Кадзуо Исигуро – Ноктюрни (страница 24)

Бредлі кілька секунд помовчав, а тоді запитав:

— Операція була невдала?

— Операція, без сумніву, була вдала, але не в тому річ. Я про все решта, все те, до чого вона має привести. Про весь цей план... він ніколи не здійсниться так, як ти собі задумав. Даремно я дав тобі себе вмовити.

— Та що це з тобою? Ти якийсь зовсім пригнічений. Чим вони там тебе накачали?

— Зі мною все добре. Насправді голова в мене вже давненько не була така ясна, як нині. У цьому й заковика. Бо тепер я бачу, що той твій план... Не треба було мені тебе слухати.

— Про що це ти? Який такий план? Слухай, Стіве, все гранично просто. Ти — дуже обдарований музикант. Коли через усе це пройдеш, будеш робити те, що робив завжди, — не більше й не менше. Немає ніякого плану...

— Бредлі, мені тут погано. І це не лише фізичний дискомфорт. Просто тепер я усвідомлюю, що накоїв із самим собою. Це помилка, треба було мені мати більше поваги до себе.

— Стіве, а чого це ти раптом так завівся? Щось трапилося?

— Таки, хай йому чорт, трапилося. Тому й дзвоню. Мені треба, щоб ти забрав мене звідси. Щоб допоміг перебратися до іншого готелю.

— До іншого готелю? А ти хто такий — наслідний принц Абдулла? Що там, до дідька, не так з тим готелем?

— Що не так? У мене тут Лінді Ґарднер просто під боком, у сусідньому номері. Вона вже раз запросила мене до себе і, судячи з усього, запросить ще не раз. Ось це, власне, й не так!

— Лінді Ґарднер — у сусідньому номері?

— Слухай, я цього не витримаю. Я щойно в неї був і ледь висидів, не міг більше — і все. А вона наостанок бере і каже, що зіграла б зі мною в шахи: Меґ Раян їй, бачте, їх притягнула...

— Зажди-зажди, Стіве. Ти це серйозно — в тебе там Лінді Ґарднер по сусідству? І ти з нею спілкуєшся?

— Вона поставила запис свого чоловіка! А, до холери, зараз у неї там уже грає щось інше. Ось до чого я докотився. Ось це тепер мій рівень.

— Стіве, ану вгамуйся, давай ще раз, спочатку. Заткни пельку, глибоко вдихни, а тоді спокійно все поясни, чуєш? Поясни, як це ти опинився поряд з Лінді Ґарднер.

Якусь хвилю я помовчав, справді трохи заспокоївся, а тоді у двох словах розповів, як Лінді запросила мене до себе і що було далі.

— То ти їй не нагрубіянив? — запитав він, щойно я змовк.

— Ні, не нагрубіянив, якось тримав усе в собі. Але більше я туди не піду. Мені треба перебратися в інший готель.

— Стіве, ні в який інший готель ти перебиратися не будеш. Лінді Ґарднер? Вона забинтована — ти забинтований. Треба ж такого — Лінді Ґарднер у сусідньому номері! Це ж золота акція, таке буває раз у житті.

— Нічого подібного, Бредлі. Вузьке коло обраних — то ще те пекло. Шахи від Меґ Раян — заради Бога!

— Шахи від Меґ Раян? І які вони на вигляд? Кожна фігура — зменшена копія Меґ?

— А ще вона хоче послухати, як я граю! Наполягає, щоб наступного разу я взяв зі собою компакти!

— Хоче послухати... Ісусе милий! Стіве, ти ще бинтів не зняв, а все вже само йде тобі до рук. Вона хоче послухати, як ти граєш?

— Прошу тебе, Бредлі, займися цим. Гаразд, я у тарапатах, мені зробили операцію, бо ти мене на це намовив, бо я був таким дурнем, що повірив у твої теревені. Але миритися з цим я не збираюся. Сидіти тут ще два тижні у товаристві Лінді Ґарднер я не буду. Прошу, забери мене звідси — і то негайно!

— Нікуди я тебе не забиратиму. Ти хоч уявляєш, яка непроста птиця та Лінді Ґарднер? Знаєш, з якими людьми вона приятелює? І що може зробити для тебе одним-единим телефонним дзвінком? Авжеж, з Тоні Ґарднером вона тепер розлучена, але це нічого не міняє. З Лінді Ґарднер у групі підтримки і з новим обличчям перед тобою відчиняться всі двері. П’ять секунд — і ти у вищій лізі.

— Не буде ніякої вищої ліги, Бредлі, бо я до неї більше не піду, і двері переді мною мають відчинятися лише завдяки моїй музиці, а не будь-якій іншій бридні, ти чуєш? Не вірю я у все те, що ти мені торочив перед операцією, не вірю в усю цю дурню з планом...

— Ну-ну, не треба так гарячкувати. Я дуже переживаю за твої шви...

— Бредлі, дуже скоро тобі не буде вже за що переживати, бо знаєш, що я зараз зроблю? Поскидаю з себе ці дурнуваті бинти, а то ходжу тут, ніби якась мумія, а тоді запхаю собі пальці до рота і розтягну його від вуха до вуха! Ти мене чуєш, Бредлі?

Менеджер зітхнув і сказав:

— Добре, заспокойся. Просто заспокойся. Останнім часом у тебе забагато стресів. Це можна зрозуміти. Не хочеш бачитися тепер з Лінді, готовий проґавити скарб, який сам іде до рук, — воля твоя, я з твоєю думкою мушу рахуватися. Але будь принаймні ввічливий, гаразд? Придумай гарну відмовку. Не спалюй мостів.

Після цієї розмови з Бредлі мені відчутно полегшало, і вечір я провів доволі непогано: подивився до половини фільм, потім послухав Білла Еванса. Наступного ранку після сніданку з’явився у супроводі двох медсестер доктор Борис і невдовзі пішов, начебто всім задоволений. Трохи згодом, біля одинадцятої, до мене завітав барабанщик на ім’я Лі, з яким я кілька років тому грав у Сан-Дієґо в одному оркестрі. Провідати мене йому порадив Бредлі, який вів і його справи.

Лі — хлопець непоганий, і я радий був з ним побачитися. Він просидів у мене з годинку, і ми знай обмінювалися новинами про спільних знайомих: хто в якому оркестрі чи гурті тепер грає, а хто спакував пожитки і перебрався до Канади чи й до Європи.

— Мало хто з нашого старого гурту залишився тут, і це кепсько, — сказав Лі. — Спочатку ви класно веселитеся всі вкупі, а потім бац — і шукай вітра в полі, ти вже поняття не маєш, куди кого занесло.

Він поділився враженнями про кілька останніх своїх концертів, потому ми посміялися, пригадавши пару кумедних випадків з тих часів, коли виступали разом у Сан-Діеґо. Наприкінці, збираючись уже йти, Лі спитав:

— А про Джейка Марвелла що скажеш? Як тобі? Дивний цей світ, ні?

— Світ таки дивний, маєш рацію, — відповів я. — Але, з іншого боку, Джейк же завжди був непоганим музикантом. Він заслужив на те, що тепер має.

— Так-то воно так, але все одно якось дивно. Ти ж пам’ятаєш, який він був тоді, у Сан-Діеґо? Стіве, та ти його запросто переплюнув би, одним махом здув би зі сцени — і так було б кожнісінького вечора. А тепер глянь лише на нього... Це йому просто пощастило чи тут є ще щось?

— Ну, Джейк завжди був приємним хлопцем, — сказав я. — А щодо мене, то я тільки тішуся, коли бачу, що якийсь саксофоніст здобуває визнання.

— Визнання — це точно, — кивнув Лі. — Та ще й якраз тут, у цьому готелі. Зажди-но, у мене ж є... — він понишпорив у своїй сумці і витягнув потріпаний примірник «Лос-Анджелес віклі». — Так, ось. Музична премія Саймона і Вестбері. Джазовий музикант року. Джейк Марвелл. Ану, подивимось, коли там це ганьбише? Завтра у бальній залі. Зможеш прогулятися вниз і побачити церемонію на власні очі. — Він поклав газету і похитав головою. — Джейк Марвелл. Джазовий музикант року. Хто б міг подумати, га, Стіве?

— Навряд чи я туди піду, — мовив я. — А от склянку за нього таки перехилю.

— Джейк Марвелл. Це що ж, світ догори дриґом перевернувся чи як?

Десь через годину після ланчу задзеленчав телефон; дзвонила Лінді.

— Фігури вже на шахівниці, серденько, — сказала вона. — Готові зіграти? Тільки не відмовляйтесь, я тут просто дурію від нудьги. А, і не забудьте, прихопіть ті компакти. Страшенно хочу послухати, як ви граєте.

Я поклав слухавку, а тоді присів на край ліжка, намагаючись зрозуміти, як же так трапилось, що я тут-таки й здався, фактично, без жодного опору. По суті, в моїй відповіді навіть натяку не прозвучало на відмову. Може, це звичайнісінька безхребетність? Або ж усе, що товкмачив мені по телефону Бредлі, пустило значно глибше коріння, ніж я готовий сам собі зізнатися. Та думати про це тепер я не мав часу, бо треба було вирішити, який із моїх компактів справить на Лінді найкраще враження. Всілякий авангард можна відкинути відразу, це зрозуміло, як і записи, зроблені торік з електрофанкерами у Сан-Франциско... Врешті-решт я вибрав один-единий диск, переодягнувся у свіжу сорочку, накинув зверху халат і вирушив у сусідній номер.

Лінді також була в халаті, але якби вона з’явилася в ньому на якійсь, скажімо, кінопрем’єрі, ніхто б не звернув на це особливої уваги. На тому-таки скляному столику, звісно ж, уже чекали розставлені шахи; ми сіли, як і напередодні, одне навпроти одного й узялися до гри. Може, тому, що руки у нас були зайняті, я почувався тепер значно розкутіше, ніж попереднього разу. Граючи, ми розмовляли то про те, то про се: про телешоу, наприклад, про улюблені європейські міста Лінді, про китайську їжу. Всіляких імен звучало набагато менше, та й сама вона здавалася спокійнішою і якоїсь миті сказала:

— А знаєте, чим я тут займаюсь, щоб остаточно не з’їхати з глузду? Мою велику таємницю? Я розповім, тільки нікому ні слова, навіть Ґрейсі, обіцяєте? Влаштовую собі опівнічні прогулянки. З будинку не виходжу, але ж він такий велетенський, що по ньому можна блукати хоч до скону. А коли йдеш отак серед ночі, то часом аж дух захоплює. Минулої ночі я ходила так добру годину. Треба, правда, тримати вухо насторожі, бо персонал сновигає туди-сюди постійно, але мене не заскочили ще жодного разу. Щойно щось десь зашарудить, я відразу бігом ховатися. Якось мене буквально на секунду побачив якийсь прибиральник, але я моментально принишкла в тіні! Це так бадьорить. Сидиш тут цілий день, як у тюрмі, а потім — раз, і ти вже начебто цілком вільний... відчуття просто чудове. Якоїсь ночі візьму вас, серденько, з собою. Покажу вам усе — тут чого тільки не побачиш! Бари, ресторани, конференц-зали. Чудова бальна зала. І ніде ні душі, всюди темно і порожньо. А ще я натрапила на одне фантастичне місце, якийсь такий пентгаус... думаю, чи не президентський номер? Він готовий хіба що наполовину, там ще все доробляють, але я його знайшла і якось туди пробралася. Пробула там хвилин двадцять, а може, й пів години, поміркувала собі про всяку всячину... Гей, Стіве, ви добре подумали? А якщо я піду отак і заберу вашого ферзя?