Карлос Сафон – Гра янгола (страница 45)

– Схоже, я загубив нитку вашої думки. Досі ми говорили з вами про легенди й міфологію, а тепер ви кажете мені, що я повинен думати про Біблію як про Слово Бога.

Тінь нетерпіння й роздратування затьмарила його погляд.

– Я говорю в образному значенні. Бог не дурисвіт. Слово – це монета, яку викарбували люди.

І він усміхнувся мені, як усміхаються дитині, що неспроможна зрозуміти найелементарніші речі, щоб не давати їй ляпаса. Він дивився на мене так, що неможливо було зрозуміти, коли видавець говорить серйозно, а коли жартує. Так само неможливо, як було неможливо вгадати мету тієї екстравагантної справи, за яку він мені виплатив воістину царський гонорар. Окрім усього іншого, кабіна гойдалася на вітрі, як яблуко на дереві, на яке налетів ураган. Ще ніколи у своєму житті я так часто не згадував про Ісаака Ньютона, як у ті хвилини.

– Ви боягуз, Мартін. Ця споруда абсолютно безпечна.

– Я в це повірю, коли знову ступлю на тверду землю.

Ми наближалися до середини нашого маршруту, до вежі Сан-Жайме, яка височіла над молами, неподалік від Палацу митної служби.

– Ви не станете заперечувати, якщо ми зійдемо тут? – запитав я.

Кореллі стенув плечима й неохоче погодився. Я не міг дихати спокійно доти, доки не опинився в ліфті вежі й не почув, як він доторкнувся до землі. Коли ми вийшли на мол, то побачили лаву, з якої розгортався вид на води порту та на гору Монтжуїк. Ми сіли там і стали дивитися на кабіну канатної дороги, що бігла у височині: я – з полегкістю, Кореллі – з роздратуванням.

– Розкажіть мені про свої перші враження. Про те, що вам дали ці дні занять і напруженого читання.

Я спробував підбити підсумок тому, чого навчився чи чого розучився протягом останніх днів. Видавець слухав мене уважно, висловлюючи жестами свою згоду або незгоду. У кінці моєї експертної доповіді на тему людських міфів та вірувань Кореллі схвально промовив:

– Думаю, ви ефективно попрацювали над синтезом відомих матеріалів. Ви не знайшли голку в сіні, про яку нам говорить відоме прислів’я, але зрозуміли, що єдиною справді цікавою річчю в усій копиці є саме вона, а все інше – то корм для ослів. До речі, якщо ми вже згадали про цих вухатих, то скажіть мені, вам подобаються байки?

– У дитинстві протягом двох місяців я плекав мрію стати Езопом.

– Усі ми мусили відмовитися від великих надій, коли вийшли на дорогу свого життя.

– А ким ви хотіли стати в дитинстві, сеньйоре Кореллі?

– Богом.

Його посмішка, схожа на вищир шакала, миттю стерла усмішку з мого обличчя.

– Мартін, байки, либонь, один із найцікавіших літературних механізмів, які було винайдено. Знаєте, чого вони нас навчають?

– Моралі?

– Ні. Вони навчають нас, що людські створіння засвоюють ідеї та поняття через оповіді, історії, а не через наукові лекції та теоретичні дискурси. Того самого навчає нас будь-який із великих релігійних текстів. Усі вони даються нам у вигляді оповідань із персонажами, які мусять ставати на боротьбу з життям і долати перешкоди, людьми, що вирушають у подорож духовного збагачення через перипетії та одкровення. Усі священні книги – це передусім великі історії, сюжети яких торкаються фундаментальних аспектів людської природи, поміщають їх у моральний контекст і в рамку визначених догм надприродного характеру. Це добре, що ви присвятили тиждень читанню жалюгідних трактатів, дискурсів, ознайомленню з різними думками й коментарями, бо тепер ви зрозуміли: вони нічого не можуть вас навчити, бо всі вони не більш як здійснювані охоче чи неохоче, зазвичай невдалі спроби чогось навчитися. Відсьогодні наші наукові дискусії та розвідки закінчуються. Я хочу, щоб тепер ви почали читати казки братів Ґрімм, трагедії Есхіла, Рамаяну або легенди кельтів. Я хочу, щоб ви прочитали самі тексти, а не коментарі до них чи про них. Я хочу, щоб ви проаналізували, як вони функціонують, у який спосіб передають свою суть і чому спричиняють емоційну реакцію. Я хочу, щоб ви навчалися граматики, а не моралі. І хочу, щоб через два-три тижні ви вже принесли мені щось своє, початок вашої історії. Зробіть так, щоб я повірив у вас.

– Я гадав, ми професіонали й нам не дозволений гріх вірити в ніщо.

Кореллі усміхнувся, показавши зуби.

– Навернути на якусь віру можна тільки грішника, а святого – ніколи.

Мої дні минали між читанням і пересварками. Протягом багатьох років я звик жити самотою й у тому стані методичної та недооцінюваної анархії, яка притаманна неодруженому чоловікові, тому постійна присутність у домі жінки, хай це навіть була лише дівчина, норовлива та з мінливим характером, почала підривати мої звички та звичаї, спочатку майже непомітно, але систематично. Я вірив у безлад, піднесений на рівень принципу. Ізабелла – ні. Я вірив у самотність і тишу. Ізабелла – ні. Не минуло й двох днів, як я відкрив, що майже нічого не спроможний знайти у своєму власному домі. Якщо мені був потрібен ніж для розрізування паперу, або склянка, або черевики, то спершу я мусив запитати Ізабеллу, куди провидіння підказало їй заховати ці речі.

– Я нічого не ховаю. Я кладу речі на їхнє місце, а це зовсім не те.

Не було дня, протягом якого мене разів шість не опановувало бажання задушити її. Коли я втікав до кабінету в пошуках спокою та відпочинку, щоб мати змогу зосередитися на своїх думках, Ізабелла з’являлася через кілька хвилин із філіжанкою чаю або з печивом, радісна й усміхнена. Потім починала ходити кабінетом, визирала у вікно, наводила в кабінеті лад, а тоді запитувала, що я роблю тут, нагорі, такий мовчазний і таємничий. Я відкрив, що дівчата в сімнадцять років наділені такою неймовірною здатністю базікати, що їхній мозок спонукає їх виштовхувати із себе якусь фразу кожні двадцять секунд. На третій день я вирішив, що треба знайти їй хлопця, який був би за можливості глухим.

– Ізабелло, як може бути, що дівчина, така приваблива, як ти, не має залицяльників?

– А звідки ви взяли, що в мене їх нема?

– А є серед тих хлопців такий, що тобі подобається?

– Хлопці мого віку дуже нудні. Вони не мають чого сказати, а половина з них видаються цілковитими йолопами.

Я хотів сказати їй, що з віком вони теж не порозумнішають, але вирішив не ускладнювати ситуацію.

– То хто ж тоді може тобі сподобатися?

– Чоловік старшого віку. Такий, як ви.

– Я здаюся тобі старим?

– А ви вважаєте себе малим хлопчиком?

Я вирішив ліпше сприйняти її слова як жарт, бо вони завдали певного удару по моєму самолюбству. І відповів їй у тому самому тоні, але приправивши свою відповідь кількома краплями сарказму:

– Це добре, що молодим дівчатам подобаються чоловіки старшого віку, але погано, що чоловіки старшого віку, а надто немічні й слиняві, віддають перевагу юним дівчатам.

– Я це знаю. Не така вже я дурна.

Ізабелла зміряла мене пильним поглядом, щось міркуючи, і лукаво всміхнулася. «Зараз вона щось ляпне», – подумав я.

– А вам теж подобаються юні дівчата?

Відповідь була на моїх губах ще до того, як вона сформулювала своє запитання. Я прибрав поважного й значущого вигляду, ніби професор географії абощо.

– Мені вони подобалися, коли я був у твоєму віці. А загалом я схильний віддавати перевагу дівчатам мого віку.

– У вашому віці це вже будуть не дівчата, а сеньйорити або, якщо дивитися правді у вічі, сеньйори.

– Кінець дискусії. Ти не маєш якоїсь роботи внизу?

– Ні.

– Тоді починай щось писати. Я тут тримаю тебе не для того, щоб ти мила мені тарілки та ховала мої речі. Я тримаю тебе тут, бо ти сказала, що хочеш навчитися писати і я той єдиний ідіот на світі, який може тебе цього навчити, так принаймні тобі здається.

– Вам нема чого гніватися. Річ у тім, що мені бракує натхнення.

– Натхнення приходить тоді, коли ти впираєшся ліктями в стіл, примощуєш зад на стілець і починаєш пітніти. Обери собі тему, ідею й натисни на свій мозок так, щоб він заболів. Оце й називається натхненням.

– Тему я вже маю.

– Алілуя.

– Я писатиму про вас.

Тривала мовчанка, у якій схрестилися погляди двох людей, що сидять навпроти одне одного по обидва боки стола.

– Навіщо?

– Бо ви здаєтеся мені цікавим. І незвичайним.

– І старим.

– І прийнятним. Я сприймаю вас майже як хлопця мого віку.

Мимохіть я почав уже звикати до товариства Ізабелли, до її шпильок і до того світла, яке вона принесла в цей дім. Якщо й далі так буде, то справдяться мої найгірші побоювання й ми рано чи пізно станемо друзями.

– А ви зрештою обрали собі тему, прочитавши стільки нудних і грубезних книг?

Я вирішив, що, чим менше розповідатиму Ізабеллі про свою роботу, тим ліпше.

– Сьогодні я ще перебуваю на етапі документації.

– Документації? А це що таке?

– За нормальних обставин письменник мусить прочитати тисячі сторінок, щоб здобути необхідні йому відомості й підійти до суті своєї теми, до її емоційної істини, а потім усе забути й розпочати з нуля.

Ізабелла зітхнула.

– А що таке емоційна істина?

– Це щирість у літературному творі.