Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 37)

— Я прийшов зі школи, а потім ходив за Аммою до її будинку біля Броду. Вона вислизнула від нас опівночі, аби зустрітися на болоті…

— З ким?

— З твоїм дядьком.

— Що вони могли там робити? — Ліна сполотніла, і я зрозумів, що продовження «паркування» більше не буде.

— Вони розмовляли по тебе, про нас, про медальйон…

Ліна слухала дедалі уважніше.

— І що про медальйон?

— Це, виявляється, якийсь темний талісман, і твій дядько розповів Аммі, що медальйон і досі в мене. Це їх страшенно схвилювало.

— А звідки вони знають, що це талісман?

Я почав дратуватися: вона не помічає головного!

— А тобі не цікаво, звідки вони знають одне одного? Ти про це хоч здогадувалася?

— Я не можу знати всіх дядькових знайомих.

— Ліно, але ж вони говорили про нас, про медальйон, про те, що потрібно його заховати, та й нас одне від одного тримати подалі. Мені здалося, що вони бачать у мені небезпеку, нібито я вплутуюсь у якісь справи, а твій дядько…

— Що?

— Стверджує, що я наділений силою.

Ліна голосно засміялася, і це роздратувало мене ще більше.

— Звідки він це взяв?

— Звідти, що я прийшов у Рейвенвуд із Ридлі, а для цього, на його думку, потрібно мати силу.

— Гм, — насупилася Ліна, — його правда.

Я не очікував такої відповіді.

— Ти що, жартуєш? Якби я мав силу, то що, був би не в курсі?

— Ну, хтозна…

Я не поділяв її припущень. Мій батько був письменником, а мама день за днем гортала журнали зі статтями про померлих генералів Громадянської війни. З мене був такий самий чародій, як з корови балерина, хіба що чудодійною силою можна було вважати вміння дратувати Амму. Вочевидь, Ридлі зайшла в Рейвенвуд з чорного ходу — охоронна система маєтку чародіїв дала збій.

Певно, Ліна мислила так само.

— Не переймайся, усьому має бути пояснення. Однак тепер ми знаємо, що Мейкон і Амма знайомі.

— Щось тебе це не дуже засмутило.

— Ти про що?

— Вони нам брехали! Обоє! Таємно зустрічалися, думали, як нас розлучити… Вигадували спосіб, щоб змусити нас викинути медальйон…

— Але ж ми їх і не запитували, чи вони знайомі.

Дивно. Що це з нею? Вона не засмучена, не зла, не…

— А чому ми мали запитувати? Тебе не дивує той факт, що твій дядько зустрічався посеред ночі з Аммою біля болота, розмовляв з духами і чаклував над амулетами з курячих кісток?

— Дивує, але я певна, що вони просто намагаються нас захистити.

— Від чого? Від правди? Вони ж не лише про нас говорили — мова йшла ще про якусь Сару і про те, як ти можеш усіх занапастити, якщо тебе оберуть темною.

— Тобто?

— Що тобто? Запитай у дядька. Побачимо, чи він тобі одразу все розповість.

Мабуть, тут я погарячкував.

— Дядько ризикує життям, щоб мене захистити. Він завжди був поряд і прийняв мене до себе навіть тоді, коли знав, що за кілька місяців я можу стати чудовиськом.

— Та ти хоч знаєш, від чого він тебе захищає?

— Від мене самої!

Це була остання крапля. Ліна відчинила двері, злізла з моїх колін і вийшла в поле. Величезна тінь водонапірної башти затуляла від нас Самервіль, але день уже не здавався таким сонячним. Світле небо вкрилося смугами сірих хмар.

Насувалася гроза. Ліна не хотіла зі мною розмовляти, але я цим не переймався.

— Послухай, це ж безглуздя. Твій дядько що — навмисно чекав на Амму опівночі, щоб просто сказати: знаєш, а медальйон-бо й досі в Ітана? І чому взагалі потрібно позбутися того медальйона? І чому, що найважливіше, вони не хочуть, аби ми були разом?

Посеред поля лунали тільки наші схвильовані голоси. Вітер посилювався, а Лінине волосся почало завихрюватися навколо її обличчя.

— Не знаю, — відпекла вона. — Батьки завжди намагаються розлучити підлітків, така вже їхня справа. А як хочеш знати чому — запитай у Амми, це ж вона мене ненавидить. Я навіть заїхати по тебе не можу, бо ти боїшся, що вона побачить нас разом.

Всередині у мене все стислося. Я гнівався на Амму. Гнівався дужче, ніж за все своє життя, але й любив не менше. Це вона підкладала мені записки від зубної феї, бинтувала побиті коліна, тренувалася разом зі мною, коли я так хотів потрапити до дитячої ліги. Врешті-решт вона єдина піклувалася про мене, відколи померла мама, а батько занурився у книжку; єдина помічала, що я прогуляв школу чи програв гру. І співчувала. Мені хотілося вірити, що вона в змозі все пояснити.

— Ти її просто не розумієш. Вона гадає, що таким чином…

— Захищає тебе? Як і мій дядько — мене? Тобі не спадало на думку, що вони обоє намагаються захистити нас від спільної загрози — від мене?

— Ти знову забрела в ці хащі?

Ліна пішла від мене геть, і здавалося, от-от відірветься від землі.

— В тому й справа, що брести нема куди. Вони бояться, що я можу завдати шкоди. Зокрема й тобі.

— Ні, справа в медальйоні. Вони щось від нас приховують, не хочуть, щоб ми про це дізналися, — сказав я, застромляючи руку в кишеню у пошуках знайомого предмета, загорнутого в хустинку. Після вчорашнього вечора я ні на мить не випускав медальйон з поля зору — Амма могла знайти і заховати його, і я був певен, що вона вже розпочала пошуки.

Медальйон опинився на капоті.

— Подивимося, що трапиться далі.

— Зараз?

— Чому б ні.

— Ми навіть не знаємо, чи це спрацює.

Я почав розгортати хустинку.

— То дізнаймося.

Попри Лінині пручання, я узяв її за руку і торкнувся гладкого металу…

Вранішнє сонце заливало поле і небо, раз у раз яснішаючи, аж доки не засліпило все навкруг. Я відчув той самий коловорот, що відкинув мене на півтора сторіччя назад, і раптом… усе скінчилось. Я розплющив очі, та замість багна, землі й віддаленого вогню побачив тіні від водонапірної башти і катафалка. Медальйон відмовився показувати видіння.

— Ти відчула? Закрутилося — й раптом…

Ліна кивнула й відштовхнула мене.

— Мене закачало, чи як там це називається.

— Ти блокуєш видіння?

— Про що ти? Я нічого не роблю.