Кадзуо Исигуро – Залишок дня (страница 29)
— Якщо так, міс Кентон, то немає жодної потреби продовжувати наші вечірні зустрічі. Пробачте, що весь той час я й гадки не мав, яких незручностей вони вам завдають.
— Містере Стівенс, я просто сказала, що втомилася за сьогодні...
— Ні, ні, я все прекрасно розумію. У вас багато справ, і ці зустрічі хіба кладуть на ваші плечі зайвий тягар. Робоче спілкування не потребує таких систематичних зустрічей.
— Навіщо ви це говорите, містере Стівенс? Я просто сказала...
— Та ні, справді, міс Кентон. Я вже давно міркував над тим, чи не скасувати ці зустрічі, які тільки ускладнюють наші й без того заклопотані дні. Те, що ми тут роками з вами бачимося, не означає, що не варто пошукати зручнішого варіанту.
— Прошу вас, містере Стівенс, припиніть. Ці зустрічі справді дуже корисні...
— Але ж вони для вас незручні. Ви через них втомлюєтеся. Пропоную, щоб відтепер ми просто ділилися всім важливим упродовж робочого дня. А якщо хтось із нас не матиме вільної хвилини, щоб поговорити, рекомендую залишати одне одному записки під дверима. Як на мене, це ідеальне рішення. А тепер, міс Кентон, прошу пробачення, що затримую вас. Щиро дякую за какао.
Цілком природно — і не бачу причин цього приховувати, — я час від часу уявляв собі, як могло усе скластися, якби я так рішуче не поклав кінець нашим вечірнім зустрічам, себто якби м’якше відреагував ті кілька разів, коли міс Кентон пропонувала їх відновити. Якщо зважити на те, як далі розгорталися події, стає очевидно, що, припинивши наші зустрічі, я не до кінця усвідомлював усіх наслідків свого рішення. Не помилюся, коли скажу, що воно стало поворотним моментом і визначило подальший хід подій.
З іншого боку, коли озираєшся назад і вишуковуєш у минулому отакі «поворотні моменти», мимоволі помічаєш їх усюди. Якщо захотіти, «поворотним моментом» можна вважати не тільки моє рішення стосовно наших зустрічей, а й епізод у моїй комірчині. Як усе розвивалося б далі, якби я трохи інакше повівся того вечора, коли міс Кентон увійшла до моєї кімнати з квітами? Ще одним «поворотним моментом» можна, мабуть, вважати й пообідню розмову в їдальні, коли міс Кентон отримала звістку про смерть тітки.
Новина про тітчину смерть надійшла за кілька годин до того — я сам постукав уранці до її кімнати й передав того листа. Пам’ятаю, що зайшов на хвилю обговорити якесь робоче питання. Ми сиділи за столом, і десь на середині розмови міс Кентон відкрила конверт. Вона завмерла, перечитавши листа один раз, потім вдруге, але — тут варто віддати їй належне — самовладання не втратила. Акуратно заховала його в конверт і подивилася на мене.
— Це від тітчиної товаришки, місіс Джонсон. Вона пише, що моя тітка позавчора померла.
Міс Кентон трохи помовчала, а тоді сказала:
— Похорон завтра. Я можу взяти вихідний?
— Безперечно, міс Кентон.
— Дякую, містере Стівенс. Пробачте, але я хотіла б кілька хвилин побути на самоті.
— Звичайно, міс Кентон.
Я вже вийшов з її кімнати, коли раптом згадав, що не висловив свого співчуття. Я міг собі уявити, яким ударом стала для міс Кентон та звістка, адже тітка, по суті, була їй за матір, тому я зупинився в коридорі, міркуючи, чи не повернутися мені, постукати в її двері й виправити свою необачність. Але тоді мені спало на думку, що в такому разі я потурбую міс Кентон тієї миті, коли їй хочеться побути самій. Цілком можливо, що за якихось кілька кроків від мене вона сиділа й плакала. Думка про це викликала в мене дивне відчуття. Я постояв трохи в коридорі, та зрештою пішов геть, вирішивши зачекати до іншої нагоди висловити свій жаль.
Сталося так, що я знову побачив міс Кентон аж по обіді, коли зустрів її в їдальні: вона ставила посуд у шафу. Доти я весь час думав про горе, яке її спіткало, а надто про те, що мені зробити чи сказати, аби бодай трохи полегшити її тягар. Тож коли я почув, як вона заходить до їдальні, — я якраз мав справи в коридорі, — то зачекав хвилину-другу, а потім відклав свою роботу й увійшов.
— О, міс Кентон, — мовив я. — Як ви почуваєтесь?
— Усе добре. Дякую, містере Стівенс.
— Усе гаразд?
— Так, усе гаразд. Дякую.
— Хотів запитати, чи нема у вас якихось труднощів із новими працівниками, — я всміхнувся. — Коли одночасно прибуває багато новачків, часто виникають всілякі дрібні клопоти. У таку пору навіть найкращим із нас може знадобитися фахова порада.
— Дякую, містере Стівенс, але нові дівчата дуже добре працюють.
— То ви не бачите потреби змінити поточний розпис з огляду на новоприбулих?
— Ні, не бачу, містере Стівенс. Але я відразу вас повідомлю, якщо передумаю.
Вона обернулася до шафи, і я вже хотів піти геть і навіть ступив кілька кроків до дверей, коли все ж обернувся й мовив:
— То кажете, нові працівниці дають собі раду?
— Так, обидві працюють добре, можете не сумніватися.
— Що ж, радий про це чути, — я знов усміхнувся. — Просто вирішив перепитати, бо жодна з дівчат раніше не працювала в такому великому маєтку.
— Розумію, містере Стівенс.
Спостерігаючи за тим, як міс Кентон розкладає посуд у шафі, я чекав, що вона ще щось скаже. А коли за кілька хвилин стало зрозуміло, що казати вона нічого не збирається, я мовив:
— Якщо бути відвертим, міс Кентон, я ось що хотів вам сказати. Нещодавно я помітив, що певні обов’язки виконуються неналежно. І тому мені все ж здається, що ви надто поблажливо ставитеся до нових підлеглих.
— Що ви маєте на увазі, містере Стівенс?
— Коли прибувають нові працівники, особисто я двічі перевіряю, чи все гаразд. Уважно спостерігаю, як вони працюють і як спілкуються з колегами. Важливо скласти собі повноцінне уявлення про їхню роботу й про те, як вони впливають на моральний дух персоналу. Прикро таке казати, міс Кентон, але мені здається, що ви трохи недбало до цього підходите.
Вона збентежилась. А коли обернулася до мене, її лице помітно напружилось.
— Перепрошую, містере Стівенс?
— Ну от, скажімо, хоч посуд і помитий, як завжди, бездоганно, на кухонних полицях він стоїть так, що це може призвести до більших втрат, ніж ми можемо собі дозволити, дарма що наразі це не зовсім очевидно.
— Справді, містере Стівенс?
— Так, міс Кентон. Крім того, маленьку нішу за сніданковим покоєм уже давно не протирали. Я, звісно, перепрошую, але мушу згадати про ще один чи два огріхи...
— У цьому нема потреби, містере Стівенс, я зрозуміла. Я дослухаюся до вашої поради і простежу за роботою нових покоївок.
— Це зовсім не схоже на вас, — не помітити таких очевидних помилок.
Міс Кентон відвела погляд убік — її обличчям знову промайнув такий вираз, ніби вона намагалася розгадати загадку, що не давала їй спокою. Вона здавалася радше втомленою, аніж засмученою. Зачинивши дверцята шафи, міс Кентон мовила: «Перепрошую, містере Стівенс», — а тоді вийшла з їдальні.
Але який сенс без кінця уявляти, що було б, якби те чи те склалося по-іншому? Так і збожеволіти можна. Говорити про «поворотні моменти» дуже легко, але ж їх розпізнаєш тільки потім, коли озираєшся на своє минуле. Коли тепер згадуєш деякі хвилини, вони, цілком природно, здаються найголовнішими, найціннішими в житті, але ж свого часу вони такими не здавалися. Тоді думалося, що попереду безліч днів, місяців і років, щоб налагодити взаємини з міс Кентон, сила-силенна можливостей виправити наслідки непорозумінь. Свого часу ніщо не вказувало на те, що такі дрібні випадки назавжди перекреслять певні мрії та сподівання.
Але я бачу, що надто вже занурився в роздуми, ще й зовсім не веселі. У всьому винна, безперечно, пізня година і виснажливі події, що трапилися цього вечора. Та й на мій настрій, без сумніву, впливає те, що завтра — за умови, що я роздобуду в місцевій майстерні бензин, у чому мене запевнили Тейлори, — ще до обіду я прибуду в Літтл-Комптон і знову, через багато років, побачу міс Кентон. Наша зустріч буде, без сумніву, дружня — припускати щось інше нема причини. А взагалі я розраховую, що коли не брати до уваги кількох невимушених реплік, цілком доречних за таких обставин, наша розмова загалом матиме робочий характер. Мені слід буде визначити, чи міс Кентон — після того як її шлюб, на жаль, розпався і вона залишилася сама — захоче повернутися до колишнього місця праці в Дарлінґтон-Голлі. Щиро кажучи, вкотре перечитавши її листа сьогодні ввечері, я подумав, що таки побачив у певних уривках те, чого там насправді нема. Та все ж мені здається, що в деяких місцях приховано натяк на тугу, особливо коли вона пише: «Мені так подобався вигляд зі спалень на третьому поверсі: моріжок, а за ним удалині — пагорби».
Та нема потреби без кінця фантазувати, чого бажає міс Кентон, бо завтра я дізнаюся про це від неї самої. До того ж я надто далеко відійшов від розповіді про сьогоднішні події. Останні кілька годин виявилися вкрай виснажливими. Я сподівався, що, покинувши «форд» на пагорбі й спустившись у сутінках манівцями до села, я вже пережив достатньо незручностей як на один вечір. Та й мої люб’язні господарі, містер і місіс Тейлор, нізащо б не завдали мені навмисно таких випробувань, які випали мені сьогодні, — у цьому я не сумніваюся. Хай там як, та коли я сів вечеряти за їхнім столом і коли зійшлися сусіди, довкола мене почали розгортатися вкрай неприємні події.
Кімната на першому поверсі будинку, схоже, слугувала містерові та місіс Тейлор за їдальню і вітальню. Посеред цієї доволі затишної кімнати стояв великий, грубо витесаний стіл — такий, які зазвичай можна побачити в сільській кухні. На стільниці, не покритій лаком, виднілося багато дрібних порізів від ножа. Я бачив їх доволі чітко, хоча ми сиділи при тьмяному жовтуватому світлі від гасової лампи, що стояла на полиці в кутку.