Карлос Сафон – Гра янгола (страница 8)

Нерідко мій батько зникав дні на два, а коли повертався, то його руки й одяг пахли порохом, а кишені – грішми. Потім усамітнювався у своїй кімнаті й, певний, що я нічого не розумію, уколював собі все те, що спромігся дістати, незалежно від того, багато його було чи мало. Спочатку він не зачиняв двері, та коли одного дня помітив, що я спостерігаю за ним, то врізав мені ляпаса, розбивши губу. Потім обняв мене, але сили його вже покинули, і він упав, простягшись на підлозі. Голка досі стриміла з-під його шкіри. Я витяг голку й накрив його плащем. Після того випадку він почав замикати двері на ключ.

Ми жили в маленькій мансарді, що нависала над будівельним майданчиком, де споруджували нову концертну залу для палацу музики «Орфео Каталá». То було тісне й холодне помешкання, де вітер і сирість, здавалося, проникали крізь стіни. Я мав звичай сидіти на маленькому балкончику, звісивши ноги, дивитися на людей, що проходили внизу, та споглядати дивне скупчення скульптур і неможливих колон, які виростали на протилежному боці вулиці й іноді здавалися такими близькими, що я міг доторкнутися до них рукою, а іноді – далекими, як місяць. Я був кволим хлопчиком, схильним хворіти на гарячку та підхоплювати всілякі інфекції, які майже затягували мене в могилу, але в останню мить завжди розкаювалися й ішли шукати собі якусь принаднішу жертву. Коли я хворів, мій батько дуже швидко втрачав терпець і, посидівши біля мене не більш як дві ночі, зазвичай передавав мене під опіку якої-небудь сусідки й зникав із дому на кілька днів. З часом я почав здогадуватися, що він сподівався знайти мене мертвим по поверненні й у такий спосіб звільнитися від обов’язку піклуватися про цю слабосилу дитину, яка була йому геть непотрібна.

Не раз мені й самому хотілося, щоб усе сталося саме так, але щоразу, коли мій батько повертався, він знаходив мене живим, живим і трохи вищим, аніж я був. Мати-природа не знала сорому, обдаровуючи мене всім тим розмаїттям хвороб і нещасть, але так ніколи й не зібралася застосувати до мене закон земного тяжіння в усій його повноті. Усупереч усім сподіванням я спромігся пережити перші роки дитинства, такого хисткого й непевного в ті часи, коли ще не винайшли пеніцилін. Тоді смерть не була анонімною, і її можна було побачити й відчути нюхом усюди, де вона пожирала душі, які прожили так мало, що не встигли й згрішити.

Уже в ті часи моїми єдиними друзями були істоти з паперу й чорнила. У школі я навчився читати й писати набагато раніше, аніж інші діти з нашого кварталу. Там, де мої товариші бачили лише рисочки, накреслені чорнилом на незрозумілих сторінках, я бачив світло, вулиці та людей. Слова й таємниця їхньої прихованої науки зачаровували мене й здавалися ключем, яким можна відімкнути нескінченний світ, далекий і від нашої вбогої оселі, і від цих вулиць, і від цих каламутних днів, де, як підказувала мені інтуїція, нічого доброго на мене не чекало. Моєму батькові не подобалося натрапляти на книжки в домі. Він не розумів тих літер і бачив у них щось образливе для себе. Він казав, що, коли мені виповниться десять років, він пошле мене працювати й мені ліпше викинути з голови всі ці химери, бо інакше на мене чекають лиха доля й смерть від голоду. Я ховав книжки під матрацом і чекав, поки він кудись піде або засне, щоб заглибитися в читання. Одного разу він заскочив мене зненацька, коли я читав уночі, і вкрай розлютився. Вихопив книжку в мене з рук і викинув її у вікно.

– Якщо я знову побачу, що ти марнуєш світло, читаючи ці нісенітниці, пожалкуєш.

Мій батько не був скупий і, попри ті злидні, у яких ми жили, завжди, коли міг, давав мені кілька монет, щоб я купив собі цукерок, як і інші діти з нашого кварталу. Він був переконаний, що я витрачав подаровані гроші на цукерки, горіхи або карамельки, але я складав ті монетки в бляшанку з-під кави, яку ставив під ліжко, і, коли там збиралося чотири або п’ять реалів, потай від нього біг купити собі книжку.

Моїм улюбленим закладом була книгарня «Семпере та син» на вулиці Святої Анни. Та крамничка, де все пахло пилюкою й старим папером, була моїм святилищем і притулком. Книгар дозволяв мені сидіти в кріслі в кутку й читати яку завгодно книжку з його полиць. Семпере ніколи не брав із мене гроші за ті книжки, які дозволяв читати, але перед тим як піти, я непомітно для нього залишав на прилавку монетки, які мені щастило зібрати. Там був лише дріб’язок, і якби я захотів купити якусь книжку за ті нещасні гроші, то міг би собі дозволити лише книжечку цигаркового паперу, призначеного для виготовлення самокруток. Коли наставав час іти, я виходив звідти, тягнучи ноги й душу, бо, якби це залежало тільки від мене, я б залишився жити там.

Якось на Різдво Семпере зробив мені найкращий подарунок з усіх тих, які я будь-коли одержував у своєму житті. То був старий том, обшарпаний і зачитаний.

– «Великі сподівання», Карлос Діккенс…[9] – прочитав я на обкладинці.

Я знав, що Семпере був знайомий із кількома письменниками, які відвідували його книгарню, і, дивлячись, з якою ніжністю він тримає в руці цей том, подумав, що той невідомий мені дон Карлос – один із них.

– Це ваш друг?

– Друг усього мого життя. А від сьогодні – і твій друг.

Того вечора, ховаючи книжку під одягом, щоб батько її не побачив, я приніс свого нового друга додому. То була дощова осінь, і протягом цілої низки похмурих днів я прочитав «Великі сподівання» дев’ять разів, почасти тому, що мені більше нíчого було читати, а почасти тому, що не уявляв собі, щоб у світі могла існувати цікавіша книжка, і навіть став підозрювати, що дон Карлос написав цей роман тільки для мене. Незабаром мене опанувала тверда переконаність у тому, що я нічого більше не хочу робити у світі, крім як навчитися писати книжки, як сеньйор на прізвище Діккенс.

Якось удосвіта я прокинувся від удару, якого завдав мені батько. Він повернувся з роботи раніше, аніж звичайно. Очі в нього були налиті кров’ю, а подих смердів горілкою. Я дивився на нього з жахом, а він став обмацувати пальцями голу лампочку, яка звисала зі стелі.

– Вона гаряча.

Він уп’явся в мене поглядом і люто пожбурив лампочку. Вона вдарилася об стіну й розлетілася на тисячу скалок, які прилипли мені до обличчя, але я не наважувався обтрусити їх.

– Де вона? – запитав батько холодним, спокійним голосом.

Я вдав, ніби не розумію, чого йому треба.

– Де твоя паскудна книжка?

Я знову стенув плечима. У сутіні я майже не помітив його руки`, що знову завдала удару. Відчув тільки, як в очах мені потемніло, і впав із ліжка з повним ротом крові. Гострий біль обпалив мені губи та за губами, наче спалах білого вогню. Повернувши голову вбік, побачив на підлозі уламки двох вибитих зубів. Рука батька здавила мені шию й підняла мою голову.

– Де вона?..

– Тату, благаю…

Він щосили кинув мене обличчям об стіну, і я, ударившись головою, утратив рівновагу й упав, наче мішок із кістками. Він потяг мене в куток і залишив там, скуленого, наче згорнутого в клубок, а тим часом відчинив шафу, схопив ті чотири одежини, які в мене були, і пожбурив їх на підлогу. Позазирав у всі шухляди, ящики та валізи й, не знайшовши книжки, геть виснажений, повернувся до мене. Я заплющив очі й притиснувся до стіни, чекаючи удару, якого так і не дочекався. Розплющив очі й побачив, що батько сидить на ліжку, плачучи від задишки й сорому. А коли побачив, що я на нього дивлюся, то вибіг за двері й побіг униз сходами. Я чув, як відлуння його кроків віддаляється в тиші світанку, і лише тоді, коли переконався, що він уже далеко, доповз до ліжка й витяг книжку зі сховку під матрацом. Одягся й із романом Діккенса під пахвою вийшов на вулицю.

Густий туман опускався на вулицю Святої Анни, коли я підійшов до дверей книгарні. Книгар та його син жили на першому поверсі того самого будинку. Я знав, що шоста година ранку – не той час, коли можна стукати у двері нехай там до кого, але моєю єдиною думкою в ту мить було врятувати книжку, бо я не мав найменшого сумніву, що, коли мій батько знайде її, повернувшись додому, він порве її на дрібні шматочки, давши волю всій тій люті, яка накопичилася в його крові. Я натиснув на кнопку дзвінка й став чекати. Мені довелося дзвонити ще двічі або тричі, аж поки я почув, що двері на балкон відчинилися, і побачив, як старий Семпере в халаті та пантофлях вийшов туди й утупив у мене здивований погляд. Через півхвилини він спустився й відчинив мені двері. Коли побачив мене, усі ознаки роздратування зникли з його обличчя.

– Святий Боже! Що з тобою? Хто тобі це зробив?

– Ніхто. Я впав. – Я простяг йому книжку. – Я прийшов повернути її вам, бо не хочу, аби з нею щось сталося…

Семпере подивився на мене, нічого не кажучи. Він узяв мене на руки й заніс до своєї кімнати. Його син, хлопчисько дванадцяти років, такий сором’язливий, що я ніколи не чув його голосу, прокинувся, почувши кроки свого батька, і чекав його на сходовому майданчику. Побачивши кров на моєму обличчі, він злякано подивився на батька.

– Зателефонуй лікареві Кампосу.

Хлопець ствердно кивнув головою й побіг до телефону. Почувши, як він говорить у слухавку, я переконався, що він не німий. Удвох вони посадили мене в крісло в їдальні й у чеканні, коли прибуде лікар, стерли кров із моїх ран.