— Аммо!
— Що?
— Де місяць?
— Дитинко, як не знаєш ти, звідки знати мені? Твій шістнадцятий місяць показався лише на хвилину, а ти стояла під ним і дивилася на зорі, нібито звертаючись по допомогу до самого Бога, і підняла руки так, ніби тримала на них увесь світ. А потім нічого. Все застигло.
— А як же обрання?
Вона замислилась.
— Не знаю, що трапляється, коли у ніч шістнадцятиліття зникає місяць. Як не помиляюся — то це вперше, та скоріше за все, без місяця немає й обрання.
Я мала би зрадіти, зітхнути полегшено чи заплутатись, але натомість відчула біль.
— То що, усе скінчилось?
— Хтозна, — простягнула вона руку і допомогла мені підвестися. Тепло і сила її долоні повернули мене в реальність, і ми обидві зрозуміли, що я збираюся робити. Сто років тому тут, у Ґрінбраєрі, Айві так само подивилася на Женев’єву і здогадалася теж.
Коли ми розгорнули стару потріскану книгу, я одразу зрозуміла, яку сторінку маю шукати. Начебто знала заздалегідь.
— Ти розумієш, що це протиприродно і матиме свої наслідки?
— Так.
— І що немає жодних гарантій — минулого разу все пішло шкереберть. Але ось що я тобі скажу: моя двоюрідна прабабця Айві зараз із пращурами, і вони зроблять усе можливе, щоб нам допомогти.
— Аммо, будь ласка. Я не маю вибору.
Вона подивилася мені у вічі й нарешті кивнула.
— Я знаю, що не зможу тебе відмовити, бо ти любиш мого хлопчика. А оскільки я люблю його теж, то спробую тобі допомогти.
Поглянувши на неї, я все збагнула.
— Ось чому ви сьогодні принесли сюди «Книгу місяців».
Амма повільно кивнула. Вона простягнула руку до моєї шиї і дістала з-під Ітанової шкільної олімпійки, що досі була на мені, ланцюжок з каблучкою.
— Ця каблучка належала Лайлі. Якщо він дав її тобі — значить, полюбив до нестями.
«Ітане, я кохаю тебе».
— Любов — велика сила, Ліно Дюкейн. А з любов'ю матері взагалі не до жартів. Здається, Лайла намагалася допомогти вам у будь-який можливий спосіб.
Вона зірвала каблучку з моєї шиї, і там, де ланцюжок тріснув, я відчула свіжий пекучий слід. Амма одягнула Лайлину прикрасу мені на середній палець.
— Ти б їй сподобалася. Тому ти маєш те, чого не мала Женев’єва: любов обох родин.
Я заплющила очі й відчула на шкірі прохолоду металу.
— Сподіваюся, ваша правда.
— Чекай, — Амма дістала з Ітанової кишені медальйон Женев'єви, досі загорнутий у старий носовичок. — Щоб усі згадали, що в тебе вже є прокляття, — тяжко зітхнула вона. — Не варто двічі судити за один злочин.
Вона поклала медальйон на книгу.
— Цього разу ми все зробимо як слід.
Потім Амма зняла з шиї добряче зношений амулет і поклала його поряд з медальйоном. Маленький золотий кружечок виблискував як монета, а відбиток на ньому став тьмяним від часу.
— А це — щоб нагадати усім, що як погано поведуться з моїм хлопчиком — матимуть справу зі мною!
Амма заплющила очі. Я теж. Потім торкнулася пальцями сторінок і почала заспів — спершу повільно, а потім голосніше й голосніше:
Cruor pectoris mei, tutela tua est.
Vita vitae meae, corripiens tuam, corripiens meam.
Я говорила з упевненістю, яка виникає лише тоді, коли справді не боїшся смерті.
Corpus corporis mei, medulla mensque,
Anima animae meae, animam nostram conecte.
Я промовляла слова до застиглого саду, хоч і знала, що їх не почує ніхто, крім Амми.
Cruor pectoris mei, luna mea, aestus meus.
Cruor pectoris mei. Fatum meum, mea salus.
Амма узяла мої тремтливі долоні у свої сильні руки, і ми проказали чарівне заклинання разом. Цього разу ми говорили мовою Ітана і його матері Лайли, дядька Мейкона і тітки Дел, Амми й Лінка, маленької Раян і всіх, хто любив Ітана і любив нас. Цього разу з наших вуст полилася пісня.
Пісня любові — до Ітана Лоусона Бейта від двох людей, що любили його сильніше за всіх і більше за всіх сумували б за ним, якби не змогли його повернути.
Крове ти мого серця, захист назавжди твій,
Спільне життя: без тебе краще мене убий.
Тіло від мого тіла, сила, і розум, і суть.
Душе душі моєї, спільно наш дух вознесуть.
Крове ти мого серця, місяць ти мій і вода.
Крове ти мого серця, спасіння моє і біда.
Блискавка вдарила в мене, в книгу, в склеп і в Амму. Принаймні саме так мені здалося, але потім я згадала, що у видіннях Женев'єва відчувала те ж саме.
Амму відкинуло до стіни гробниці, головою вона вдарилась об камінь.
Мене прошило струмом, і я віддалася його волі; навіть померши, я бодай опинюся там, де Ітан. Я відчувала його — він був зовсім близько, і я міцно-міцно його кохала. Палець мені зігрівала каблучка на знак того, як сильно він кохав мене.
У мене пекли очі, і хай куди я дивилася — все горіло золотавим світлом, ніби його випромінювала я.
— Мій хлопчик, — прошепотіла Амма.
Я обернулася до Ітана. Як і все навколо, він купався у золотавому сяйві й досі не ворушився. Я злякано подивилася на Амму:
— Нічого не вийшло.
Вона притулилася до кам'яного вівтаря і заплющила очі.
— Нічого не вийшло! — закричала я.
І кинулася геть від книги — у землю, в болото. Потім звела погляд угору — і знову побачила місяць. Я піднесла руки до неба і відчула, як мої знекровлені вени наповнює жар. Всередині мене кипіла лють, що ніяк не виливалася назовні. Вона зжирала мене, і я знала, що як не дати їй волю — вона мене вб’є.
Гантинг. Ларкін. Сарафина.
Кровопивця, боягуз і мати-вбивця, яка все життя переслідувала рідну дочку. Гнилі гілки дерева мого чарівного роду.
Як я можу обирати щось сама, якщо вони вже відібрали в мене усе найважливіше? Жар розливався моїми руками, нібито жив своїм життям. Небо розітнула блискавиця, і я вже знала, куди вона влучить.
Три сторони світу без головного орієнтира.
Блискавиця спалахнула вогнем, вразивши усі три мішені водночас. Вони позбавили мене всього; я б мала відвернутися, але не захотіла. Статуя, котра ще мить тому була моєю матір’ю, в обіймах вогню і місячного світла набула навдивовижу гарних рис.
Я піднесла руки до очей, витираючи бруд, попіл і смуток, а коли подивилася на статую знов — її не стало.
