Ками Гарсия – Чарівні створіння (страница 1)

Камі Ґарсія, Маргарет Штоль

Чарівні створіння

Ніку і Стеллі, Еммі, Мей і Кейт, а ще всім чародіям по всіх світах. Нас більше, ніж ви собі уявляєте.

Темрява не здолає темряву — тільки світло на це здатне. Ненависть не здолає ненависть — тільки любов на це здатна.

Мартін Лютер Кінг

Спочатку

Богом забуте місто

Батько каже, що у нашому містечку є тільки два типи людей: дурні та приречені. Одним на роду написано доживати тут віка, а другим бракує клепки, аби звідси забратися. Всі решта потроху змотують вудки. Ким він вважає себе — не відомо, але я й не наважуюся запитати. Батько в мене письменник, наша родина живе у місті Гатлін у Південній Кароліні з часів діда-прадіда, а точніше — пра-пра-прапрадіда Елліса Вейта. З нього почався увесь Вейтівський рід, а сам прадід загинув по той бік ріки Санті під час Громадянської війни.

От тільки Громадянською її тут ніхто не називає. Всі, кому немає шістдесятьох, кличуть її «війною між штатами», а кому вже є двічі по тридцять — не інакше як «агресією Півночі». Мовляв, Північ втягнула Південь у війну через браковану партію бавовни. І тільки ми, Вейти, єдині на весь Гатлін, називаємо цю війну Громадянською. А це ще одна причина, чому мені так хочеться звідси чкурнути.

Гатлін не схожий на маленькі містечка, як їх показують по телевізору. Ну хіба що у фільмах, яким уже років п’ятдесят. Ми задалеко від Чарльстона, а тому в нас немає ні «Макдональдза», ні бодай кльового кафе. У нас є тільки забігайлівка «Мороз»: колись тут було «Морозиво», але на вивіску новий власник пожалів грошей, тож просто зняв кілька літер зі старої. У бібліотеках досі не бачили комп’ютера, у школах — білої дошки з маркером, а купатися всі ходять на озеро Молтрі — таке тепленьке, де цвіте вода й водиться різна живність. У місцевий кінотеатр нові фільми привозять тоді, коли їх уже випустили на DVD, але й за тим треба їхати аж у Самервіль (кінотеатр там поряд із коледжем). Усі крамниці розташовані на центральній вулиці Мейн-стріт, нормальні будинки — біля річки, а всі решта живуть на південь від Дев’ятого шосе, де тротуар перетворився на шутер, яким неможливо йти, але класно жбурляти в роздратованих опосумів, найзліших створінь на всій землі. Погодьтеся, такого вам у кіно не покажуть.

У Гатліні немає нічого особливого. Гатлін він та й Гатлін. На ґанки цього міста виходять люди і вдивляються у задушливу спеку, хоча який у тому резон? Тут щодень, як учора. Завтра — мій перший день у десятому класі старшої школи ім. Мура Джексона,[1] і я точно знаю, яким він буде: де я сидітиму, з ким говоритиму, які будуть жарти, які дівчата, хто де припаркує авто.

В околицях Гатліна не буває змін. Ми просто Богом забуте місто.

Принаймні саме так я думав увечері тридцять першого серпня, коли дочитав пошарпану книжку Курта Воннегута «Бійня № 5», вимкнув айпод і загасив світло.

Як я помилявся!

У містечку було прокляття.

Була дівчина.

І наостанок — могила.

А я про це навіть не підозрював.

2. IX

Сон

Падаю.

Лечу, перекидаючись у повітрі.

«Ітане!»

Вона кличе мене, і ледь зачувши її голос, моє серце прискорює стукіт.

«Допоможи!»

Вона теж падала. Я тягнув руку, аби її упіймати, а натомість ловив повітря. Під ногами не було землі, а пальці чіплялися за баговиння. Наші руки на мить торкнулися — і я побачив у темряві відблиски двох зелених іскор.

Але вона вислизнула з моїх пальців. Я відчув порожнечу.

Лимон із розмарином. Уже тоді я знав її запах.

Та не міг її упіймати.

І жити без неї теж.

Я схопився у ліжку, задихаючись від браку повітря.

— Ітане Вейт! Ану вставай! Не вистачало запізнитися до школи першого ж дня! — гукала Амма знизу.

Я вдивлявся у пляму світла, що розсіювалася в темряві. Чув приглушений стукіт краплин у старі віконниці нашого будинку. Мабуть, дощ. Мабуть, ранок. Мабуть, я у своєму ліжку.

В кімнаті було вогко і тепло. Хто відчинив вікно?

У голові пульсувало. Я знову плюхнувся на подушку, відчуваючи, що сновидіння потроху стирається з пам’яті, як і завжди. Все гаразд. Я ж у себе в кімнаті, в нашому старому будинку, на тому самому рипучому ліжку з червоного дерева, що служить Бейтам уже шість поколінь поспіль. І ніхто з них не провалювався у чорні діри, ніхто у снах не місив багнюку, та й узагалі все у них було як завжди.

Я втупився у блакитну потиньковану стелю, що її небесно-синій колір мав відганяти бджіл-теслів — ну не на небі ж їм ліпити свої гнізда. Що зі мною не так?

Незрозумілий сон переслідував мене вже кілька місяців, і хоча я пригадував з нього лише деякі моменти, оцей епізод був завжди: падає дівчина, падаю я. Я маю втримати її, але не можу, а як відпущу, то трапиться щось жахливе. Але в тому й річ, що я не можу її відпустити, не можу втратити, так ніби я закоханий у неї, хоча насправді зовсім її не знаю. Кохання до першого погляду, чи як іще його назвати.

От маячня… це ж просто сон. Я ж навіть не бачив її обличчя! Вже кілька місяців мені сниться одне й те саме, а я навіть не пригадую лиця дівчини. Знаю лише: щоразу, як випускаю її з рук, в нутрі щось обривається, так ніби я чимдуж лечу з американських гірок і опиняюсь у самому низу закрученої Дуги.

Метелики в животі — таке собі недолуге порівняння. Радше ціла купа величезних африканських бджіл-убивць.

Або я чогось не розумію, або мені просто треба в душ. На шиї ще звечора висіли навушники, і коли я поглянув на невимкнений айпод, то не впізнав назву пісні.

«Шістнадцять місяців».

Цікаво. Я натиснув на пуск і почув незвичну мелодію. Хто співав — не знаю, але слова були ніби знайомі.

Шістнадцятий місяць, шістнадцятий рік, Страхів тут шістнадцять найбільших твоїх, Тут сни, де вшістнадцяте смак моїх сліз, І падаєш, падаєш, падаєш вниз…

Пісня була похмура, моторошна, ба навіть гіпнотична.

— Ітане Лоусон Вейт! — пролунав крізь музику голос Амми.

Я швидко вимкнув айпод, сів і почав розправляти простирадла. Здавалося, що постіль усипана піском, але я знав, що це було насправді.

На ліжку скрізь рипіла земля, така ж, як і в мене під нігтями, точно як і після минулого сну.

Я викинув постіль у прання, запхавши її під брудний светр, а сам ускочив у душ, намагаючись забути про все, що сталось. Я щосили тер руки, і вода чорними цівками змивала залишки сну. Не хочеш проблем — не думай про них. Цим принципом я керувався вже кілька місяців, але з дівчиною-видінням все було не так.

Я не міг їй допомогти. Я постійно думав про неї, бачив один і той самий сон — і нічого не міг пояснити. Мені шістнадцять, а я закохуюсь у примару. Вона ж не існує в реальному житті. Мабуть, я потроху з’їжджаю з глузду.

Хай як я відтирав руки, сон із пам’яті стерти не міг. І навіть крізь запах мила й шампуню я чув знайомий аромат. Ледь-ледь уловимий, але такий знайомий!

Лимон із розмарином.

Cпустившись на перший поверх, я повернувся у стару добру буденність. Як і щоранку, сів за стіл, і Амма поставила переді мною ту ж саму біло-блакитну тарілку з японської порцеляни («драконову», казала мама), на якій уже лежали яєчня з беконом, підсмажений хліб із маслом і каша. Амма працювала в нас домогосподинею, та була мені майже як бабуся. Від моєї рідної бабусі вона відрізнялася хіба що кмітливістю і сварливим характером. Я фактично виріс у Амми на очах, і вона відчувала особисту відповідальність за кожен сантиметр, на який я виріс. Я вже й так вимахав під метр дев’яносто, а вона хотіла ще більше мене відгодувати.

Того ранку я зголоднів не на жарт, так ніби не їв цілий тиждень, а тому швидко проковтнув половину яєчні, два шматочки бекону і вже зі спокійною душею усміхнувся Аммі на весь забитий рот.

— Не сердься на мене, — сказав я їй. — Це ж перший день після канікул.

Амма поставила переді мною величезну склянку апельсинового соку і ще більший кухоль незбираного молока. Саме незбираного, бо іншого ми у Гатліні не п’ємо.

— А що, какао немає?

Я підсів на какао, як інші на «колу» чи каву, і вже з самого ранку мені хотілося смачненького.

— А-д-а-п-т-у-й-с-я, — мовила Амма, яка завжди любила складні слова з кросвордів, і що довшим було слово, то їй більше подобалося. Коли вона по літері їх вимовляла, складалося враження, що хтось цвяшками вбиває букви у голову. — Тобто звикай. І знай: не допивши молока, нікуди не підеш.

— Так, мем.

— Бачу, ти вже вдягнувся.

Ну, як сказати. На мені, як завжди, були джинси і вилиняла футболка. На футболках лише написи змінювалися. Сьогодні був «Гарлей Девідсон». І ще чорні кеди, які я носив останні три роки.

— Я думала, ти пострижешся, — сказала Амма з докором, але я розумів, що насправді так вона виявляє увагу.

— Я таке казав?

— У тебе ж очей не видно, а очі — це дзеркало душі.

— А може, я не хочу всім її показувати.