, і вона більше ніколи не бачила Соні. Їй сказали, що, коли вона не хоче, щоб її молодшу сестричку вбили, то мусить забути своїх батьків, бо вони злочинці, і що відтепер її звати не Аріадна Маташ, а Вікторія Убач. Їй пояснили, що її новим татом є дон Міґель Анхель Убач, а мамою – його дружина Федеріка, і що їй неабияк пощастило. Вона мешкатиме з ними в будинку, найгарнішому в усій Барселоні, що зветься «Ель-Пінар». Там у неї будуть слуги і все, чого вона забажає. Аріадні було десять років.

– Починаючи звідси історія стає плутаною, – попередив Леандро.

Вдалося з’ясувати, що Віктора Маташа, як і багатьох інших, було розстріляно в замку Монтжуїк за наказом тодішнього коменданта в’язниці Маурісіо Вальса, хоча офіційна доповідь зазначала, що він вчинив самогубство. Леандро гадав, що Вальс продав Вікторію Убачам в обмін на сприяння в кар’єрному рості та на пакет акцій банку, який нещодавно було створено з майна, награбованого в сотень людей, ув’язнених і здебільшого страчених невдовзі після закінчення війни.

– Знаєш, що сталося з твоєю матір’ю?

Вікторія, зціпивши губи, кивнула.

Леандро розповів, що, як йому відомо, її мати, Сусана, наступного дня після того, як забрали її чоловіка і доньок, зібралася на силі й звернулася до поліції, щоб повідомити про те, що сталося. Це була помилка. Її негайно затримали й запроторили до божевільні в Орті, де Сусану ув’язнили в осібній палаті й піддавали лікуванню електрошоком протягом п’яти років, аж доки не викинули її на пустищі за Барселоною, вирішивши, що вона вже не пам’ятає нічого, навіть власного імені.

– Однак вони помилилися.

Леандро розповів, що Сусані вдалося вижити на вулицях Барселони, жебраючи, ночуючи просто неба й риючись на смітниках у пошуках їжі. Живою її підтримувала лише надія одного дня повернути собі доньок. Минуло кілька років, коли Сусана, порпаючись на смітнику в котромусь із провулків Равалю, побачила газету з фотографією Маурісіо Вальса та його родини. На той час він уже став дуже поважною людиною, яка зоставила своє в’язничне минуле позаду. На світлині Вальса було зображено з дівчинкою, Мерседес.

– Мерседес була ніким іншим, як твоєю молодшою сестрою, Сонею. Твоя мати впізнала її, бо Соня народилася з характерною родимкою.

– У формі зірки на шиї, – почула Вікторія свій власний голос.

Леандро всміхнувся й кивнув головою.

– Вальсова дружина страждала на хронічне захворювання, яке не дозволяло їй мати дітей. Вальс вирішив лишити твою сестру собі й виховати її як свою власну доньку. Він назвав її Мерседес, на честь своєї матері. Сусана, крадучи все, що тільки вдавалося, спромоглася назбирати грошей на потяг до Мадрида. Потрапивши до столиці, вона кілька місяців стежила за шкільними подвір’ями по всьому місту, сподіваючись відшукати твою сестру. На той час Сусана вже дістала собі нове посвідчення особи. Мешкала вона в крихітній комірчині в пансіоні в районі Чуека, ночами працювала швачкою в майстерні. Удень обходила всі мадридські школи. І коли вже майже втратила надію, вона знайшла свою доньку. Сусана побачила її здалеку й одразу впізнала. Вона стала приходити щоранку. Вона підходила до огорожі й намагалася привернути увагу дівчинки. Кілька разів їй вдалося заговорити до неї. Сусана не хотіла її лякати. Пересвідчившись, що Мерседес… тобто Соня її вже не пам’ятає, твоя мати ледве не наклала на себе руки. Однак усе ж не здалася. Вона далі приходила щоранку, сподіваючись побачити доньку бодай на кілька секунд або навіть поговорити з нею, якщо та наблизиться до ґрат. Одного дня Сусана вирішила, що має розповісти правду. Коли вона розмовляла з твоєю сестрою, нагодилися Вальсові охоронці. Вони вистрілили їй у голову просто на очах у дівчинки. Може, зробимо перерву?