Карлос Сафон – Гра янгола (страница 46)

– У такому разі треба бути чесним і порядним для того, щоб написати добрий художній твір?

– Ні. Треба бути добрим професіоналом. Емоційна істина – не моральна якість, а техніка.

– Ви говорите, як людина науки, – запротестувала Ізабелла.

– Література, принаймні література добра – це наука, у якій пульсує кров мистецтва. Так само, як архітектура або музика.

– Я думала, з митця щось проростає просто так, несподівано.

– Просто так проростають лише волосини та бородавки.

Ізабелла сприймала ці одкровення без жодного ентузіазму.

– Ви все це кажете тільки для того, щоб розхолодити мене й щоб я повернулася додому.

– Боюся, що ця смоква так швидко з дерева не впаде.

– Ви найгірший учитель у світі.

– Учителя створює учень, а не навпаки.

– З вами сперечатися марно, бо вам відомі всі трюки риторики. Це несправедливо.

– Немає нічого справедливого. Єдине, чого ми можемо прагнути, – це бути логічними. Справедливість – єдина хвороба світу, в усьому іншому здорового, як дуб.

– Амінь. З людиною завжди так буває, коли вона стає старшою? Що вона більше ні в що не вірить, як оце ви.

– Ні, не завжди. Стаючи старшими, більшість людей і далі вірять у всілякі дурниці – як правило, усе більші й більші. Я пливу проти течії, бо мені подобається бачити світ таким, який він є.

– Не думайте, що всі такі, як ви. Бо я віритиму в людей і речі навіть тоді, коли стану старшою, – запевнила Ізабелла.

– Бажаю успіхів.

– А крім того, я вірю у вас.

Вона не відвела погляду, коли я подивився на неї.

– Бо ти мене не знаєш.

– Це тільки ви так думаєте. Ви зовсім не такий таємничий, як вам здається.

– А я й не претендую на таємничість.

– Ви приємний субститут антипатичного суб’єкта. Я теж трохи знаю риторику.

– Це не риторика. Це іронія. Не одне й те саме.

– Ви завжди буваєте переможцем у дискусіях?

– У таких легких завжди.

– А з тим чоловіком, вашим хазяїном…

– Кореллі?

– Кореллі. Дискусії з ним для вас теж легкі?

– Ні. Кореллі знає набагато більше трюків риторики, аніж я.

– Так я й думала. Ви йому довіряєте?

– Чому ти мене про це запитуєш?

– Не знаю. Ви йому довіряєте?

– А чом би я мав не довіряти йому?

Ізабелла стенула плечима.

– Що конкретно він вам доручив? Ви мені не скажете?

– Я тобі вже сказав. Він хоче, щоб я написав книжку для його видавництва.

– Роман?

– Не зовсім. Щось подібне до міфу. Легенди.

– Книжку для дітей?

– Щось таке.

– І ви це зробите?

– Він платить дуже добре.

Ізабелла насупила брови.

– То ви заради цього пишете? Заради грошей?

– Іноді.

– А цього разу?

– Цього разу я напишу книжку тому, що повинен її написати.

– Ви в нього в боргу?

– Можна сказати й так.

Ізабелла обміркувала мої слова. Мені здалося, вона хоче щось сказати, але дівчина утрималася, укусивши себе за губу. Натомість запропонувала мені невинну усмішку й один зі своїх янгольських поглядів, завдяки яким могла змінити тему розмови, лише моргнувши віями.

– Я також хотіла б, щоб мені платили за те, що я писатиму, – призналася вона.

– Кожен, хто пише, цього хотів би, але не кожен цього домагається.

– А як можна цього домогтися?

– Насамперед спустися на галерею, візьми папір…

– …поклади лікті на стіл і натисни на мозок так, щоб він заболів. Усе зрозуміло.

Вона подивилася на мене із сумнівом в очах. Ось уже півтора тижні вона жила в моєму домі, і в мене чомусь жодного разу не виникло бажання відіслати її до батьків. Певно, вона запитувала себе, коли я це зроблю й чому досі не зробив. Я також себе про це запитував і не знаходив відповіді.

– Мені подобається бути вашою помічницею, попри те, що ви такий, який ви є, – сказала вона нарешті.

Дівчина дивилася на мене так, ніби все її життя залежало від одного мого ласкавого слова. Та я не піддався спокусі. Добрі слова – це доброта марна, що не вимагає ніякої жертви й дарує більше втіхи, аніж добрі вчинки.

– Мені також подобається, що ти моя помічниця, Ізабелло, попри те, що я такий, який я є. Але мені ще більше буде до вподоби, коли я не потребуватиму твоєї допомоги, а ти більше нічого не зможеш від мене навчитися.

– Ви гадаєте, така можливість існує?

– Не маю найменшого сумніву. Через десять років ти будеш учителькою, а я – учнем, – сказав я, повторивши слова, які досі пахли для мене зрадою.

– Брехун, – сказала вона, легенько цмокнула мене в щоку й побігла сходами вниз.

Пополудні я залишив Ізабеллу за письмовим столом, який ми поставили для неї на галереї, перед стосиком чистих аркушів паперу, і пішов до книгарні дона Ґустава Барсело на вулицю Фернандо з наміром знайти там для себе добре й зручне для читання видання Біблії. Усі примірники Нового та Старого Заповітів, які я мав у своєму домі, були надруковані мікроскопічними літерами на напівпрозорому папері жовтого кольору, і читання таких текстів замість того, щоб наповнити людину хвилюванням та божественним натхненням, загрожувало їй мігренню. Барсело, який серед багатьох інших своїх інтересів був також захопленим колекціонером священних книг та апокрифічних християнських текстів, мав на спеціальному складі в одному з тильних приміщень своєї книгарні величезний вибір Євангелій, житій святих та блаженних і безліч інших текстів релігійного характеру.

Побачивши, як я заходжу до книгарні, один зі службовців побіг до контори попередити свого шефа, і Барсело з’явився зі свого кабінету, радий-радісінький.