Кадзуо Исигуро – Залишок дня (страница 10)

— Це не та статуетка, ви ж погоджуєтеся, містере Стівенс?

— У мене багато справ, міс Кентон. Дивно, що ви не маєте нічого ліпшого до роботи, ніж цілий день стояти в коридорі.

— Містере Стівенс, це та статуетка чи ні?

— Міс Кентон, попрошу вас не підвищувати голос.

— А я, містере Стівенс, попрошу вас обернутися і подивитися на статуетку.

— Говоріть, будь ласка, тихіше. Що подумають працівники внизу, коли почують, як ми репетуємо, та це статуетка чи не та?

— Річ у тім, містере Стівенс, що всі статуетки в цьому домі вже давно стоять непротерті! А тепер ще й не на своїх місцях!

— Ну, це вже зовсім безглуздо, міс Кентон. А тепер, будь ласка, дайте мені пройти.

— Прошу вас, містере Стівенс, подивіться на статуетку позаду вас.

— Якщо це для вас так важливо, міс Кентон, я визнаю, що статуетка позаду мене справді може бути не на тому місці. Але, чесно кажучи, я не зовсім розумію, чому ви переймаєтесь такою дріб’язковою помилкою.

— Може, ці помилки й дріб’язкові, коли їх розглядати кожну окремо, але ви, містере Стівенс, і самі чудово розумієте, що воно все значить.

— Не збагну, про що ви, міс Кентон. А тепер прошу вас: дозвольте мені пройти.

— Я про те, містере Стівенс, що ваш батько має набагато більше обов’язків, ніж під силу чоловікові у його віці.

— Міс Кентон, ви уявлення не маєте, про що говорите.

— Хоч ким ваш батько був колись, містере Стівенс, тепер його сили вже не ті. Саме про це й свідчать «дріб’язкові помилки», як ви їх називаєте, і якщо ви за ними не пильнуватимете, дуже скоро ваш батько скоїть щось набагато гірше.

— Не кажіть дурниць, міс Кентон.

— Перепрошую, містере Стівенс, але я мушу йти. Я вважаю, що вашого батька треба звільнити від багатьох обов’язків. Скажімо, він не має носити накладені до самого верху таці. Його руки дрижать, і коли він отак несе вечерю, мені стає страшно. Рано чи пізно таця випаде з його рук просто на коліна комусь із гостей. Крім того, мені дуже незручно про таке казати, але я звернула увагу на ніс вашого батька.

— Та невже, міс Кентон?

— Справді, містере Стівенс, хоч мені й ніяково про таке говорити. Позавчора ввечері я спостерігала, як ваш батько поволі дибав до їдальні з тацею, і, на жаль, помітила на кінчику його носа велику краплю, що погойдувалася просто над тарілками з супом. Я б не сказала, що такий стиль обслуговування дуже сприяє апетиту.

Тепер я вже сумніваюся, що того пообіддя міс Кентон розмовляла зі мною так виклично. Ми багато років працювали пліч-о-пліч і, звісно, мали не одну відверту розмову, однак той діалог відбувся невдовзі після того, як ми тільки-но познайомились, і якось не віриться, що міс Кентон могла повестися так нахабно. Не впевнений, що вона зайшла аж так далеко, аби сказати: «Може, ці помилки й дріб’язкові, коли їх розглядати кожну окремо, але ви, містере Стівенс, і самі чудово розумієте, що воно все значить». Чесно кажучи, що більше я про це думаю, то більше мені здається, що ці слова належать самому лордові Дарлінґтону, який покликав мене до свого кабінету місяців за два після тієї розмови з міс Кентон біля входу в більярдну. Незадовго до того мій батько впав і його стан різко погіршився.

Двері кабінету його світлості виходять на парадні сходи. Біля них на коридорі тепер стоїть шафка, де за склом виставлені численні нагороди містера Фаррадея, але за часів лорда Дарлінґтона на тому місці був книжковий стелаж із десятками енциклопедичних томів, зокрема повним комплектом «Британіки». Коли я спускався сходами, лорд Дарлінґтон міг стояти коло стелажа й розглядати корінці енциклопедій, а часом, щоб справити враження, ніби наша зустріч геть випадкова, він навіть витягав котрийсь із томів і, поки я доходив униз, вдавав, начебто захоплено читає. А коли я проходив мимо, казав: «О, Стівенсе, я хотів вам дещо сказати». І після цього йшов назад до свого кабінету, не відриваючись від розгорнутої книжки. Таку стратегію лорд Дарлінґтон обирав тільки тому, що почувався незручно через те, що мусив мені сказати, і навіть коли двері його кабінету зачинялися за нами, він часто стояв коло вікна й, розмовляючи зі мною, раз у раз зазирав до енциклопедії.

Я опишу тільки один із багатьох прикладів, які міг би навести, аби підкреслити, що лорд Дарлінґтон мав сором’язливу й скромну натуру. За останні роки про його світлість і про ту роль, яку йому довелося зіграти у важливих справах, понаговорювали й понаписували багато дурниць, а в деяких безглуздих статтях натякають, нібито ним керувало самолюбство чи пиха. Дозвольте мені зауважити, що це цілковита брехня. Лорд Дарлінґтон був за своєю природою не схильний займати таку публічну позицію, яку він зайняв, і я можу впевнено стверджувати, що лише глибоке усвідомлення морального обов’язку змусило його світлість перебороти власну сором’язливість. Хоч що там сьогодні говорять про лорда Дарлінґтона — а більшість із цього, як я вже казав, цілковиті нісенітниці, — я можу переконливо заявити, що в душі він був справді доброю людиною, джентльменом до останньої волосинки, чоловіком, якому я мав честь присвятити найкращі роки своєї служби.

Того пообіддя, про яке я згадую, його світлості ще й шістдесяти не було, проте його волосся уже взялося сивиною, а висока струнка постать виявляла ознаки сутулості, що стала такою помітною в останні роки його життя. Не відриваючи погляду від енциклопедії, він запитав:

— Вашому батькові вже поліпшало, Стівенсе?

— На щастя, він уже цілком одужав, сер.

— Дуже приємно таке чути. Дуже.

— Дякую, сер.

— Слухайте, Стівенсе, а ви, бува, не помічали якихось... знаків? Ну, які б підказували, чи не хоче ваш батько, аби його ношу трохи полегшили? Не беручи до уваги того випадку, коли він упав, звісно.

— Як я щойно казав, сер, батько повністю одужав, і, на мою думку, на нього далі можна цілковито покладатися. Так, нещодавно він справді припустився однієї чи двох помилок, виконуючи свої обов’язки, але вони зовсім дріб’язкові.

— Проте нікому з нас не хотілося б, аби щось таке повторилося, правда? Я маю на увазі, щоб ваш батько знову впав, скажімо...

— Звичайно, що ні, сер.

— До того ж, якщо це трапилося на моріжку, то, певна річ, може трапитися знову будь-де. І будь-коли.

— Так, сер.

— Наприклад, за вечерею, коли ваш батько обслуговуватиме гостей.

— Можливо, сер.

— Послухайте, Стівенсе: перший із делегатів прибуває сюди менш як за два тижні.

— Ми готові, сер.

— Те, що станеться у цьому домі, матиме згодом серйозні наслідки.

— Розумію, сер.

— Дуже серйозні. Для цілого курсу, що його взяла Європа. І я не перебільшую, якщо зважити, які люди тут зберуться.

— Так, сер.

— Це не той час, щоб ризикувати без потреби.

— Звісно, сер.

— Зрозумійте, Стівенсе: тут у жодному разі не йдеться про те, щоби ваш батько покинув маєток. Я всього лиш прошу вас переглянути його обов’язки.

І, здається, якраз у ту хвилину його світлість, опустивши погляд на енциклопедію і незграбно перегорнувши сторінку, сказав: «Може, ці помилки й дріб’язкові, коли їх розглядати кожну окремо, Стівенсе, але ви й самі чудово розумієте, що воно все значить. Минули дні, коли на вашого батька можна було цілковито покластися. Більше не можна довіряти йому ті завдання, де найменша помилка поставить під загрозу успіх нашого майбутнього зібрання».

— Звісно, що ні, сер. Я прекрасно це розумію.

— Гаразд. На цьому все. Добре поміркуйте над цим, Стівенсе.

Лорд Дарлінґтон, мушу зауважити, на власні очі бачив, як мій батько впав близько тижня тому. Його світлість приймав двох гостей у садовій альтанці, молоду леді й джентльмена, і спостерігав, як батько йшов до них через моріжок, тримаючи таку бажану тацю з перекусками й напоями. За кілька метрів до альтанки треба піднятися на невеличкий пагорб, і в ті дні — як і сьогодні — у землю були вкопані чотири кам’яні плити, що слугували сходинками. Саме на тих сходах мій батько і впав, а все, що було на таці — чайничок, чашки, блюдця, сендвічі, тістечка, — розлетілося по траві на самому горбку. Поки мене сповістили про цей випадок і я вибіг надвір, його світлість разом із гостями поклали батька на бік, підклавши йому під голову подушку з альтанки й накривши його пледом. Батько лежав без тями, його лице набуло дивного сіруватого відтінку. За доктором Мередітом уже послали, однак його світлість вважав, що батька ще до приходу лікаря треба сховати від сонця. Привезли крісло на коліщатах, і батька перемістили до будинку. Коли прибув доктор Мередіт, батько вже отямився, і той невдовзі пішов, до ладу нічого так і не сказавши, хіба те, що батько, мабуть, «перепрацював».

Той випадок, вочевидь, завдав неабиякого сорому моєму батькові, бо він ще завзятіше взявся до роботи й працював у поті чола аж до часу, коли в кабінеті лорда Дарлінґтона відбулася ота розмова. Тож порушити питання про те, як звузити коло його обов’язків, було не так уже й легко. Моє становище ускладнювалося ще й тим, що ось уже кілька років, як ми з батьком — з причин, які я так до кінця і не збагнув, — спілкувалися все менше й менше. Так мало, що після його приїзду до Дарлінґтон-Голлу навіть короткі діалоги про робочі питання відбувалися в атмосфері взаємного зніяковіння.

Зрештою я вирішив порозмовляти з ним віч-на-віч у його кімнаті, щоб дати йому можливість поміркувати над усім після того, як я піду. Батька можна застати в кімнаті лише рано-вранці й пізно ввечері. Тому одного ранку я піднявся до його невеличкої мансарди на горішньому поверсі службового крила й тихенько постукав.