Карлос Сафон – Гра янгола (страница 9)

– Ти мені не скажеш, хто тебе так побив?

Я не розтулив губ. Семпере не знав, де я живу, і я не мав наміру розповідати йому про те, як мені живеться.

– Це був твій батько?

Я відвернув погляд.

– Ні. Я впав.

Лікар Кампос, який жив за кілька будинків звідти, прийшов через п’ять хвилин. Він оглянув мене з ніг до голови, обмацуючи синці та змазуючи порізи з усією можливою обережністю. Я бачив, що його очі палахкотять від обурення, але він не сказав нічого.

– Переломів немає, але синці не зійдуть і болітимуть іще кілька днів. Ці два зуби треба видалити. Їх усе одно втрачено, а є небезпека зараження.

Коли лікар пішов, Семпере приготував мені склянку теплого молока з какао й з усмішкою дивився, як я п’ю.

– І ти все це витерпів, щоб урятувати «Великі сподівання», чи не так?

Я знизав плечима. Батько й син перезирнулися зі змовницькими усмішками.

– Наступного разу, коли ти захочеш урятувати книжку, рятуй її по-справжньому, не ризикуючи життям. Скажи мені про це, і я відведу тебе до такого таємного місця, де книжки ніколи не вмирають і де ніхто не може знищити їх.

Я подивився на обох, заінтригований.

– Про яке місце ви говорите?

Семпере підморгнув і подарував мені ту таємничу усмішку, яка здавалася вкраденою із серіалу дона Александра Дюма й була, як розповідали, маркою їхньої родини.

Мій батько ходив протягом усього того тижня з опущеними очима: його мучили докори сумління. Він купив нову лампочку й сказав мені, що дозволяє вмикати її, але не надовго, бо електрика коштує дуже дорого. Я вирішив не гратися з вогнем. У суботу на тому тижні батько хотів купити мені книжку й зайшов до книгарні на вулиці Палья навпроти давнього римського муру, першої й останньої книгарні, поріг якої він переступив, та оскільки він не міг прочитати назви на палітурках понад сотні виставлених там книжок, то пішов звідти з порожніми руками. Після цього він дав мені грошей, більше, аніж зазвичай, і сказав, що я можу купити собі все, що заманеться. Ця нагода здалася мені зручною для того, щоб поговорити на тему, яку я досі не наважувався порушити.

– Донья Маріана, учителька, просила мене запитати у вас, чи не змогли б ви якось прийти до школи. Вона хоче поговорити з вами, – почав я.

– Поговорити про що? Чого ти там накоїв?

– Нічого я не накоїв. Донья Маріана хотіла б поговорити з вами про мою подальшу освіту. Вона каже, що я маю здібності, і хоче виклопотати мені стипендію для вступу до монастирської школи…

– Чи можна вірити жінці, яка забиває тобі голову пустими химерами й хоче послати тебе до коледжу, у якому навчаються діти багатіїв? Ти знаєш, що то за публіка? Ти знаєш, як вони на тебе дивитимуться і як ставитимуться до тебе, коли довідаються, звідки ти прийшов?

Я опустив погляд.

– Донья Маріана лише хоче допомогти, тату. Більше нічого. Не гнівайтеся. Я скажу їй, що ви проти, та й по всьому.

Батько зиркнув на мене лютим поглядом, але стримався й, заплющивши очі, кілька разів глибоко вдихнув повітря, перш ніж сказати:

– Ми якось проживемо з тобою, ти мене зрозумів? Я і ти. Не просячи милостиню в тих сучих синів. І високо тримаючи голову.

– Атож, тату.

Батько поклав мені на плече долоню й подивився на мене таким поглядом, ніби протягом тієї короткої миті, яка ніколи більше не повториться, він пишався мною, хоч ми й були дуже різними, хоч мені й подобалися книжки, яких він не міг прочитати, хоч життя й зробило нас супротивниками. У ту мить я навіть повірив, що мій батько був найдобрішим чоловіком у світі й що всі це зрозуміли б, якби життя бодай одного разу надало йому можливість витягти виграшну карту.

– Усе те зло, яке робить людина, повертається до неї, Давиде. А я накоїв багато зла. Багато. Але я заплатив свою ціну. І наша доля зміниться. Ти ще побачиш… Ти побачиш…

Попри наполягання доньї Маріани, яка була жінкою кмітливою й швидко здогадалася, у чому суть моєї проблеми, я більше не порушував тему своєї освіти в розмові з батьком. Коли моя вчителька зрозуміла, що надії не було, то пообіцяла щодня по закінченні уроків присвячувати зайву годину лише мені, щоб якомога більше розповісти про історію, про книжки й про всі ті речі, які так лякали мого батька.

– Це буде нашою таємницею, – сказала мені вчителька.

На той час я вже почав розуміти: мій батько соромився того, що люди вважали його невігласом, уламком війни, де, майже як у всіх війнах, люди воювали в ім’я Бога та батьківщини, щоб надати ще більше влади тим людям, які мали її досить і до того, як розпочали цю війну. Тому я почав іноді проводжати батька на його нічне чергування. Ми сідали в трамвай на Трафальґарській вулиці, який доставляв нас до брами кладовища. Я залишався в його будці, читаючи старі номери газети й іноді намагаючись із ним говорити, але залучити його до розмови було нелегкою справою. Мій батько не хотів більше говорити ані про війну в колоніях, ані про жінку, що покинула його. Якось я запитав у нього, чому моя мати пішла від нас. Я підозрював, що в цьому була якась моя провина, що я вчинив щось погане, хоч і був тоді немовлям.

– Твоя мати покинула мене ще до того, як я пішов воювати. Дурний я був, бо зрозумів це тільки тоді, коли повернувся. Таким є життя, Давиде. Рано чи пізно всі тебе кидають.

– Я вас ніколи не покину, тату.

Мені здалося, він зараз заплаче, і я обійняв його, щоб не бачити його обличчя.

Наступного дня без попередження мій батько повів мене до великого мануфактурного універмагу «Ель Індіо», що на вулиці Кармен. Ми не стали заходити досередини, але крізь скло вітрини батько показав мені молоду й усміхнену жінку, яка обслуговувала покупців, розгортаючи перед ними тканини найвищої якості.

– Ото твоя мати, – сказав він. – Одного дня я повернуся сюди і вб’ю її.

– Не кажіть цього, тату.

Він подивився на мене почервонілими очима, і я зрозумів, що він досі її кохає й що я ніколи не прощу їй цього. Пам’ятаю, я спостерігав за нею потай, так, щоб вона не помітила нашої присутності, і впізнав її лише завдяки фотографії, яку мій батько зберігав удома в одній зі скринь, поруч зі своїм револьвером часів служби у війську, і яку щоночі, коли думав, що я сплю, діставав і роздивлявся так, ніби вона могла підказати йому всі відповіді чи принаймні найнеобхідніші.

Роками я приходив до дверей того універмагу й таємно спостерігав за нею. Я так ніколи й не наважився увійти туди або заговорити до неї, коли вона виходила й віддалялася від мене бульваром Рамбла до того свого життя, яким я його собі уявляв, до родини, у якій вона знайшла своє щастя, і до сина, що заслуговував на її любов і на пестливий доторк її шкіри більше, ніж я. Мій батько ніколи не знав, що я втікав із дому, щоб її побачити, а іноді навіть ішов за нею, підходячи так близько, що міг би взяти її за руку й піти поруч, але завжди губився в останню хвилину. У моєму світі великі надії жили лише на сторінках книжок.

Щаслива доля, про яку мріяв мій батько, так ніколи до нас і не прийшла. Лише в одному життя пішло йому назустріч – воно не примусило його сподіватися довго. Якось уночі, коли ми підійшли до дверей редакції, щоб розпочати нічне чергування, троє чоловіків із пістолетами в руках вийшли з темряви й прошили його кулями на моїх очах. Пам’ятаю запах сірки й струминки диму над дірками, які кулі пропалили в його пальті. Один з убивць хотів добити його пострілом у голову, але в цю мить я впав на батька, закривши його своїм тілом, і другий убивця його зупинив. Пригадую, як я дивився в очі вбивці, який нахилився наді мною, читаючи в них сумнів, чи не слід убити й мене. Проте стріляти в мене вони не стали й легкою ходою подалися геть, зникнувши в темряві провулків між заводами та фабриками кварталу Пуебло-Нуево.

У ту ніч убивці залишили мого батька стікати кров’ю в мене на руках, а мене – самого, як палець, у світі. Майже два тижні я проспав у друкарні редакції між лінотипними машинами, які здавалися мені велетенськими сталевими павуками, під оглушливий скрегіт, який ночами мало не розривав мої барабанні перетинки. Коли мене знайшли, мої руки та одяг іще були обліплені засохлою кров’ю. Спочатку ніхто не міг зрозуміти, хто я такий, бо я не розмовляв майже тиждень, а коли нарешті розтулив рота, то лише викрикував ім’я свого батька, доки не втратив голос. Коли в мене запитали про мою матір, я сказав, що вона померла і я не маю нікого у світі. Моя історія дійшла до вух Педро Відаля – найвпливовішого журналіста газети й особистого друга головного редактора, який домігся, щоб мене взяли на посаду кур’єра й тимчасово дозволили жити в підвальній комірчині, призначеній для сторожа.

То були роки, коли на вулицях Барселони, можна сказати, щодня лилася кров і буяло насильство. То були дні листівок і бомб, які вибухали на вулицях кварталу Раваль, залишаючи після себе огорнуті димом, покалічені тіла людей, що смикалися в передсмертній агонії; то були ночі чорних постатей, які сновигали в темряві, проливаючи кров; то були дні процесій, у яких брали участь ченці й генерали, що смерділи смертю та обманом; дні запальних промов, де всі брехали й усі мали рацію. Гнів і ненависть, які через кілька років спонукали одних убивати інших в ім’я грандіозних гасел та шматків матерії, зафарбованих у різні кольори, уже ставали відчутними в отруєному повітрі. Густий дим із фабричних та заводських димарів наповзав на місто й огортав його вимощені бруківкою вулиці, якими котилися трамваї, автомобілі та екіпажі. Ніч належала світлу гасових ліхтарів і темряві провулків, поцяткованій спалахами пострілів та синіми слідами спаленого пороху. То були роки, коли діти ставали дорослими дуже швидко й, не встигши попрощатися з дитинством, робилися схожими на дідів.