Карлос Сафон – Гра янгола (страница 89)
– Ірен Сабіно?
Я почув, як він роздратовано зітхнув.
– Перш ніж померти, сеньйор Марласка залишив певний капітал під керуванням і наглядом нашої фірми, з якого мала бути виплачена низка сум на рахунок, виписаний на ім’я такого собі Хуана Корбери та Марії Антонії Санаухи.
«Жако й Ірен Сабіно», – подумав я.
– У яку суму вкладався той капітал?
– То був депозит в іноземній валюті. Близько сотні тисяч французьких франків, якщо пам’ять мене не зраджує.
– Марласка не розповідав, звідки він узяв ті гроші?
– Ми адвокатська контора, а не фірма детективного розшуку. Нашим обов’язком було виконувати інструкції, які залишив нам у своєму заповіті сеньйор Марласка, а не піддавати їх сумніву.
– Які ще інструкції він залишив?
– Нічого особливого. Звичайні собі виплати третім особам, що не мали нічого спільного ані з нашою конторою, ані з його родиною.
– Ви не могли б пригадати бодай одну з таких конкретних виплат?
– Мій батько залагоджував такі справи особисто, аби уникнути того, щоб службовці контори мали доступ до інформації, яка могла б скомпрометувати когось.
– А вашому батькові не здавалося дивним, що його колишній компаньйон доручив йому роздати ці гроші якимсь невідомим людям.
– Звісно, йому це здалося дивним. Багато чого йому здавалося дивним.
– Ви пам’ятаєте, куди надсилали ті виплати?
– Як я можу пам’ятати про це? Відтоді минуло не менш як двадцять п’ять років.
– Зробіть зусилля, – сказав я. – Задля сеньйори Маргарити.
Секретарка скинула на мене нажаханим поглядом, а я у відповідь підморгнув їй одним оком.
– Не смійте зачепити її бодай одним пальцем, – погрозливим тоном сказав Валера.
– Не вказуйте, як мені діяти, – урвав я його. – Як там ваша пам’ять? Освіжилася трохи?
– Я можу пошукати цю інформацію в приватних записах мого батька. Це все.
– А де вони є?
– Тут, серед його паперів. Але на це мені знадобилися б години…
Я повісив слухавку й подивився на секретарку Валера, яка почала плакати. Я подав їй хусточку й підбадьорливо плеснув її по плечу.
– Ну ж бо, жінко, заспокойтеся, не плачте. Я вже йду. Ви ж самі переконалися, що я хотів лише поговорити з ним.
Вона кивнула головою, не відриваючи нажаханого погляду від револьвера. Я застебнув ґудзики на пальті й усміхнувся їй.
– І останнє прохання.
Вона підвела погляд, боячись найгіршого.
– Скажіть мені адресу адвоката. І не здумайте брехати, бо, якщо ви мені збрешете, я повернуся й, запевняю вас, залишу на вході до будинку ту природну поблажливість, яка мені властива.
Перш ніж піти, я попросив сеньйориту Маргариту, щоб вона показала мені, де проходить кабель телефонного зв’язку, і обрізав його, урятувавши її в такий спосіб від спокуси застерегти Валера, що я маю намір з’явитися до нього з візитом чемності, або зателефонувати в поліцію й повідомити про нашу маленьку й не зовсім приємну зустріч.
Адвокат Валера жив у монументальному будинку, схожому на нормандський замок, що стояв на розі вулиць Жирона та Аусіса Марка. Я подумав, що він, певно, успадкував це страхіття від свого батька разом з адвокатською конторою й що кожен камінь, покладений у його мурування, був политий кров’ю та овіяний диханням цілих поколінь барселонців, які ніколи не мріяли бодай ступити ногою в такий палац. Я сказав портьє, що несу з контори папери для адвоката за дорученням сеньйорити Маргарити, і, повагавшись хвилину, він дозволив мені увійти. Я підіймався сходами, не поспішаючи, під пильним поглядом портьє. Майданчик верхнього поверху був просторішим, аніж більшість помешкань, які запам’яталися мені з дитинства в старому кварталі Рібера, що за кілька метрів звідси. Ручка дверей була у формі великої бронзової кулі. Коли я взявся за неї й уже хотів подзвонити, то помітив, що двері відчинені. Я обережно штовхнув їх і ввійшов досередини. Передпокій закінчувався довгим коридором завширшки метрів зо три, його обтягнуті синім оксамитом стіни були обвішані картинами. Я зачинив двері в себе за спиною й втупився пильним поглядом у гарячу сутінь, яка висіла в глибині коридору. Тиха музика плавала в повітрі, жалібна фортепіанна мелодія, елегантна й меланхолійна. Ґранадос.
– Сеньйоре Валера! – покликав я. – Це Мартін.
Не діставши відповіді, я повільно рушив уперед коридором, ідучи на звуки тієї сумної музики. Я проходив між картинами та нішами, у яких стояли статуетки Богородиці та святих. У коридорі були ще якісь ніші під арками, запнуті завісками. Я проминав завіски одну за одною, аж поки дійшов до кінця коридору, що виходив у велику, огорнуту сутінню залу. Вона мала форму прямокутника, і під усіма чотирма її стінами тяглися полиці з книжками, від підлоги до стелі. У глибині виднілися прочинені двері, а ще далі в темряві миготіли червоні відблиски вогню.
– Валера! – гукнув я знову, підвищивши голос.
У промені світла, яке відкидав вогонь, крізь прочинені двері я побачив обриси силуету. Двоє блискучих очей дивилися на мене з осторогою. Собака, який здався мені німецькою вівчаркою, але в якого вся шерсть була біла, повільно наближався до мене. Я стояв спокійно, повільно розстібаючи пальто й намацуючи револьвер. Собака зупинився біля моїх ніг і подивився на мене, жалібно заскавучавши. Я погладив його по голові, і він облизав мої пальці. Потім обернувся й пішов до дверей, за якими миготіли відблиски полум’я. Він зупинився у дверях і знову подивився на мене. Я пішов за ним. По той бік дверей я побачив читальну залу з великим каміном. Її освітлював лише вогонь, розпалений у каміні, і миготливі тіні танцювали на стінах і на стелі. У центрі зали був стіл, на якому стояв грамофон, звідки й лунала та музика. Перед каміном спинкою до дверей стояло велике шкіряне крісло. Собака підійшов до крісла й знову обернувся, щоб подивитися на мене. Я наблизився туди саме достатньо для того, щоб побачити руку, яка звисала з підлокітника крісла, тримаючи запалену сигару, від якої підіймалася вгору струминка синього диму.
– Валера? Це я, Мартін. Двері були відчинені…
Собака поставив передні лапи на крісло, не відводячи від мене погляду. Я підійшов іще ближче й обкрутив крісло. Адвокат Валера сидів обличчям до каміна з розплющеними очима й легкою усмішкою на губах. На ньому був костюм-трійка, а в другій руці, що лежала в нього на колінах, він тримав зошит у шкіряній оправі. Я став перед ним і подивився йому у вічі. Він не моргав. І тоді я помітив ту червону сльозу, сльозу крові, яка повільно стікала йому по щоці. Я опустився перед ним навколішки й узяв зошит, який він тримав у руці. Собака подивився на мене розпачливим поглядом. Я погладив його по голові.
– Я тобі співчуваю, – прошепотів я.
У зошиті були записи, зроблені від руки, позначені датами й розділені короткими лініями. Валера тримав його розгорнутим посередині. Перший запис на сторінці, яку він тримав розгорнутою, був позначений 23 листопада 1904 року.
Виплата з каси (356-а/23-11-04) 7500 песет із рахунку Д. М. Надсилаю через Марселя (власною персоною) на адресу, яку вказав Д. М. Провулок за старим цвинтарем – майстерня скульптур «Санабре та сини».
Я перечитав цей запис кілька разів, намагаючись знайти в ньому бодай якийсь зміст. Я добре знав той провулок зі своїх юних років, коли працював у редакції газети «Голос індустрії». То була жалюгідна вуличка, схована за мурами кладовища Пуебло-Нуево, на якій тіснилися майстерні, де виготовляли могильні плити та надгробки у вигляді скульптур, і яка закінчувалася в одному з виярків, що перетинали пляж Боґатель та містечко нетрищ під назвою Соморостро, що тяглося до самого моря. З якихось невідомих причин Марласка залишив інструкції, щоб виплатили значну суму одній із таких майстерень.
На тій же таки сторінці, позначений тією самою датою, був іще один запис, який мав стосунок до Марласки й указував початок виплат Жако та Ірен Сабіно.
Банківський переказ із рахунку Д. М. на рахунок № 008965-2564-1 Іспанського колоніального банку (у філії на вулиці Фернандо). Хуан Корбера – Марія Антонія Санауха. 7 тисяч песет помісячно. Опрацювати програму виплат.
Я переглянув іще кілька сторінок. Більшість записів стосувалася виплат та операцій невеликого масштабу, пов’язаних із діяльністю адвокатської контори. Довелося перегорнути не одну сторінку, заповнену нотатками, які нічого мені не говорили, поки я натрапив на ще один запис, де було згадано про Марласку. Знову йшлося про виплату металевими грішми, зробити яку знову доручили Марселю, певно, одному зі службовців контори.
Виплата з каси (379-а/29-12-04), 15 тисяч песет із рахунку Д. М. через Марселя. Пляж Боґатель, біля переходу, о 9-й годині. Особа, яка вийде на контакт, дасть про себе знати.
«Відьма із Соморостро», – подумав я. Померши, Дієґо Марласка роздавав чималі суми грошей через свого компаньйона. Це суперечило підозрі Сальвадора, що Жако втік із грішми. Марласка розпорядився здійснювати виплати персонально й залишив гроші у фонді, який віддав під опіку адвокатської фірми. Дві інші виплати свідчили про те, що, перед тим як померти, Марласка мав якісь справи з майстернею надгробних скульптур і з якимсь темним персонажем із Соморостро, справи, що закінчилися передачею з рук у руки досить великої суми грошей. Я згорнув зошит, ще менше щось розуміючи, ніж раніше.