Кадзуо Исигуро – Залишок дня (страница 16)
Того першого ранку я мусив цілий час бігати туди-сюди, тож не міг добре простежити за перебігом конференції. Але пригадую, що лорд Дарлінґтон розпочав зустріч, офіційно привітавши гостей, а потім навів аргументи на користь того, чому з погляду моралі слід послабити різні пункти Версальської угоди, і наголосив на великих стражданнях, які на власні очі спостеріг у Німеччині. Я, звісно, уже чув, як його світлість і за інших обставин виявляв схожі сентименти, однак він звертався до цього поважного товариства з таким твердим переконанням, що я знову відчув глибоке зворушення. Далі слово взяв сер Девід Кардинал, і хоч я встиг почути лише частину його промови, мені вона видалась доволі прагматичною і, відверто кажучи, я майже нічого не втямив. Утім, говорив він загалом про те саме, що і його світлість, а на завершення закликав дозволити Німеччині призупинити виплату репарацій та вивести французькі війська з Руру. Після нього виступала німецька графиня, але в той час я мусив надовго покинути вітальню — не пам’ятаю, з якої причини. Коли я повернувся, уже почалася загальна дискусія, а розмови гостей про торгівлю, відсоткові ставки й таке інше були мені незрозумілі.
Наскільки я бачив, мосьє Дюпон не брав участі в дискусіях, і з його насупленого виразу лиця важко було сказати, чи він уважно дослухається до розмови, чи поринув у свої думки. Коли я виходив із кімнати посеред виступу одного джентльмена з Німеччини, мосьє Дюпон зненацька підвівся і вийшов слідом за мною.
— Дворецький! — звернувся він до мене, коли ми вийшли на коридор. — Я би хотів, щоб мені перебинтували ноги. Вони так болять, що я ледве слухаю, про що там говорять.
Наскільки я пам’ятаю, я попросив про допомогу міс Кентон — звісно ж, через посланця — і, залишивши мосьє Дюпона у більярдній чекати на свою рятівницю, вийшов у коридор, де побачив на сходах старшого лакея, який, збігши донизу, схвильовано повідомив, що моєму батькові стало зле нагорі.
Я квапливо піднявся на другий поверх, де на мене чекало химерне видовище. У протилежному кінці коридору, майже навпроти великого вікна, заповненого сірим світлом і дощем, завмер мій батько — у такій позі, начебто брав участь у якійсь церемонії. Став на одне коліно і, схиливши голову, штовхав візок, що з якоїсь причини вперто відмовлявся зрушити з місця. Неподалік стояли дві покоївки, зберігаючи ввічливу дистанцію, і налякано спостерігали за його натугами. Я підійшов до батька й, розтиснувши його руки, що міцно вчепилися за край візка, посадив його на килим. Його очі були заплющені, лице стало попелясто-сіре, а на чолі виступили краплини поту. Покликали на допомогу, хтось прикотив крісло на коліщатках, і мого батька завезли до кімнати.
Коли батько вже лежав у ліжку, я завагався, що маю робити далі. Покидати його самого в такому стані було небажано, але, з іншого боку, я не міг більше гаяти ні хвилини. Я стояв нерішуче на порозі, коли до мене підійшла міс Кентон і сказала:
— Містере Стівенс, я маю трохи більше вільного часу, ніж ви. Якщо хочете, я можу побути з вашим батьком. Я проведу доктора Мередіта нагору й повідомлю вам, якщо він скаже щось важливе.
— Дякую, міс Кентон, — відповів я і пішов.
Коли я повернувся до вітальні, пастор розповідав про муки, яких зазнають діти у Берліні. Я тут же взявся доливати гостям чай і каву. Кілька джентльменів, як я помітив, пили хмільні трунки, а один чи двоє, попри присутність двох леді, запалили цигарки. Я саме виходив із вітальні з порожнім чайником, коли мене перепинила міс Кентон.
— Містере Стівенс, доктор Мередіт уже йде, — сказала вона.
Я зазирнув у вестибюль і побачив лікаря: той саме одягав плаща й надівав капелюха. Я підійшов до нього, тримаючи в руці чайник. Лікар сердито глипнув на мене.
— Кепські справи з вашим батьком, — мовив він. — Негайно покличте мене, якщо йому погіршає.
— Так, сер. Дякую, сер.
— Скільки років вашому батькові, Стівенсе?
— Сімдесят два, сер.
Доктор Мередіт задумався, а тоді повторив:
— Негайно покличте мене, якщо йому погіршає.
Я подякував і провів його до дверей.
Того ж дня, незадовго до вечері, я мимоволі почув розмову між містером Льюїсом та мосьє Дюпоном. Я чомусь піднявся до кімнати мосьє Дюпона й уже збирався постукати, але перед тим, як завше, на мить завмер перед дверима і прислухався. Можливо, у вас немає такої звички — робити коротеньку паузу, щоб не постукати у невдалий момент, але я постійно так чиню і можу запевнити вас, що це звична практика для багатьох дворецьких. Тобто така поведінка не приховує жодних хитрощів: я, скажімо, зовсім не мав наміру стояти під дверима, підслуховуючи, як того вечора. Проте сталося так, що, приклавши вухо до дверей мосьє Дюпона, я почув голос містера Льюїса, і, хоч я вже докладно не пригадаю, що за слова я почув, його тон мене насторожив. Я чув той самий добродушний, неквапливий голос, що ним американський джентльмен зачарував багатьох присутніх, але тепер у ньому з’явилися підступні нотки. Саме це усвідомлення, а також те, що містер Льюїс був у кімнаті мосьє Дюпона і, вочевидь, звертався до нашого найголовнішого гостя, змусило мене опустити руку і стояти за дверима, наслухаючи.
У спальнях Дарлінґтон-Голлу досить масивні двері, тому я аж ніяк не міг почути всього, про що за ними розмовляли. Отож тепер мені важко достеменно пригадати, що я тоді підслухав, — так само важко, як і того вечора, коли я розповів про це його світлості. Але в мене все-таки склалося доволі чітке враження про те, що відбувалося у тій кімнаті. По суті, американський джентльмен висловлював своє переконання в тому, що його світлість та інші учасники конференції намагалися використати мосьє Дюпона для власних потреб; що мосьє Дюпона зумисне запросили пізніше, аби інші мали змогу обговорити важливі теми без нього; що навіть після його приїзду його світлість мав приватні розмови з найповажнішими делегатами, не запрошуючи до них мосьє Дюпона. А потім містер Льюїс почав переповідати мосьє Дюпонові дещо з того, про що його світлість та інші учасники говорили за столом першого вечора після його приїзду.
— Відверто кажучи, сер, — мовив містер Льюїс за дверима, — мене обурило їхнє ставлення до ваших земляків. Вони називали їх «варварами» та «нікчемами». Я пізніше занотував ці слова у щоденнику.
Мосьє Дюпон щось коротко відповів — я не почув, що саме, — а тоді містер Льюїс знову сказав:
— Кажу вам, сер, я був обурений. Чи ж годиться так називати тих, хто ще кілька років тому стояв з вами пліч-о-пліч?
Я вже забув, постукав я тоді у ті двері чи ні. Цілком можливо, що, зважаючи на тривожний характер розмови, яку я мимоволі підслухав, я вирішив за краще взагалі піти геть. Хай там як, а довго я не затримався і через це — як я невдовзі мусив пояснити його світлості — не почув, як мосьє Дюпон зреагував на слова містера Льюїса.
Наступного дня дискусії у вітальні сягнули нового рівня напруги, а до обіду стали доволі запальні. Усе сміливіші коментарі з нотками докору летіли у бік крісла, де мовчки сидів, перебираючи пальцями бороду, мосьє Дюпон. Мені, як і, без сумніву, його світлості, впало у вічі те, що тільки-но наставала перерва, містер Льюїс одразу відводив мосьє Дюпона в якийсь закуток, де вони стиха про щось радилися. Після обіду я застав обох джентльменів у бібліотеці — вони стояли біля порога і перешіптувалися, але, помітивши мене, відразу перервали розмову.
Батькові тим часом ані ліпшало, ані гіршало. Наскільки мені було відомо, він майже весь час спав, та я й сам бачив його в постелі ті кілька разів, коли у вільну хвилину зазирав до нього на мансарду. Нагода поговорити з ним випала мені допіру наступного вечора після того, як повернулась його недуга.
Коли я увійшов до кімнати, батько спав. Покоївка, яку міс Кентон прислала за ним наглядати, встала, побачивши мене, і потрусила батька за плече.
— Агов, дівчино! — вигукнув я. — Що це за дурниці?
— Містер Стівенс сказав розбудити його, коли ви повернетеся, сер.
— Нехай спить. Він захворів від перевтоми.
— Він сказав, щоб я його розбудила, — повторила дівчина і знову потрусила батька за плече.
Батько розплющив очі й, ледь ворухнувши головою на подушці, глянув на мене.
— Сподіваюся, вам уже краще, — мовив я.
Він якусь хвилину не зводив з мене погляду, а тоді запитав:
— Унизу все гаразд?
— Ситуація доволі мінлива. Щойно минула шоста, тож можете уявити, яка в цей час атмосфера на кухні.
Батьковим обличчям промайнув нетерплячий вираз.
— Але все добре? — знову запитав він.
— Так, гадаю, у цьому ви можете не сумніватися. Я дуже радий, що вам стало ліпше.
Він неквапливо витягнув руки з-під ковдри і втомлено на них подивився. Кілька хвилин пильно їх розглядав.
— Я радий, що вам уже набагато краще, — врешті промовив я. — А тепер мені треба йти. Як я вже казав, ситуація доволі мінлива.
Він не зводив очей зі своїх рук. А тоді повільно промовив:
— Сподіваюсь, я був для тебе добрим батьком.
Я, усміхнувшись, відповів:
— Я дуже радий, що вам уже поліпшало.
— Я пишаюся тобою. Ти добрий син. Сподіваюсь, я був для тебе добрим батьком. Хоча, напевно, це не так.
— На жаль, я зараз дуже зайнятий, але ми можемо повернутися до цієї розмови вранці.
Батько далі дивився на свої руки так, наче вони його трохи дратували.