Кадзуо Исигуро – Залишок дня (страница 9)

— Ціную вашу доброту, міс Кентон. Однак це не кімната розваг. Я волію, щоб тут нічого не відвертало мою увагу.

— Але ж, містере Стівенс, навіщо тримати свою кімнату такою порожньою й безбарвною?

— Дякую за турботу, міс Кентон, однак досі вона прекрасно мені служила і так. До речі, раз ви вже тут, є одна справа, про яку я хотів би з вами поговорити.

— Слухаю, містере Стівенс.

— Це дрібниця, міс Кентон, та все ж... Вчора, минаючи кухню, я почув, як ви гукали когось на ім’я Вільям.

— Справді?

— Так, міс Кентон. Я чув, як ви кілька разів гукали якогось Вільяма. Чи можу я поцікавитись, до кого саме ви так зверталися?

— Звісно, містере Стівенс. Я зверталася до вашого батька. Більше Вільямів у цьому домі, наскільки я знаю, нема.

— Типова помилка, — сказав я, ледь усміхнувшись. — Чи можу я попросити вас, міс Кентон, щоб надалі ви зверталися до мого батька «містер Стівенс»? А в розмові зі сторонніми можете називати його «містер Стівенс-старший», аби було зрозуміло, що то не я. Буду щиро вдячний, міс Кентон.

Після цих слів я повернувся до своїх паперів. Але, на мій подив, міс Кентон так і не зрушила з місця.

— Пробачте, містере Стівенс, — сказала вона за мить.

— Так, міс Кентон.

— По-моєму, я не до кінця зрозуміла, що ви маєте на увазі. Я звикла називати нижчих за статусом слуг на ім’я і не бачу причини щось змінювати.

— Цілком зрозуміла помилка, міс Кентон. Однак подумайте трохи — і ви самі дійдете висновку, що таким людям як ви не годиться говорити отак звисока до таких осіб як мій батько.

— Усе одно не розумію, до чого ви хилите, містере Стівенс. Ви кажете «таким людям як ви», але ж я, наскільки розумію, у цьому домі економка, а ваш батько — помічник дворецького.

— За рангом він і справді, як ви кажете, помічник дворецького. Але я здивований, що ви такі спостережливі, а досі не помітили, що насправді він набагато вищий за статусом. Набагато.

— Я справді роззява, містере Стівенс. Бо помітила тільки те, що ваш батько — помічник дворецького, і відповідно до нього зверталася. Напевно, його дратувало, що така особа як я називає його на ім’я.

— З вашого тону, міс Кентон, зрозуміло, що ви не спостерігали за моїм батьком. Інакше ви б відразу збагнули, що особі вашого віку і статусу геть не годиться називати його «Вільям».

— Може, я й недовго працюю економкою, містере Стівенс, але навіть за той короткий час мої здібності не раз хвалили.

— Я ні на мить не сумніваюся у ваших уміннях, міс Кентон. Але сотні різних деталей мали б підказати вам, що мій батько — видатна людина, і ви могли б навчитися від нього багато корисного, якби лиш були трохи спостережливіші.

— Щиро вдячна вам за пораду, містере Стівенс. Скажіть же мені, прошу, яких це чудес я могла б навчитися, спостерігаючи за вашим батьком?

— Я гадав, що це очевидно кожному, хто має очі, міс Кентон.

— Але ж ми вже з’ясували, що з цим мені не пощастило, хіба ні?

— Якщо вам, міс Кентон, здається, що у своєму віці ви вже встигли стати бездоганною, ви ніколи не досягнете вершин, яких, звісно, вам під силу досягнути. Ось, скажімо, ви досі не знаєте, що де лежить, і плутаєте речі.

Цими словами я начебто вибив міс Кентон із сідла. Принаймні якусь мить вона виглядала спантеличеною. А тоді сказала:

— Я мала невеликий клопіт із цим, коли тільки приїхала, але ж тут немає нічого дивного.

— Ось бачите, міс Кентон. А якби ви спостерігали за моїм батьком, який прибув до цього дому за тиждень після вас, ви зауважили б, що він бездоганно орієнтується в маєтку — буквально з тієї миті, як переступив поріг Дарлінґтон-Голлу.

Міс Кентон замислилась, а тоді насуплено відповіла:

— Не сумніваюся, що містер Стівенс-старший чудово виконує свою роботу, але хочу запевнити вас, що й зі своєю я прекрасно даю раду. Я більше не забуватиму, як треба звертатися до вашого батька. А тепер перепрошую, але мені треба йти.

Після цієї розмови міс Кентон більше не намагалася заквітчати мою комірчину. Загалом мені було приємно спостерігати, як швидко вона входить у курс справ на новому місці. Було видно, що вона дуже серйозно ставиться до своїх обов’язків і, попри молодий вік, без жодних труднощів здобуває повагу персоналу.

Крім того, я помітив, що вона й справді почала звертатися до мого батька «містер Стівенс». Однак тижнів за два після нашої розмови міс Кентон увійшла до бібліотеки, коли я там порався, і сказала:

— Вибачте, містере Стівенс. Але якщо ви шукаєте шуфлю, вона у вестибюлі.

— Перепрошую, міс Кентон?

— Шуфлю, містере Стівенс. Ви її там залишили. Принести вам?

— Але я не користувався шуфлею, міс Кентон.

— Ох, он як... Тоді пробачте, містере Стівенс. Я подумала, що ви користувалися нею і залишили її у вестибюлі. Вибачте, що потурбувала.

Вона подалася геть, але у дверях зупинилась і сказала:

— Я б сама її принесла, містере Стівенс, але мушу йти нагору. Ви не забудете, що вона там?

— Звичайно, що ні, міс Кентон. Дякую, що звернули мою увагу.

— Будь ласка, містере Стівенс.

Вона перетнула вестибюль і рушила вгору сходами — коли її кроки затихли, я підійшов до порога.

З дверей бібліотеки видно було увесь вестибюль аж до парадного входу. І справді: на найпомітнішому місці, майже посередині проходу, на до блиску наполірованій підлозі лежала шуфля, про яку казала міс Кентон.

Дріб’язкова, але така прикра помилка: шуфлю помітно не лише з усіх п’яти дверей на першому поверсі, що виходять у вестибюль, а й зі сходів і балконів на другому поверсі. Я пройшов вестибюлем і вже нахилився було по ту річ, що псувала всю картину, коли раптом зрозумів, про що ж насправді йшлося: я згадав, що десь півгодини тому тут підмітав мій батько. Спочатку мені було важко уявити, що батько міг так помилитися. Та потім я нагадав собі, що дрібні огріхи час від часу трапляються в кожного, і моє роздратування перекинулося на міс Кентон — за те, що вона зчинила справжню бучу з такої дріб’язкової причини.

Згодом, не пізніше як за тиждень, я йшов із кухні службовим коридором, коли міс Кентон вийшла зі своєї кімнати й звернулася до мене зі словами, які явно перед тим завчила. Ішлося про те, що хоч їй і страшенно незручно звертати мою увагу на помилки моїх підлеглих, ми з нею маємо працювати як одна команда й тому вона сподівається, що я без вагань вказуватиму їй на огріхи її працівниць. Далі вона зауважила, що на кількох приборах, які мали класти на стіл у їдальні, залишилися помітні сліди від полірування. А одна з виделок мала геть чорний зубець. Я подякував їй, і вона повернулась у свою кімнату. Не було жодної потреби нагадувати, що догляд за сріблом був одним із головних обов’язків мого батька, яким той неабияк пишався.

Цілком можливо, що таких випадків було більше, але я про них не пам’ятаю. Хай там як, а критичний момент настав одного сірого дощового пообіддя, коли я порався біля мисливських трофеїв лорда Дарлінґтона у більярдній. Міс Кентон увійшла і з порога мовила:

— Містере Стівенс, я тут дещо помітила й не можу зрозуміти, у чому річ.

— Про що йдеться, міс Кентон?

— То це його світлість забажав, аби статуетку нагорі поміняли місцем з тією, що стояла за цими дверима?

— Яку статуетку, міс Кентон?

— Ту, що завжди стояла на коридорі за цими дверима, містере Стівенс.

— Ви, мабуть, щось плутаєте.

— Ні, я точно нічого не плутаю. Я намагаюсь ознайомитися з тим, де що стоїть у цьому домі. Схоже на те, що статуетки хтось полірував, а потім не туди поставив. Якщо ви мені не вірите, містере Стівенс, то вийдіть, будь ласка, в коридор і самі подивіться.

— Я зайнятий, міс Кентон.

— Але, містере Стівенс, по-моєму, ви не вірите в те, що я кажу. Тому прошу вас: вийдіть на коридор і переконайтеся на власні очі.

— Міс Кентон, наразі я зайнятий. Я займусь цим питанням через деякий час. Це навряд чи термінова справа.

— Отож ви, містере Стівенс, погоджуєтеся, що я маю рацію.

— Я ні з чим не погоджуся, міс Кентон, поки самотужки все не з’ясую. Однак поки що я не маю часу.

Я повернувся до своїх справ, однак міс Кентон далі стояла на порозі й спостерігала за мною. Врешті вона сказала:

— Я так бачу, ви скоро закінчите, містер Стівенс. Я чекатиму вас у коридорі, щоб ми залагодили це питання.

— Мені здається, міс Кентон, що ви надаєте цій справі надто великого значення.

Однак міс Кентон уже вийшла. Я повернувся до роботи, але звуки її кроків раз по раз нагадували мені, що вона так і стоїть за дверима. Отож я вирішив знайти собі нове заняття у більярдній, припустивши, що незабаром вона зрозуміє, наскільки її становище сміховинне, і піде собі. Проте минув час, я вже зробив усе, що міг, із тими інструментами, що мав при собі, а міс Кентон, судячи з усього, так і стояла в коридорі. Не воліючи марнувати ще більше часу через дитячу забаву, я подумав, чи не покинути мені більярдну крізь французькі вікна. Однак цей план був не зовсім вдалий: після дощу надворі зібралося багато багна й утворилися великі калюжі, та й до більярдної все одно довелося б повернутися, аби зачинити вікна зсередини. Урешті-решт я вирішив, що найкраще рішення — вискочити прожогом з кімнати. Отож я навшпиньки підійшов до місця, звідки було найзручніше здійснити такий випад, і, міцно стиснувши в руках інструменти, шмигнув через поріг, спантеличивши міс Кентон, навіть устиг пробігти кілька кроків коридором. Та вона швидко отямилась і вже за мить перегнала мене й спритно перегородила мені дорогу.