— Женев'єво, це я.
— Що ти тут робиш? З тобою все гаразд? — Женев'єва пригорнула до себе солдата, одягнутого у лахміття колись почесної сірої форми конфедерата.
— Звісно, люба, — відповів Ітан, але вона знала, що це зовсім не так.
— Я думала, ти…
Майже два роки з дня призову Ітана Женев'єва отримувала від нього тільки листи, але з часу битви на Рівнинах не мала ані звістки. Вона знала, що чимало солдатів, які пішли тоді за генералом Лі, так і не повернулися з Вірджинії. І змирилася з думкою, що вікуватиме сама, і була певна, що Ітана вже немає. Але він стояв перед нею! Вона не вірила своїм очам.
— Де інші солдати?
— Востаннє я бачив їх біля Самміта.
— Що значить — востаннє? Вони мертві?
— Не знаю. Тоді ще були живі.
— Нічого не розумію.
— Женев'єво, я дезертир. Я не можу більше боротися за те, у що не вірю, особливо після того, що бачив. Більшість хлопців безглуздо проливали кров на бавовняних полях, узагалі не розуміючи, навіщо ця війна.
Ітан узяв її холодні долоні шершавими руками.
— Я зрозумію, якщо ти зараз мені відмовиш. У мене ані грошей немає, ані честі.
— Ітане Картер Вейт, мені байдуже, чи є у тебе гроші. І ти найшляхетніший з людей, що я зустрічала в житті. Мені байдуже, що батько вважає, ніби між нами прірва, це не так. Ти нарешті вдома, і ми можемо одружитися.
Женев'єва пригорнулася до нього, хвилюючись, що він зникне, щойно вона його відпустить. Запах повернув її в ніч. Запах палаючих лимонів, палаючих життів.
— Треба йти до річки, мама має бути там. Вони, скоріше за все, пішли на південь до тітки Маргарет.
Однак Ітан не встиг відповісти: він почув, як хтось ламає гілки, пробираючись крізь чагарник.
— Стань за мною, — звелів він Женев'єві, ховаючи її за спиною і стискаючи другою рукою рушницю. Кущі розійшлися, і перед ними у чорній від диму нічній сорочці з'явилася куховарка Айві. Вона закричала, не помітивши від страху, що мундир військового був сірий, а не блакитний.
— Айві, як ти? — кинулася до неї Женев'єва, а куховарка вже ледь трималася на ногах.
— Що ви тут робите, міс Женев'єво?
— Я сподівалася встигнути. Я хотіла попередити вас.
— Пізно, дитинко, пізно. Та й що б ти могла вдіяти! Ці сині шуліки вибили двері та вдерлися в будинок, як до себе додому. Накинули оком на те, що можна було забрати, а потім підпалили дім та й усе…
Айві заледве можна було зрозуміти. Вона задихалася від страху, диму і власних сліз.
— Я таких нелюдів за все життя не бачила. Палили будинки, жінок палили живцем. Всі вони відповідатимуть за це перед усемогутнім Богом! — захлинулася Айві криком.
Ще якусь мить її слова витали в повітрі.
— Як це, палили живцем?
— Тримайся, дитинко.
Женев'єва відчула, як підкосилися ноги. Вона стала навколішки, просто у бруд, умиваючись дощем і слізьми. Мама, сестра, Ґрінбраєр — усе зникло.
Женев'єва підвела очі до неба:
— Бог відповість за це переді мною.
Видіння зникло так само швидко, як і з’явилося. Я знову дивився на священика, Ліни вже не було. Вона щезла.
«Ліно!»
Вона мовчала. Я сидів, зарошений холодним потом, затиснутий між тіткою Мерсі й тіткою Грейс, які шукали у гаманцях монетки для пожертви.
Пожежа, яка забрала людей, пожежа, яка знищила лимонний сад. Будинок, у якому Женев’єва, скоріш за все, загубила свій медальйон. Медальйон із датою народження Ліни, лише в іншому столітті. Ясно, чому Ліна не хотіла бачити ці видіння. Я починав її розуміти.
Простих збігів не буває.
14. IX
Справжній Мовчун Редлі
У неділю ввечері я перечитував «Ловця у житі», сподіваючись таким чином швидше себе приспати. От тільки ані сон, ані втома ніяк не з’являлися, та й читати я не міг, бо книжка, як то кажуть, «не йшла». Мені ніяк не вдавалося зануритися в неї, розчинитися у персонажі Голдена Колфілда, перевтілитися. А без цього читання було неможливим.
У моїй голові роїлися думки, голоси, пожежа й медальйони. Постійно з’являлися незнайомі люди, незрозумілі видіння.
І ще дещо. Я відклав книжку і закинув руки за голову.
«Ліно, ти тут?»
Я втупився у блакитну стелю.
«Чому мовчиш? Я знаю, що ти там… чи тут… словом, знаю, що ти є».
Я чекав, аж доки не почув її голос. Він виринав поступово, як згадка, як ніжна і яскрава замальовка у пам’яті.
«Ні, не зовсім так».
«Так-так. Ти весь вечір була у мене в голові».
«Ітане, я сплю. Тобто спала».
Я усміхнувся.
«Ні, не спала. Слухала».
«Не слухала».
«Та визнай це. Слухала».
«От хлопці. Ви такі впевнені, що дівчата думають тільки про вас! А може, мені книжка подобається».
«А ти що, можеш подумки опинитися де завгодно?»
Ліна довго не відповідала.
«Не завжди. Але сьогодні так вийшло. Я досі не знаю, як так виходить».
«Може, когось про це розпитати?»
«Кого?»
«Хтозна. Що ж, доведеться усе з’ясовувати нам самим. Хоча, в принципі, як і решту».
Знову запала тиша. Я намагався не думати, чи не налякало її слово «нам», якщо, звісно, вона дійсно мене чула. Можливо, справа була в іншому: Ліна ж страшенно не хотіла, аби я щось про неї дізнався.
«Облиш».
Я всміхнувся, відчуваючи, як у мене поволі заплющуються очі. Повіки налилися свинцем.
«Не облишу».
Я вимкнув світло.
«Добраніч, Ліно».
«Добраніч, Ітане».
Я сподівався, що бодай деякі думки залишаться для неї непочутими.
