Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 18)

Баскетбол. Треба більше думати про баскетбол. І доки я прокручував у голові нові кидки і подачі, очі потроху заплющувалися, тіло розслаблялося, поринало в сон…

…тонуло.

Я тонув.

Борсався у зелених хвилях, які накривали мене з головою, шукав замулене дно річки, можливо, ріки Санті, але кругом була порожнеча. Я бачив у воді якесь тьмяне світло, але не міг дістатися поверхні.

І йшов на дно.

«Сьогодні мій день народження, Ітане. Почалося».

Я випірнув. Ліна силкувалась ухопити мене за руку, я вигнувся, щоб дотягнутися до неї, але нас розносило течією, і я більше не міг триматись. Я бачив, як її маленька бліда долонька зникає в темряві, й хотів закричати, але рот заливала вода. Я задихався, я непритомнів.

«Я ж тобі казала: облиш мене!»

…Я сів у ліжку. Футболка цілком змокла. Подушка теж. І волосся. В кімнаті було вогко, все липло. Напевно, я знову залишив вікно відчиненим.

— Ітане Вейт, ти мене чуєш? Ти мав бути за столом з вечора, бо ще мить — і сніданку не їстимеш цілий тиждень!

Я сів за стіл саме в ту хвилину, коли на тарілку, поміж хлібцями і підливою, зіслизнула яєчня з трьох яєць.

— Доброго ранку, Аммо.

Амма стояла до мене спиною і не надто хотіла повертатися.

— Тепер ти знаєш, що це до добра не доведе. І не треба плювати мені в спину і казати, що це дощ.

Вона досі тримала на мене образу, і я не знав точно, за що: чи що втік зі школи, чи що приніс додому медальйон. Можливо, й за те, й за те, але я на неї не сердився. Зазвичай у мене в школі все було добре. Таке трапилося вперше.

— Аммо, вибач за той випадок у п’ятницю. Цього більше не станеться, все буде гаразд.

її обличчя трішки подобрішало, і вона сіла навпроти мене.

— Не знаю, не знаю. Всі ми робимо вибір, а у вибору є наслідки. Відчуваю, тобі за твій учинок у школі ще перепаде, тож, може, хоч зараз мене послухаєш. Тримайся від Ліни Дюкейн і її дому подалі.

Це було несхоже на Амму — дотримуватися тієї ж думки, що й усе місто, хоча думка міста зазвичай була хибною. Амма хвилювалася — я помітив це з того, як вона мішала каву, хоча молоко давно розчинилося. Вона завжди хвилювалася за мене, і я дуже її любив, але відтоді як я показав їй підвісок, щось змінилось. Я підвівся з-за столу, підійшов до неї і міцно обійняв. Вона, як і завжди, пахла графітом і цукерками з перцем.

Похитавши головою, Амма пробурмотіла:

— Не хочу більше чути ні про які зелені очі й чорні коси. Сьогодні суне погана хмара, тож будь обережний.

Нині на Амму не находило — її просто накривало з головою. Та я й сам відчував, що хмари будуть недобрі.

Лінкова тарабайка, як завжди, підкотилася під жахливу музику, та коли я сів у салон, він прикрутив звук. Це був поганий знак.

— У нас проблеми.

— Я знаю.

— Сьогодні вранці в школі Джексона з’явився власний суд Лінча.

— Що чути?

— Ще з п’ятниці збираються. Про них мама згадувала, хотів тобі додзвонитися. Де ти, до речі, був?

— А, удавав, що ховаю в Грінбраєрі проклятий медальйон, щоб Амма пустила мене додому.

Лінк засміявся — він часто чув історії про Амму, відьом, амулети і прокляття.

— Ну хоч не почепила вона тобі на шию оту смердючу штуку з цибулею? Бо то був жах.

— То був часник. На маминому похороні.

— Усе одно жах.

З Лінком усе просто: оскільки ми стали найкращими друзями після того, як він «по-братському» розділив у автобусі шоколадний батончик, я отримав право казати й робити все, що заманеться. Навіть у такому ранньому віці ти вже знаєш, хто твій друг, а хто ні. Це ж Гатлін. Тут усе вже відбулося десять років тому, а для наших батьків — ще на десять чи двадцять років раніше. Здавалося, у місті нічого не змінювалося ціле століття, принаймні нічого не змінилося докорінно.

Але не цього разу. Як сказала б мама: прийшов час. Зміни — ось саме те, що вона любила, і цим відрізнялася від Лінкової мами. Місіс Лінкольн була фанатиком, затято берегла свої ідеали і мала багато зв’язків, а це виливалося у небезпечну суміш. Коли ми були у восьмому класі, вона видерла зі стіни електрощиток, бо застукала Лінка за переглядом Гаррі Поттера, а цей фільм, на її думку, пропагував чаклунство. На той час місіс Лінкольн уже вела кампанію щодо заборони видачі книжок про Гаррі Поттера у Гатлінівській районній бібліотеці. На щастя, Лінк вишмигнув до Ерла Петті під приводом перегляду MTV, а то б не бачити нашій школі гурту «Хто вбив Лінкольна» — унікального перш за все тим, що вони грають рок.

Я ніколи не розумів місіс Лінкольн. Коли мама була жива, вона, зітхаючи, казала: «Ви з Лінком можете бути найкращими друзями, але я не збираюся вступати в ДАР і одягати криноліни для військових сценок».

Потім ми з мамою рвали животи, уявляючи, як вона бреде по скопаних вибухами плантаціях у пошуку гільз, як обстригає волосся секатором і, як членкиня ДАР, організовує розпродаж випічки чи вказує всім, як оздоблювати їхні будинки.

Місіс Лінкольн легко вписувалася в ДАР. Була там відповідальним секретарем, навіть я це знав. А ще разом з мамами Саванни Сноу й Емілі Ашер була членом комітету. Моя ж мама ліпше провела б час у бібліотеці за вивченням мікрофільмів.

Якби могла.

Увесь цей час Лінк продовжував щось говорити, і врешті-решт я зацікавився і почав його слухати.

— Моя мама, Саваннина, матір Емілі — вони кілька вечорів не відходили від телефонів. Чув, як пліткували про розбите вікно на уроці англійської і поранені руки племінниці старого Рейвенвуда, — Лінк не замовкав навіть на поворотах. — І про те, що твоя дівчина щойно з психлікарні у Вірджинії, і що вона сирота, і що у неї маніакально-депресивний психоз абощо.

— Вона не моя дівчина. Ми просто друзі, — автоматично заперечив я.

— Та годі. Вона тебе, бачу, так запрягла, що хоч сідло одягай.

Таке саме Лінк сказав би щодо будь-якої дівчини, з якою я спілкувався, про яку розповідав чи на яку мимохідь кинув оком.

— Ми не зустрічаємося. Нічого не було. Просто гуляли.

— Та не чеши, вона ж тобі подобається. Зізнайся, Вейте, — не церемонився зі словами Лінк: сам він навряд чи міг би просто тусуватися з дівчиною без очевидної на те причини. Ну, хіба що вона б грала на електрогітарі.

— Я не кажу, що вона мені не подобається, але ми просто друзі.

Це була чистої води правда, навіть якщо я не хотів її визнавати. Але то вже було інше питання. У будь-якому разі я ледь помітно усміхнувся. І даремно.

Лінк удав, ніби від цих слів його знудило просто на коліна, і в цю мить ледь вивернувся від зустрічної вантажівки. Звісно, він просто патякав. Йому було байдуже, хто мені подобається, головне, щоб він мав чергову тему для приколів.

— То що, правда? Вона той-во?

— Що — той-во?

— Ну ти знаєш. Впала з дуба і по дорозі зчесала усі гілки?

— Луснуло вікно. І все. Жодної містики.

— Місіс Ашер каже, вона влупила у вікно кулаком або щось у нього жбурнула.

— Та ти що? Правда? Місіс Ашер я на минулому уроці чомусь не помітив.

— Ну, мами моєї теж не було, але вона казала, що, можливо, сьогодні прийде.

— Кльово. Забий їй на обід місце за нашим столиком.

— Хтозна, а раптом вона ці вікна била в усіх школах, де навчалася? Того її в ту установу й забрали, — Лінк говорив цілком серйозно, а це означало, що крізь його вуха з часу шкільного інциденту пройшла купа чуток.

На якусь мить я замислився: Ліна казала, що у неї заплутане життя. Чи не була історія з вікнами й лікарнями однією з тих численних таємниць, про які вона не хотіла розповідати? Що як усі Емілі Ашер на світі мають рацію — і я опинився не по той бік барикади?

— Стережися, чувак. А раптом у неї дійсно не всі вдома.

— Якщо ти в це віриш, то не всі вдома у тебе.

На стоянку ми заїхали мовчки. Мене дратувала Лінкова поведінка, хоча я й знав, що він просто намагається вберегти мене від проблем. Я нічого не міг із цим вдіяти, дивний був день. Коли я вийшов з машини, то гучно гупнув дверцятами.

— Хвилююся за тебе, чувак, — визирнув за мною Лінк. — Дивний ти останнім часом.

— Ми що, подружжя? Подумай ліпше, чому в тебе ніколи не було дівчини, з якою можна поговорити. Навіть нехай у неї не всі вдома.

Лінк вийшов з машини і подивився на головний корпус: