Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 107)

Алісія опустила очі.

– Багато років тому, коли я була дівчинкою, Фермін урятував мені життя. Це сталося під час війни.

– Він про це знає?

– Якщо не знає, то підозрює. Він, мабуть, вважав мене мертвою.

– Це тоді тебе поранило?

– Так, – відказала вона, і хлопець подумав, що ця рана – лише одна з багатьох, які приховує Алісія.

– Мене він теж рятував, – сказав Даніель. – Не раз.

Дівчина всміхнулася.

– Іноді життя дарує нам янгола-охоронця.

Алісія стала підводитися. Даніель кинувся, щоб допомогти їй, але дівчина його зупинила.

– Я можу сама, дякую.

– Ти впевнена, що з тобою все гаразд? Мені здається, ці таблетки тебе трохи причмелили…

– Не турбуйся. Я вже доросла дівчинка. Пішли, я проведу тебе до під’їзду. Мені по дорозі.

Підійшовши до дверей старої книгарні, Даніель дістав ключі. Якусь мить вони з Алісією мовчки дивилися одне на одного.

– Ти дала мені слово, – сказав Даніель.

Вона кивнула.

– На добраніч, Алісіє.

Дівчина далі стояла на місці, дивлячись на нього тим самим склистим поглядом, причини якого Даніель не міг збагнути достеменно: чи це був наслідок дії ліків, чи, може, відображення того бездонного колодязя, який ховався в цих зелених очах. Коли хлопець уже намірився йти, Алісія піднялася навшпиньках і наблизила свої губи до його. Даніель відвернувся, і поцілунок черкнув його по щоці. Не промовивши ні слова, Алісія обернулася й пішла геть. Невдовзі постать її розчинилася в темряві.

Беа спостерігала за ними крізь вікно. Вона бачила, як Даніель та Алісія вийшли з кафе на початку вулиці й підійшли до під’їзду, коли над дахами міста вибило північ. Алісія наблизилася до Даніеля, а той завмер на місці, потонувши в її очах, і Беа відчула, як усередині в неї все стислося. Вона бачила, як Алісія потягнулася поцілувати її чоловіка в губи. Беа відійшла від вікна.

Поволі вона рушила до спальні. На мить затрималася перед дверима до кімнатки Хуліана, який міцно спав. Беа причинила двері, лягла в ліжко і стала чекати. Невдовзі в коридорі почулися скрадливі кроки Даніеля. Беа, утупивши погляд у стелю, лежала в темряві. Вона слухала, як Даніель роздягається коло ліжка й убирається в піжаму, яку вона лишила йому на стільці. Потім відчула, як його тіло прослизає під укривало. Коли Беа обернула голову, то побачила, що Даніель ліг до неї спиною.

– Де ти був? – запитала вона.

– Із Ферміном.

16

Ендайя запропонував Фернандіто цигарку, але той відмовився.

– Я не курю, дякую.

– Мудрий хлопчина. Ось тільки не можу збагнути, чому ти не хочеш зателефонувати своєму батькові, щоб той прийшов із твоїм паспортом і все прояснив. Чи ти щось приховуєш?

Хлопець похитав головою. Ендайя приязно всміхнувся, і Фернандіто пригадав, як поліціянт кілька годин тому прострілював коліна Санчісовому шоферові. На комірі його сорочки досі виднілася темна пляма.

– Я нічого не приховую, сеньйоре.

– Тоді чому?

Ендайя підсунув до нього телефонний апарат.

– Один дзвінок – і ти вільний.

Фернандіто сковтнув слину.

– Прошу вас, не змушуйте мене дзвонити батькові. У мене є вагома причина.

– Вагома причина? Яка ж це, друже Альберто?

– Це через батька, він дуже хворий.

– Он як?

– Він страждає на серце. Два місяці тому батько переніс інфаркт і кілька тижнів пролежав у лікарні. Зараз він удома, відновлюється, але все ще дуже слабкий.

– Мені прикро це чути.

– Мій батько – хороший чоловік, сеньйоре. Герой війни.

– Справді?

– Так, він вступив до Барселони з військами генерала Франко. У «Ванґуардії» на першій шпальті була фотографія, як він марширує проспектом Діагональ. Ця світлина в рамці стоїть у нас у вітальні. Батько – третій справа. Ви мали би бачити її. Батькові дозволили йти в першій лаві через його героїчну поведінку в битві на Ебро. Він був єфрейтором.

– Ви, мабуть, дуже ним пишаєтесь.

– Авжеж, пишаємося, але бідолашний батько так і не зміг оговтатися після того, що сталося з моєю матір’ю.

– А що сталося з твоєю матір’ю?

– Вона померла чотири роки тому.

– Співчуваю.

– Дякую, сеньйоре. Знаєте, що останнє сказала вона мені, перш ніж померти?

– Що?

– Піклуйся про свого батька й не завдавай йому прикростей.

– І ти послухався мами?

Фернандіто скрушно опустив очі й похитав головою.

– По правді сказати, я не став тим сином, якого ростила моя мати, ані тим, на якого заслуговує мій батько. Ви бачите перед собою останнє ледащо.

– А мені ти видався непоганим хлопчиною.

– Анітрохи. Пропаща людина, ось хто я. Від мене самі лише проблеми моєму бідолашному батечку, наче йому й без цього бракує гризот. Коли мене не виганяють із роботи, то забирають до комісаріату, бо я забув документи. Ви ж самі все бачите. Батько – герой війни, а син – розтелепа.

Ендайя пильно придивився до нього з турботливим виразом на обличчі.

– Цим усім ти хочеш сказати, що коли подзвониш батькові й скажеш, що тебе затримала поліція, бо в тебе не було при собі документів, то завдаси йому ще одну прикрість?

– Боюся, останню. Якщо йому доведеться просити сусіда, щоб той прикотив його в інвалідному візку сюди, щоб забрати мене, я думаю, він помре від сорому й горя, що має такого непутящого сина.

Ендайя замислився над ситуацією.

– Я тебе розумію, Альберто, але й ти мене зрозумій також. Ти ставиш мене в скрутне становище.

– Авжеж, сеньйоре, я розумію. І вдячний вам за терплячість, яку ви виявляєте до мене і на яку я не заслуговую. На вашому місці я посадив би мене за ґрати разом із найгіршими покидьками, щоб дати добру науку. Але благаю вас: зважте на мого нещасного батечка. Я вам зараз же напишу своє ім’я, прізвище й адресу, і ви зможете завтра прийти й розпитатися в будь-кого, найкраще зранку, коли батько спить після ліків.

Ендайя взяв аркуш паперу, який простягнув йому Фернандіто.

– Альберто Ґарсія Сантамарія. Вулиця Комерсіо, тридцять сьомий під’їзд, шостий поверх, перші двері [114], – прочитав він. – А що як наші працівники підуть разом із тобою?

– Мій батько не спить ночами, він дивиться у вікно й слухає радіо. І якщо він побачить, що мене привела поліція, то викине мене з дому – і правильно вчинить, – а потім його вхопить грець.

– А ми не хочемо, щоб це сталося.

– Ні, сеньйоре, не хочемо.