Кадзуо Исигуро – Залишок дня (страница 28)
Я аж ніяк не хочу сказати, що позиція, яку я зайняв того вечора, була необгрунтована. Ви ж розумієте, що це справа принципу. На той час, коли міс Кентон увійшла до моєї кімнати, моя служба вже закінчилася. А всякий дворецький, який пишається своїм покликанням і прагне, як висловилася спілка Гейза, до «гідності, що відповідає його статусу», у присутності сторонніх завжди мусить бути «на службі». Байдуже, хто зайшов би тоді в мою кімнату — міс Кентон чи якийсь незнайомець. Талановитий дворецький має вжитися у свою роль, цілком і сповна. Він не може однієї миті скинути із себе свій образ, наче театральний костюм, а наступної — знову його одягти. Дворецький, який дбає про власну гідність, може звільнитися від нього тільки за однієї-єдиної умови: коли опиняється сам. Гадаю, ви розумієте, що коли міс Кентон увірвалася до моєї кімнати в той момент, коли я думав — і не безпідставно, — що перебуваю наодинці, я мусив постати перед нею у належній ролі. Для мене це було справою принципу і, безперечно, гідності.
Утім, я не збирався аналізувати з усіх боків той коротенький епізод, що трапився багато років тому. Найголовніше, що він допоміг мені усвідомити: наші взаємини з міс Кентон набули — ясна річ, поступово, упродовж багатьох місяців — неналежного характеру. Мене стривожило, що вона дозволила собі так повестися, і пригадую, що, випровадивши її зі своєї комірчини й зібравшись із думками, я вирішив повернути наші робочі стосунки у правильне русло. Однак важко сказати, чи спричинився якось той випадок до серйозних змін, що їх невдовзі зазнали наші взаємини. Те, що сталося, могло мати інші, поважніші причини. Наприклад, інцидент із вихідними міс Кентон.
Відколи міс Кентон прибула до Дарлінґтон-Голлу й десь за місяць до того інциденту в моїй комірчині, вона брала вихідні за передбачуваним графіком. По два кожні шість тижнів, аби провідати тітку в Саутгемптоні. Окремих вихідних вона, як і я, не брала, хіба що в маєтку наставало затишшя й вона гуляла на подвір’ї або читала книжку у своїй кімнаті. Аж раптом графік змінився: вона зненацька почала сповна користати з передбачених угодою вихідних і раз за разом зникала з дому рано-вранці, повідомляючи хіба про те, коли її чекати ввечері. Міс Кентон, звісно, ніколи не відпочивала довше, ніж мала на це право, і тому я вважав, що не годиться розпитувати її про оті прогулянки. Та, мабуть, ця зміна трохи мене та й зачепила, бо я розповів про неї містерові Ґрему, камердинеру сера Джеймса Чемберса — моєму доброму колезі, з яким пізніше втратив зв’язок, — коли ми сиділи якось увечері біля каміна під час його візиту до Дарлінгтон-Голлу. Чесно кажучи, я нічого такого не сказав, хіба те, що «наша економка останнім часом трохи не в дусі», тому здивувався, коли містер Ґрем кивнув і, нахилившись до мене, з виглядом знавця промовив:
— Цікаво, чи довго ще чекати.
Я перепитав його, що він має на увазі, й містер Ґрем пояснив:
— Ну та ваша міс Кентон. Скільки їй? Тридцять три? Тридцять чотири? З дітьми вона вже трохи запізнилася, але нічого, час іще є.
— Міс Кентон віддана своїй службі, — запевнив я його. — Я точно знаю, що заміжжя її не цікавить.
Містер Ґрем усміхнувся і, похитавши головою, сказав:
— Ніколи не вірте економці, яка каже, що не хоче вийти заміж і народити дітей. Думаю, ми з вами, містере Стівенс, можемо легко нарахувати дюжину — якщо не більше — таких, які казали те саме, а потім вискочили заміж і покинули службу.
Пригадую, що того вечора я рішуче відкинув теорію містера Ґрема, але відтоді, визнаю чесно, мені не йшло з думки те, що під час загадкових прогулянок міс Кентон, цілком можливо, зустрічається з кавалером. Я, звісно, трохи розхвилювався, бо її звільнення стало б для нас серйозною професійною втратою, від якої було б непросто оговтатися. До того ж мені почали впадати у вічі інші, дрібніші знаки, що свідчили на користь теорії містера Ґрема. До прикладу, забираючи пошту (це був один із моїх обов’язків), я зауважив, що міс Кентон доволі регулярно — раз на тиждень, а то й частіше — отримує листи від того самого адресата і що на конвертах наліплена місцева марка. Мушу зауважити, що такого я просто не міг не помітити, адже за весь час, що міс Кентон пропрацювала в нашому домі, листів до неї надходило дуже мало.
Були й інші, менш виразні ознаки, що підтверджували слова містера Ґрема. Наприклад, настрій міс Кентон змінювався так різко, як ніколи, хоча службові обов’язки вона й далі виконувала сумлінно. Дні, коли вона з ранку до вечора перебувала в радісному настрої — і то без жодної очевидної причини, — бентежили мене так само, як затяжні періоди, коли вона ходила мов у воду опущена. Справді, увесь той час, як я вже казав, вона чудово давала раду своїм обов’язкам, але я мусив дбати не тільки про теперішній, а й про майбутній добробут маєтку. Отож, якщо ті зміни підтверджували теорію містера Ґрема про те, що міс Кентон має певні романтичні наміри і планує задля них покинути нас, я не мав іншого виходу, як ретельніше дослідити це питання. Тому одного вечора за горнятком какао наважився запитати її:
— То у четвер вас знову не буде, міс Кентон? Берете, як завжди, вихідний?
Я думав, що моє питання її розсердить, але сталося навпаки — таке враження, що вона давно чекала нагоди поговорити на цю тему. Бо з явною полегкістю відповіла:
— Просто я нещодавно зустріла свого знайомого з тих часів, коли працювала у Ґранчестер-Лодж. Він був там за дворецького, але тільки-но пішов звідти й працює в іншому місці неподалік. Він звідкись дізнався, що я тут, і почав писати мені. Хоче, щоб ми далі спілкувалися. Ото й усе, містере Стівенс.
— Зрозуміло. Приємно, мабуть, час від часу відпочивати собі поза маєтком.
— Так, справді приємно.
Запала коротка мовчанка. Міс Кентон, напевно, за той час щось обміркувала, бо далі сказала таке:
— Той мій знайомий... Пам’ятаю, що коли він працював дворецьким у Ґранчестер-Лодж, то мав стільки чудових мрій. Він мріяв стати дворецьким у такому маєтку, як цей. Але тепер, коли я згадую собі його манеру роботи, — ох!.. Уявляю собі ваш вираз обличчя, коли б ви побачили, як він працював. Не дивно, що його мрії не збулися.
Я усміхнувся.
— З власного досвіду скажу вам, — мовив я, — що дуже багато людей вважають, нібито їм під силу працювати на вищих щаблях, хоча не мають ані найменшого уявлення, які тут вимоги. З ними, безперечно, впорається далеко не кожен.
— Це правда... Уявляю собі, містере Стівенс, що б ви сказали, коли б поспостерігали за його роботою в ті часи!
— На такому високому рівні не кожен може працювати, міс Кентон. Честолюбні наміри легко плекати, але дворецький, у якого нема потрібних якостей, просто не підніметься вище за певний щабель.
Міс Кентон трохи поміркувала над моїми словами, а тоді мовила:
— Напевно, ви задоволені життям, містере Стівенс. Адже ви дійшли до вершини. Усе тримаєте під контролем. Не знаю, чого ще вам бажати...
Я думав, що на це відповісти. Запанувала ніякова мовчанка. Міс Кентон сиділа, втупившись у горнятко з какао, так наче побачила там щось незвичайне. Урешті-решт я сказав:
— Особисто я не сповню свого покликання, поки не зроблю все, що можу, аби допомогти його світлості досягнути важливих цілей, які він перед собою поставив. І тільки того дня, коли його світлість завершить свої справи, тільки того дня, коли лорд Дарлінґтон вирішить спочити на лаврах, знаючи, що зробив усе, що було йому під силу, тільки того дня, міс Кентон, я буду, як ви сказали, задоволений своїм життям.
Мої слова, мабуть, трохи її спантеличили або не припали їй до вподоби. Бо в ту хвилину настрій міс Кентон змінився, а наша розмова швидко втратила довірливий характер, якого тільки-но набула.
Незабаром після того випадку наші щовечірні зустрічі за какао припинилися. Мені дуже добре запам’ятався вечір, коли ми зустрілися востаннє. Я хотів обговорити з міс Кентон майбутню подію — зібрання поважного панства із Шотландії. Воно мало відбутися одного вікенду аж через місяць, але ж ми завжди планували такі події завчасно. Того вечора я розповідав міс Кентон про різні деталі, пов’язані з тим заходом, коли раптом збагнув, що вона майже весь час мовчить. Стало цілком очевидно, що думками вона десь далеко. Я кілька разів перепитував її: «Ви слухаєте, міс Кентон?» — особливо після того, як довго про щось розповідав, — і лише тоді вона починала уважніше дослухатися, та вже за кілька секунд знову відволікалася. Коли так минуло декілька хвилин — я тільки говорив, а вона лишень підтакувала: «Звичайно, містере Стівенс», «Правду кажете, містере Стівенс», — я врешті не витримав:
— Вибачте, міс Кентон, але я не бачу змісту продовжувати. Ви, я так розумію, не усвідомлюєте, наскільки наша розмова важлива.
— Перепрошую, — відповіла вона, випроставшись. — Просто я трохи втомлена.
— Ви тепер постійно втомлені. Раніше я не чув від вас таких відмовок.
На мій подив, міс Кентон у відповідь випалила:
— Містере Стівенс, у мене був дуже важкий тиждень! І я втомилася. Останні три чи чотири години я тільки й мрію про те, аби лягти нарешті спати. Я страшенно втомлена, — невже ви не можете цього зрозуміти?
Я, звісно, не чекав від неї вибачення, але те, якою різкою була її відповідь, збило мене з пантелику. Втім, я вирішив не вступати у неналежні суперечки і, витримавши коротку паузу, спокійно сказав: