Карлос Сафон – Гра янгола (страница 91)

– Моя мати жила в цій хатині сорок п’ять років, – сказала вона. – Тоді цю оселю не можна було назвати навіть хатиною; це була халупа, стулена з очерету та тих решток, які залишає на березі моря приплив. І навіть тоді, коли вона здобула славу й могла б покинути це місце, вона не захотіла цього робити. Вона мала звичай казати, що в той день, як вона звідси піде, Соморостро помре. Вона тут народилася, серед людей пляжу, і тут залишалася до свого останнього дня. Про неї багато чого розповідали. Дуже багато людей говорили про неї й дуже мало знали її насправді. Чимало було й таких, що боялися її й ненавиділи. Навіть після того, як вона померла. Я вам усе це розповідаю, бо, здається мені, ви знаєте: я не та особа, яку ви шукаєте. Особа, яку ви шукаєте, або вам здається, що ви шукаєте її, і яку всі називали відьмою із Соморостро, була моєю матір’ю.

Я подивився на неї збентеженим поглядом.

– А коли…

– Моя мати померла 1905 року, – сказала вона. – Її вбили за кілька метрів звідси, біля самої води, угородивши ніж у шию.

– Мені шкода. Я думав, що…

– Багато людей так думають. Бажання вірити може бути сильнішим за смерть.

– А хто її вбив?

– Ви знаєте хто.

Я мовчав кілька секунд, а тоді сказав:

– Дієґо Марласка…

Вона кивнула головою.

– Навіщо?

– Щоб примусити її мовчати. Щоб замести цей слід.

– Не розумію. Ваша мати допомагала йому… Він сам же передав їй велику суму грошей, щоб заплатити за її допомогу.

– Саме тому він і вирішив її вбити, щоб вона забрала його таємницю із собою в могилу.

Вона дивилася на мене з легкою усмішкою, ніби моя розгубленість розважала її й водночас уселяла їй жаль.

– Моя мати була звичайною жінкою, сеньйоре Мартін. Вона виросла в злиднях, і її єдиною силою було бажання вижити. Вона ніколи не навчилася ані писати, ані читати, але вона вміла заглянути всередину людини. Вона вміла відчути те, що вони відчували, те, що приховували, і те, про що вони мріяли. Вона читала це в їхньому погляді, у їхніх жестах, у їхньому голосі, у тому, як вони ходили і як рухалися. Вона знала, що вони скажуть, іще до того, як вони розтуляли рота. Тому багато людей називали її чаклункою, бо вона була спроможна бачити в них те, чого самі вони не хотіли бачити. Вона заробляла собі на життя, продаючи любовні трунки та приворотне зілля, що їх виготовляла з джерельної води, трав та цукру. Вона допомагала пропащим душам вірити в те, у що їм хотілося вірити. А коли її ім’я стало набувати популярності, багато поважних людей почали відвідувати її й просити в неї всіляких послуг. Багаті хотіли стати ще багатшими. Ті, хто був при владі, хотіли мати ще більше влади. Скнари хотіли почуватися святими, а святі хотіли бути покараними за гріхи, яких вони не мали мужності накоїти. Моя мати всіх вислуховувала й від усіх брала гроші. За ці гроші вона послала мене та моїх братів навчатися в ті школи, у яких навчалися діти її клієнтів. Вона купила нам інше прізвище та інше життя, далеке від цього місця. Моя мати була доброю людиною, сеньйоре Мартін. Але ви помиляєтеся, коли думаєте, що вона когось у чомусь одурила або примусила повірити в щось таке, у що не слід було вірити. Життя навчило її, що ми, люди, живемо з великих і малих брехень, що вони потрібні нам, як повітря. Вона казала, що, якби ми були спроможні побачити, не вдягаючи шори на очі, реальність світу та реальність нас самих протягом лише одного дня, від світанку до вечора, ми наклали б на себе руки або схибнулися.

– Але…

– Якщо ви прийшли сюди в пошуках магії, то я мушу розчарувати вас. Моя мати пояснила мені, що магії не існує, що у світі не може бути ані добра, ані зла більше, аніж ми собі уявляємо внаслідок своєї жадібності чи з наївності. А іноді навіть унаслідок свого божевілля.

– Чи не це саме сказала вона Дієґо Марласці, коли взяла від нього гроші? – зауважив я. – За сім тисяч песет у ті часи можна було купити кілька років навчання в добрих школах та добре ім’я.

– Дієґо Марласці треба було вірити. Моя мати допомогла йому в цьому. Більше нічого.

– Вірити в що?

– У своє власне спасіння. Він був переконаний у тому, що зрадив себе самого й тих, хто любив його. Він вважав, що звернув на дорогу зла та брехні. Моя мати вважала, що це не зробило його відмінним від більшості людей, які зупиняються в один із моментів свого життя, щоб подивитися в дзеркало. Це нікчемні тварини, ті, хто завжди почувається доброчесним і дивиться на решту світу через плече. Але Дієґо Марласка був чоловіком совісним і не задовольнявся тим, що бачив. Тому він і прийшов до моєї матері. Тому, що він утратив надію і, певно, розум.

– А Марласка розповів їй, що він зробив?

– Він сказав, що продав душу тіні.

– Тіні?

– Такі були його слова. Тіні, що переслідувала його, тіні, яка мала його форму, його обличчя і його голос.

– І що це означало?

– Провина й каяття не мають значення. Це почуття, емоції, а не ідеї.

Мені спало на думку, що навіть хазяїн не зміг би пояснити цього ясніше.

– І що змогла ваша мати зробити для нього? – запитав я.

– Не більше як утішити його й допомогти йому знайти трохи миру. Дієґо Марласка вірив у магію, тому моя мати визнала за свій обов’язок переконати його в тому, що його дорога до спасіння проходить через неї. Вона розповіла йому про давні чари, легенду рибалок, яку вона почула дитиною серед пляжних халуп. У тій легенді розповідалося, що коли людина втрачає свій напрямок у житті й відчуває, що смерть уже оцінила її душу, то, якщо вона знайде чисту душу, щоб принести її в жертву за себе, то вона затулить тією душею своє чорне серце, і смерть, сліпа, її промине.

– Чисту душу?

– Вільну від гріха.

– І як принести її в жертву?

– Через біль, наприклад.

– Який саме біль?

– Через криваву жертву. Одна душа замість іншої. Смерть замість життя.

Тривала мовчанка. Шум моря на березі й вітер між халупами.

– Ірен видерла б собі очі й серце задля Марласки. Він був єдиним резоном її життя. Вона любила його сліпою любов’ю і, як і він, вірила, що його єдине спасіння в магії. Спочатку вона хотіла накласти на себе руки й віддати своє життя в жертву за нього, проте моя мати відмовила її. Вона сказала їй те, що та й сама знала: її душа не вільна від гріха і її жертва буде марною. Вона сказала це, щоб урятувати її. Щоб урятувати обох.

– Від кого?

– Від самих себе.

– Але припустилася помилки…

– Навіть моя мати не могла передбачити всього.

– І що зробив Марласка?

– Моя мати не захотіла розповідати мені про це, не хотіла, щоб я або мої брати були якось причетні до того. Вона відіслала нас далеко й віддала до різних інтернатів, щоб ми забули, звідки прийшли й хто ми такі. Казала, що тепер ми прокляті. Вона померла незабаром після того сама-одна. Ми довідалися про її смерть лише набагато пізніше. Коли знайшли її тіло, ніхто не наважився доторкнутись до нього, і його залишили там, де воно було, щоб його забрало море. Ніхто не смів говорити про її смерть. Але я знала, хто її вбив і за що. І сьогодні я вірю: моя мати знала, що скоро помре, і знала, від чиїх рук. Проте не вжила ніяких заходів остороги, бо й вона вірила. Вірила в те, що неспроможна прийняти те, що вона зробила. Вірила в те, що, віддавши свою душу, урятує наші душі й душу цього місця. Тому вона не захотіла втікати звідси, бо, згідно з давньою легендою, душа, яка віддає себе в жертву, повинна залишатися на тому місці, де вона вчинила зраду, де вона намагалася обманути смерть.

– А де перебуває душа, яка спасла Дієґо Марласку?

Жінка всміхнулася.

– Не існує ані душ, ані спасінь, сеньйоре Мартін. Це тільки давні легенди та балачки. Єдине, що залишається, – це попіл і спогади, але якщо й справді вони залишаються, то їх треба шукати там, де Марласка скоїв свій злочин, де живе таємниця, яку він ховав стільки років, щоб посміятися зі своєї власної долі.

– Будинок із вежею… Але я прожив там десять років і знаю, що в тому будинку немає нічого.

Вона знову всміхнулася й, невідривно дивлячись мені у вічі, нахилилася до мене й поцілувала мене в щоку. Її губи були холодні, як у трупа. Її дихання пахло зів’ялими квітами.

– Можливо, ви просто дивилися не туди, куди треба було дивитися, – прошепотіла вона мені на вухо. – Можливо, ідеться про вашу душу.

Вона розв’язала хусточку, що затуляла їй горло, і я побачив великий шрам у неї на шиї. Цього разу її посмішка була лукавою, а її очі виблискували жорстоким і глузливим світлом.

– Скоро зійде сонце. Ідіть звідси, поки маєте таку можливість, – сказала відьма із Соморостро, обертаючись до мене спиною й знову спрямувавши погляд на вогонь.

Хлопчик у чорному костюмчику з’явився у дверях і подав мені руку, показуючи, що мій час закінчився. Я підвівся й пішов за ним. Обернувшись, побачив себе в дзеркалі, яке висіло на стіні. У ньому я також побачив згорблений силует дуже старої жінки в лахмітті, яка сиділа біля вогню. Її темний і жорстокий сміх проводжав мене до виходу.

Коли я дістався до будинку з вежею, уже розвиднялося. Замок на дверях із вулиці був зламаний. Я штовхнув двері рукою й увійшов до холу. Механізм замка з протилежного боку дверей димів і поширював гострий запах. Кислота. Я повільно підіймався сходами, переконаний, що зустріну Марласку, який чекає мене в темряві на верхньому майданчику, або, якщо обернуся, то побачу його, усміхненого, у себе за спиною. Подолавши останні сходинки й підійшовши до дверей на поверх, я також помітив на цьому замку сліди кислоти. Я встромив ключа в замкову шпарину й мусив крутити його там майже дві хвилини, щоб розблокувати замок, – він був понівечений, але, схоже, не піддався. Я витяг ключ, роз’їдений тією кислотою, і одним поштовхом відчинив двері. Залишив їх відчиненими в себе за спиною й заглибився в коридор, не скинувши пальта. Дістав револьвер із кишені й відкинув барабан. Викинув звідти стріляні гільзи й замінив їх новими кулями. Я багато разів бачив, як робив це мій батько, повертаючись удосвіта додому.