Кадзуо Исигуро – Залишок дня (страница 17)

— Я дуже радий, що вам поліпшало, — повторив я і пішов.

Спустившись до кухні, я побачив, що там панує справжній гармидер, а в повітрі повисла напруга. Та я з приємністю згадую, що десь за годину, коли настав час подавати вечерю, мої підлеглі продемонстрували бездоганний вишкіл і стриманість.

Розкішна бенкетна зала, заповнена гостями, — це завжди дивовижне видовище, і той вечір не став винятком. Шереги джентльменів у смокінгах, яких було набагато більше, ніж представниць прекрасної статі, створювали доволі гнітюче враження; та з іншого боку, у той час над столом висіли два великі гасові канделябри, наповнюючи залу лагідним, м’яким світлом, а не сліпучим блиском, як стало відтоді, коли провели електрику. Під час другої, останньої вечері — більшість гостей роз’їжджалися по обіді наступного дня — товариство вже не стримувало себе так, як у попередні дні. Розмови точилися вільніше й голосніше, а ми ледь встигали доливати вино. Наприкінці вечері, що, за професійними мірками, відбулася без суттєвих труднощів, його світлість підвівся і звернувся до гостей.

Лорд Дарлінґтон почав промову з того, що висловив вдячність усім присутнім: мовляв, дискусії за останні два дні — «часами приголомшливо відверті» — відбувалися у приязній атмосфері й були сповнені бажання побачити перемогу добра, а одностайність, яку він спостеріг, виявилася набагато сильнішою, ніж можна було сподіватися. Під час завершального ранкового засідання учасники, на його думку, неодмінно поговорять про те, що кожен із них обіцяє зробити напередодні важливої міжнародної конференції у Швейцарії. Саме в цю мить — не знаю тільки, планував він це заздалегідь чи ні, — його світлість згадав про свого покійного приятеля, гера Карла-Гайнца Бреманна. Мій господар вибрав трохи невдалий момент, бо то був близький для нього чоловік і розповідати про нього він міг дуже довго. Мабуть, варто сказати й те, що лорд Дарлінґтон ніколи не був, так би мовити, вродженим промовцем, і зовсім скоро кімнату наповнили поодинокі звуки, які свідчили про те, що слухачі втратили терплячість, а промовець — їхню увагу. Коли лорд Дарлінґтон нарешті завершив свій виступ і закликав гостей підвестися й випити за «мир і справедливість у Європі», гамір уже досяг такого рівня — напевно, завдяки щедрим рікам випитого вина, — що мені це вже здалося трохи непристойним.

Тільки-но гості знову посідали на свої місця й повернулися до розмови, як хтось голосно постукав кісточками пальців по дереву: підвівся мосьє Дюпон. У кімнаті враз запала тиша. Поважний джентльмен обвів суворим поглядом усіх присутніх. А тоді мовив:

— Сподіваюсь, я не відбираю обов’язок, що його поручили комусь із гостей, але наразі я ні від кого не чув пропозиції підняти келихи на знак подяки нашому господареві — вельмишановному і люб’язному лордові Дарлінґтону.

Почувся схвальний шепіт. Мосьє Дюпон продовжив:

— За останні кілька днів у цьому домі було сказано чимало цікавого. І чимало важливого.

Він замовк — у кімнаті було чутно, якби й муха пролетіла.

— Тут прозвучало багато коментарів, — сказав він, — у яких явно чи неявно критикували зовнішню політику моєї країни. Хоча «критикували» — це ще надто м’яко сказано.

Він на мить зупинився — його лице мало доволі суворий, ба навіть сердитий вираз.

— За ці два дні ми почули кілька виважених і розумних теорій щодо нинішнього складного становища в Європі. Але жодна з них, як на мене, не враховує причин, через які Франція ставиться до свого сусіда саме так, а не інакше. Проте, — мосьє Дюпон підняв пальця, — зараз не час вступати у дебати на цю тему. Чесно кажучи, я навмисне утримувався від участі в таких розмовах, бо приїхав сюди насамперед для того, аби слухати. І тепер хочу сказати, що мене вразили деякі з почутих аргументів. Вам, напевно, цікаво, які саме.

Мосьє Дюпон знову вмовк — його погляд блукав звернутими до нього обличчями. Урешті-решт він продовжив:

— Джентльмени — і леді, перепрошую! — я довго міркував над цими питаннями і хочу запевнити вас, що хоч я по-іншому, ніж багато хто з присутніх, сприймаю те, що зараз відбувається в Європі, усе ж я переконаний — твердо переконаний, — що основні твердження, які прозвучали в цій залі, виправдані й слушні.

За столом почувся радісний шепіт, але цього разу мосьє Дюпон не замовк, а сказав, трохи підвищивши голос:

— Маю приємність запевнити усіх вас, що я скористаю зі свого скромного впливу, аби посприяти певним змінам акцентів у політиці Франції згідно з тими принципами, які тут прозвучали. І старатимусь зробити це завчасу до швейцарської конференції.

Деякі гості зааплодували, а його світлість перезирнувся із сером Девідом. Мосьє Дюпон підняв руку — чи то аби подякувати за оплески, чи то щоб їх зупинити.

— Та перш ніж висловити подяку нашому господареві, лорду Дарлінґтону, хочу скинути з грудей один тягар. Дехто з вас, мабуть, подумав, що не годиться чинити так під час вечері, — за столом почувся сміх. — Однак я за те, щоб бути відвертим у таких справах. Так само, як ми зобов’язані офіційно й публічно подякувати лордові Дарлінгтону, який зібрав нас усіх тут в атмосфері єдності й доброзичливості, ми повинні відкрито засудити тих, хто прибув сюди, щоб, зловживаючи гостинністю господаря, витрачати сили тільки на те, аби сіяти невдоволення й підозри. Таким особам не тільки не місце у пристойному товаристві — у нинішніх умовах вони ще й надзвичайно небезпечні.

Він замовк. Товариство принишкло. Тоді мосьє Дюпон продовжив, спокійно й розмірено:

— Я маю лиш одне питання щодо містера Льюїса. Якою мірою його огидна поведінка відображає ставлення американського уряду? Дозвольте мені, леді та джентльмени, самому припустити, яка буде відповідь на це запитання, бо від джентльмена, здатного на такі хитрощі, які він тут продемонстрував, годі сподіватися правдивості. Тому ось вам моє припущення. Америка, безперечно, переймається тим, щоб ми покрили перед нею свої борги, якщо виплату німецьких репарацій заморозять. Проте за останні півроку я мав нагоду обговорити це питання з кількома високопоставленими американцями, і мені здалося, що вони мислять набагато далекоглядніше, аніж їхній земляк, що сидить серед нас. Усі ті, кому небайдуже майбутнє Європи, зрадіють, почувши, що сьогодні містер Льюїс — як би це правильно висловитися? — далеко не такий впливовий, як колись. Можливо, вам здається, що з мого боку надто жорстоко так відкрито про це говорити. Але, правду кажучи, леді та джентльмени, я, навпаки, виявляю велику поблажливість. Як бачите, я не розповідаю того, що цей джентльмен наговорив мені про всіх вас. І то так незграбно, нахабно й грубо, аж я не вірив власним вухам. Але досить на сьогодні критики. Настав час подяки. Отож піднімімо келихи, леді та джентльмени, на честь лорда Дарлінґтона!

Виголошуючи промову, мосьє Дюпон жодного разу не глянув на містера Льюїса. Гості також, випивши за здоров’я його світлості та знову посідавши на свої місця, зумисне старалися не дивитися у бік американського джентльмена. Якусь мить за столом панувала ніякова мовчанка, аж поки не підвівся сам містер Льюїс. Він, як завжди, приязно усміхався.

— Що ж, раз усі виступають, то тепер настала моя черга, — сказав він, і з його голосу відразу стало ясно, що випив він немало. — Я не маю що сказати у відповідь на ті нісенітниці, що їх нагородив наш колега-француз. Зазвичай я пропускаю таку балаканину повз вуха. За моє життя багато людей намагалося обвести мене навколо пальця, джентльмени, але мало кому це вдалося. Мало кому...

Містер Льюїс раптово замовк. Якусь мить здавалося, що він розгубився і не знає, що казати далі. Зрештою він знову посміхнувся і мовив:

— Як я вже говорив, я не збираюся марнувати час на нашого колегу-француза. Але я маю що сказати. Раз усі тут такі відверті, то і я буду відвертим. Пробачте мені, джентльмени, але всі ви — усього-на-всього наївні мрійники. А якби ви ще й не пхали свого носа у важливі справи, які зачіпають долю цілого світу, то взагалі були б красунчиками. Ось, наприклад, наш добрий господар. Хто він? Джентльмен. Думаю, усі присутні з цим погодяться. Класичний англійський джентльмен. Порядний, чесний, з добрими намірами. Але його світлість — дилетант.

Після цього слова він замовк і обвів поглядом присутніх.

— Він дилетант, а в сучасному світі міжнародні справи — не для джентльменів-дилетантів. І що скоріше ви тут, у Європі, це зрозумієте, то краще. Дозвольте поцікавитися, порядні джентльмени з добрими намірами, чи маєте ви бодай найменше уявлення, на що перетворюється світ довкола вас? Дні, коли можна було керуватися благородними пориваннями, уже минули. От тільки Європа цього ще не зрозуміла. Такі джентльмени, як наш добрий господар, досі вважають, що мають право втручатися у справи, яких не розуміють. За останні два дні тут намололи стільки нісенітниць! Наївних нісенітниць — з найкращими намірами. Тут, у Європі, вам потрібні фахівці, які керуватимуть вашими справами. І якщо до вас це скоро не дійде, вас чекає біда. А тепер тост, джентльмени. Дозвольте виголосити тост. За фаховість!

За столом усі приголомшено мовчали, ніхто ані ворухнувся. Містер Льюїс зітнув плечима, підніс свого келиха, випив і сів на місце. Ледь не відразу підвівся лорд Дарлінґтон.