Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 130)
36
Вальс починав підозрювати, що йому все примарилося. Спогади розмивалися, і тепер він уже не був певен, чи та жінка, що спустилася сходами аж до ґрат і запитала, чи це він міністр Вальс, бува, не наснилася йому. Часом він сумнівався, що це було насправді. Можливо, він дійсно її наснив. Можливо, він був лише ще одним в’язнем, який гниє в камері замку Монтжуїк і який, зробившись жертвою маячіння, уявляє себе комендантом в’язниці, хоча насправді не є ним. Вальс, здається, пам’ятав один такий випадок. Чоловіка звали Мітжанс. Він був відомим драматургом у часи республіки, і Вальс завжди відчував безмежну зневагу до нього, адже цьому чоловікові дісталося від життя все те, що дон Маурісіо жадав собі і що був неспроможний здобути. Мітжанс, як і багато інших, що були об’єктами заздрості пана коменданта, закінчив свої дні у в’язниці, у камері номер дев’ятнадцять, не знаючи навіть, хто він.
Одначе Вальс знав, хто він, тому що пам’ятав. А як сказав йому колись той диявол, Давид Мартін, людина – це те, що вона пам’ятає про себе. Тому він знав, що та жінка – хай ким вона не була – приходила-таки сюди і що одного дня вона або хтось інший повернеться, щоб звільнити його і витягнути звідси. Тому що він не такий, як Мітжанс, не такий, як усі ті нікчеми, що померли за його керівництва Монтжуїком. Він, Маурісіо Вальс, не збирається помирати в цьому місці. Цим прагненням до життя він завдячує своїй доньці Мерседес, адже лише вона підтримувала його живим увесь цей час. Мабуть, саме тому щоразу, коли він чує, як відчиняються двері до підземелля і чиїсь кроки спускаються в темряву, Вальс підводить погляд, сповнений надії. Адже це може бути саме той день.
Мав бути ранній ранок: Вальс навчився розрізняти пору доби за холодом. Щось мусило статися, бо раніше так рано до нього ще ніколи не спускалися. Вальс почув скрегіт дверей, потім кроки, важкі, неквапливі. У півмороці матеріалізувалася постать. В руках у неї була таця, від якої ішов дивовижний запах: смачнішого Вальс не чув за все своє життя. Ендайя поставив тацю на підлогу й запалив свічку, яку поставив у свічник.
– Доброго ранку, міністре, – привітався він. – Я приніс тобі сніданок.
Ендайя підсунув тацю до ґрат і зняв накривку. Перед Вальсом постало видиво у вигляді соковитого стейка в кремовому соусі з чорним перцем і печеної картоплі з зеленню на гарнір. Вальс відчув, як рот його наповнюється слиною, а шлунок підстрибує від радості.
– Помірно просмажений, – сказав Ендайя. – Так, як ти любиш.
На таці була плетена хлібниця зі свіжими хрусткими булочками, срібне столове приладдя і лляні серветки. У келиху з муранського скла плескотів вишуканий напій – червоне вино «Ріоха».
– Сьогодні великий день, міністре. Ти на це заслужив.
Ендайя просунув тацю між ґратами. Вальс, знехтувавши приладдям і серветками, схопив шматок м’яса рукою. Він підніс його до свого беззубого рота й заходився пожирати з пожадливістю, якої ніколи раніше не помічав за собою. Вальс глитнув м’ясо, картоплю, булочки. Вилизав тарілку до блиску й вихилив дивовижне на смак вино одним ковтком, не лишивши в келиху ані краплини. Ендайя спокійно спостерігав за ним, приязно всміхаючись і насолоджуючись цигаркою.
– Мушу попросити в тебе пробачення: я замовляв ще десерт, але мені його не принесли.
Вальс відірвався від порожньої таці й, схопившись за ґрати, уп’явся очима в Ендайю.
– Я бачу, ти здивований, міністре. Ось тільки не знаю, що саме тебе здивувало: твоє бенкетне меню чи, може, ти просто чекав, що прийде хтось інший.
Задоволення від їжі відступило. Вальс знову повалився на підлогу своєї клітки. Ендайя стояв над ним кілька хвилин, докурюючи й гортаючи газету. Завершивши, кинув недокурок на підлогу й згорнув газету. Зауваживши, як на неї дивиться Вальс, промовив:
– Хочеш почитати? Такій освіченій людині, як ти, цього, мабуть, ой як бракує.
– Будь ласка, – попрохав Вальс.
– Чом би й ні? – відказав Ендайя, підходячи до ґрат.
Вальс простягнув свою єдину руку з благальним виразом на обличчі.
– Учорашній день приніс нам чудові новини. Власне кажучи, саме прочитавши їх уранці, я подумав, що ти заслужив відзначити таку подію як слід.
Ендайя кинув газету до камери й рушив сходами нагору.
– Вона вся твоя. Лишаю тобі свічку.
Вальс кинувся до газети і схопив її. Сторінки розлетілися, коли вона впала на підлогу, і Вальсові коштувало чималих зусиль поскладати їх докупи одною рукою. Коли йому це вдалося, він підсунув свічку і став водити очима по першій шпальті.
Спершу він не міг розібрати літер. Вальс занадто довго провів у темному приміщенні. Одначе він упізнав велику, на всю сторінку, фотографію. Знімок було зроблено в палаці Ель-Пардо, де він стояв перед велетенською настінною картиною, одягнутий у темно-синій із білими смужками костюм, який на замовлення пошили в Лондоні три роки тому. Це було останнє офіційне фото Маурісіо Вальса, опубліковане міністерством. Слова проявлялися поволі, немов підводний міраж.
Сьогодні вранці всю Іспанію сколихнула новина про безмірну втрату, якої вона зазнала. Не стало одного з її найулюбленіших синів, дона Маурісіо Вальса-і-Ечеваррії, міністра національної освіти. Трагедія сталася сьогодні вранці, коли міністр разом зі своїм шофером і охоронцем повертався до своєї приватної резиденції після нічної наради в Ель-Пардо з іншими членами уряду. Його автомобіль зазнав аварії на четвертому кілометрі шосе до Сомосаґуас. За попередніми висновками в автоцистерни, що їхала в протилежному напрямку, луснула шина, після чого вантажівка втратила керування й вилетіла на зустрічну смугу, де на великій швидкості зіштовхнулася з машиною міністра. Автоцистерна перевозила вантаж займистої речовини, яка вибухнула від зіткнення. Велетенський вибух привернув увагу довколишніх мешканців, які й повідомили про те, що сталося. Міністр Вальс і його охоронець загинули на місці.
Водій бензовоза, Росендо М. С., родом із Алькобендаса, помер, перш ніж рятувальні служби встигли надати йому допомогу. У результаті вибуху зайнялася величезна пожежа, тіла міністра та його охоронця сильно обгоріли.
Уже сьогодні вранці Кабінет міністрів зібрався на термінову нараду, Голова Держави оголосив, що опівдні виступить з офіційним повідомленням зі своєї резиденції в палаці Ель-Пардо.
Маурісіо Вальс мав п’ятдесят дев’ять років, більше ніж два десятки з яких він присвятив служінню державі. Його загибель – це непоправна втрата для іспанського письменства, якому він служив і як міністр, і як видатний видавець, письменник і вчений. Очільники всіх державних установ, а також наші найвизначніші діячі культури з’явилися сьогодні вранці до міністерства, щоб засвідчити свій смуток і повагу, яку відчували до дона Маурісіо всі, хто його знав.
У дона Маурісіо Вальса лишилися дружина й донька. Урядові джерела повідомляють, що всі, хто бажає віддати останню шану цьому славетному синові своєї країни, можуть зробити це сьогодні починаючи від п’ятої години вечора у Східному палаці. Редакція і працівники газети також хочуть висловити щонайглибший жаль, який відчувають через загибель дона Маурісіо Вальса, що назавжди лишиться прикладом для всіх нас, показуючи, до яких висот треба прагнути кожному громадянинові нашої держави.
Хай живе Франко! Вперед, Іспанія! Дон Маурісіо Вальс із нами!
Agnus Dei [126]
1
Вікторія Санчіс прокинулася на лляних простирадлах, випрасуваних і напахчених лавандою. На ній була шовкова піжама, що ідеально пасувала їй за розміром. Жінка піднесла руку до обличчя й зауважила, що шкіра пахне духмяною сіллю для ванн і що волосся її чисте, хоча вона й не пригадувала, коли мила його. Вона нічого не пригадувала.
Вікторія сіла в ліжку і сперлася на оббите оксамитом узголів’я, намагаючись збагнути, де вона. Величезне ложе з подушками, які так і манили потонути в них, стояло посеред просторої, пишно й елегантно оздобленої спочивальні. Легке світло просякало крізь запнуте білими фіранками велике вікно й падало на комод, де стояла ваза зі свіжими квітами. Поруч Вікторія побачила туалетний столик перед дзеркалом і письмовий стіл. На стінах, обклеєних рельєфними шпалерами, висіли картини аквареллю, що зображували пасторальні сценки, обрамлені з дещо надмірною пишнотою. Вікторія відгорнула укривало й сіла на краю ліжка. Килим під її ногами також був пастельних барв, у лад із кольоровою палітрою кімнати. Усе було оформлено по-професійному вміло, із теплотою і безпристрасністю водночас. Вікторія подумала, чи це, бува, не пекло.
Жінка заплющила очі, намагаючись збагнути, як сюди потрапила. Останнє, що вона пам’ятала, – це будинок «Ель-Пінар». Образи поступово поверталися. Кухня. Вона сидить на стільці, прив’язана дротом за руки й за ноги. Ендайя, сидячи навпочіпки перед нею, допитує її. Вікторія плює йому в обличчя. Сильний ляпас збиває її на підлогу. Один із людей Ендайї піднімає стілець. Інші два приводять Морґадо, кладуть його на стіл і прив’язують. Ендайя знову запитує Вікторію. Вона далі мовчить. Тоді поліціянт бере револьвер і пострілом упритул розносить шоферові коліно. Крик Морґадо роздирає їй душу. Вікторія ще ніколи не чула, щоб чоловік так вив від болю. Ендайя спокійним голосом знову запитує її. Утративши мову, вона лише нажахано тремтить. Ендайя знизує плечима, обходить круг столу й притуляє дуло револьвера до другого коліна Морґадо. Один із капітанових посіпак тримає їй голову, не дозволяючи відвести погляд. «Дивися, суко, що буває з тими, хто мене дратує». Ендайя натискає гачок. Фонтан із крові бризкає поліціянтові в обличчя. Тіло Морґадо б’ється в конвульсіях, неначе через нього пропускають електричний струм високої напруги, але тепер уже з горла шофера не видобувається ані звуку. Вікторія заплющує очі. Лунає третій постріл.