Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 38)

— Можеш заприсягтися, що не вдаєшся до своїх чарівних штучок?

— Запросто. Усі сили йдуть на те, щоб побороти твій дар тупоумства, але, як бачу, намарно.

Щось було не так. Навіщо видіння втягнуло нас, а потім викинуло геть? У чому справа? Ліна простягла руку, щоб накрити медальйон хустинкою, і я знову помітив подарований Аммою засмальцьований шкіряний браслет.

— Зніми його, — я зачепив пальцем мотузку, підіймаючи Лінин зап’ясток їй до очей.

— Ітане, це для захисту. Ти ж сам казав, що Амма постійно майструє такі обереги.

— Не думаю.

— Тобто?

— А чи не через нього медальйон перестав показувати видіння?

— Ти ж знаєш, він показує їх не завжди.

— Але цього разу щось його зупинило!

Ліна похитала головою, розсипаючи по плечах неслухняні кучері.

— Ти справді у це віриш?

— То доведи, що я помиляюся: зніми цю штуку.

Вона подивилася на мене, як на божевільного, а що насправді вважала таким — я й не сумнівався.

— Якщо я помиляюся — одягнеш його потім знову.

Якусь мить Ліна вагалася, а тоді простягнула мені руку, щоб я розв’язав браслет. Я послабив вузлик, зняв амулет і поклав його до кишені. Потім узяв медальйон, а вона — мою руку.

Я стис її пальці, і раптом ми полетіли у вир…

Дощ розпочався одразу. Важкий, сильний, ніби хляпнув зливою з розірваного небесного дна. Айві завжди казала, що дощ — то сльози Божі, і сьогодні Женев'єва вважала так само. Ітан лежав усього за кілька кроків од неї, але йти до нього довелося вічність. Зрештою вона підійшла, стала біля нього навколішки й оповила його голову руками. Він важко дихав. Він був іще живий.

— Ні, ні, тільки не хлопця! Ти так багато забрав сьогодні. Так багато! Тільки не хлопця, — голос Айві досяг найвищої ноти, і вона почала молитись.

— Айві, допоможи. Принеси води, віскі і чим дістати кулю.

Женев’єва скрутила обривок спідниці у тугий жмут і притисла його Ітану до грудей — до того місця, де ще кілька хвилин тому не зяяла рана.

— Я кохаю тебе. І я б одружився з тобою попри незгоду родини, — шепотів Ітан, але вона дорікала йому:

— Не треба так, Ітане Картер Вейт. Не кажи так, ніби збираєшся померти, бо все буде добре, все буде добре, — ці слова вона повторювала, переконуючи їх обох.

А потім заплющила очі й застигла. Квіти. Плач немовлят. Схід сонця.

Життя, не смерть.

Таким воно поставало в її уяві, таким вона хотіла, щоб воно стало. Картинки знов і знов починали свою круговерть.

Життя, не смерть.

Ітан закашлявся. Вона розплющила очі, і їхні погляди зустрілися. Час зупинився. Всього на мить. А потім Ітанові повіки обм’якли, а голова важко схилилася набік.

Вона заплющила очі та знову уявила життя; ні, не зараз! Це помилка, він не міг померти. Женев’єва зібрала усі свої сили, як і мільйон разів до того, коли рухала предмети у мами на кухні, кепкуючи з Айві, коли лікувала пташенят, що випали з гнізда.

Чому ж не зараз, коли це так необхідно!

— Ітане, прокинься. Благаю, не спи!

Я розплющив очі: ми стояли посеред поля у тому ж місці, де були до видіння. Я поглянув на Ліну — її очі блищали і набиралися слізьми.

— О Боже!

Я нахилився до трави, що росла під нашими ногами — вона уся була зарошена плямами червоної фарби.

— Це кров.

— Його кров?

— Гадаю, так.

— Ти мав рацію — ми не бачили видіння через браслет. Але чому ж тоді дядько Мейкон сказав мені, що це для захисту?

— Можливо, так і є. У браслета може бути багато призначень.

— От тільки не треба мене заспокоювати.

— Вони щось від нас приховують, і це щось стосується медальйона. Та й Женев’єви, скоріше за все. Ми маємо з’ясувати якомога більше і про неї, і про медальйон до твого дня народження.

— Чому раптом?

— Я зрозумів це зі слів Мейкона й Амми — усі ці таємниці обертаються навколо твого шістнадцятиріччя.

Ліна глибоко зітхнула, мов намагалася не втратити нитку розмови.

— Я стану темною, ось що вони знають.

— А до чого тут медальйон?

— Хтозна. Але це й неважливо. Ніщо вже неважливо, адже за чотири місяці я буду не я. Ти ж бачив Ридлі? От і я такою стану, а то й гірше. А якщо дядько правий і я дійсно природниця, то Ридлі у порівняні зі мною взагалі здаватиметься сестрою милосердя.

Я пригорнув Ліну до себе, відчайдушно намагаючись захистити її від небезпеки. Хоча ми обоє знали, що це мені не до снаги.

— Навіщо ти так, вихід існує! Навіть якщо усе це правда — ми зможемо його знайти!

— Ти не розумієш — виходу немає. Усе трапиться так, як судилося, — вона говорила голосніше, а вітер набирав сили.

— Ну гаразд, гаразд. Припустімо, це доля. Але ми спробуємо її змінити.

Ліна подивилася на мене затуманеними очима:

— А ми не можемо просто насолодитися часом, який у нас залишився?

Я вперше зрозумів гіркоту цих слів.

Час, який у нас залишився.

Я не міг її втратити. Ні, я її не втрачу. Я не зможу ніколи більше її не торкнутися, це ж божевілля, божевільніше за втрату усіх моїх друзів, за останнє місце у рейтингу школи, за постійні Аммині дорікання. Я навіть не міг цього уявити. Я ніби знову падав, як уві сні, але тепер — просто на землю.

Я уявив, як падає Ітан Картер Вейт, як на землі розливається його червона кров. Вітер почав завивати — нам був час іти.

— Не кажи так. Ми знайдемо вихід.

Але навіть своїм власним словам я не надто йняв віри.

13. Х

Бібліотекарка Маріан

Минуло три дні, а видіння досі не йшло мені з голови. В Ітана Картера Вейта стріляли і, скоріше за все, вбили. Я бачив це на власні очі. Звісно, з тих років ніхто не залишився живим, та оскільки я також Ітан Вейт, я ніяк не міг змиритися зі смертю цього солдата армії Конфедерації. Точніше — її дезертира, мого двоюрідного дідуся в четвертому коліні.

Я думав про це на алгебрі, доки Саванна мучилася біля дошки, силкуючись розв’язати рівняння, а містер Бейте не бачив нічого, окрім останнього випуску «Зброї та амуніції». Я думав про це під час зборів Майбутніх фермерів Америки, коли не зміг знайти Ліну й залишився нудьгувати разом зі шкільним оркестром. Лінк і хлопці з команди сиділи за кілька рядів позаду мене, але я помітив їх лише тоді, коли Шон і Еморі почали кривлятися. Невдовзі я перестав на них зважати — усі мої думки були там, де залишився Ітан Картер Вейт.

Справа не в тім, що він був солдатом Конфедерації. В околицях Гатліна усі давно звикли до того, що під час війни між штатами їхні пращури пристали не на той бік. Це все одно що народитися в Німеччині після Другої світової, або в Японії після Перл-Харбора, або в Америці після Хіросіми. Історія інколи підкладає свиню, а місця народження не зміниш. Однак це не означає, що потрібно жити в минулому, як мої двоюрідні бабці чи жінки з ДАР і Гатлінського історичного товариства. І не слід ставити хрест на долі, як це робить Ліна. Ось Ітан Картер Вейт боровся, і я буду теж.

Я розумів одне: ми вже дещо знали про іншого Ітана Вейта і мали знайти більше інформації про Женев’єву. Можливо, ми не просто так натрапили на медальйон у саду. Можливо, навіть наші зустрічі у снах, так часто схожі на кошмари, теж мали свою мету.

За звичайного збігу обставин я б запитав поради у мами, от тільки обставини були незвичайні, та й мами вже не було. Батько занадто далеко відійшов від реальності, а Амма нізащо в світі не допомогла б нам розплутати загадку медальйона. Ліна досі гнівалася на Мейкона, і німим доказом цьому був дощ. Я мав би робити домашнє завдання, але для цього мені було потрібно зо два літри какао і повна жменя печива.