Кадзуо Исигуро – Ноктюрни (страница 23)

Лінді Ґарднер була перемотана бинтами ще більше, ніж я. Мені принаймні залишили відкритою маківку, де волосся стояло сторч, наче ті пальми в оазі посеред пустелі. Натомість Лінді доктор Борис забинтував голову так, що за формою вона скидалася тепер на кокосовий горіх — з прорізами для очей, носа і рота. Яка доля спіткала її пишне біляве волосся, я міг тільки здогадуватися. Голос, утім, тією мірою, якої можна було сподіватися, не змінився і звучав так само, як колись по телевізору.

— То як вам усе це? — поцікавилася вона, а коли я відповів, що не так уже й погано, додала: — Стіве... Можна називати вас Стівом? Мені все про вас розповіла Ґрейсі.

— Невже? Сподіваюся, про погане вона промовчала.

— Ну, я знаю, що ви музикант, і то дуже перспективний.

— Це Ґрейсі так сказала?

— Стіве, якийсь ви напружений. А мені хотілося б, щоб ви тут, біля мене, розслабилися. Декому з відомих людей, знаю, до вподоби, коли публіка навколо ходить по струнці. Це буцімто додає їм вагомості у власних очах. Але я цього терпіти не можу. Я хотіла б, щоб ви ставилися до мене просто як до звичайної приятельки. То що ви казали? Тут, на вашу думку, не так і зле?

Номер у неї був значно більший за мій і складався з кількох кімнат; ми розташувалися у вітальні. Сиділи навпроти на парних білих диванах, розділені низеньким кавовим столиком з димчастого скла, крізь яке видно було основу, зроблену з суцільного шматка сплавної деревини. На столику був цілий розсип глянцевих журналів і стояв кошик з фруктами, все ще загорнений у целофан. Як і в мене, у Лінді на повну працював кондиціонер — коли ти у бинтах, тобі постійно гаряче, — а жалюзі на вікнах, у які било надвечірнє сонце, були опущені. Покоївка принесла мені склянку води і чашку кави — з обидвох стирчали соломинки, так нам подавали тут будь-які напої — і вийшла.

У відповідь на запитання Лінді я сказав, що найважче для мене — не мати змоги грати на своєму саксофоні.

— Але ж ви розумієте, чому Борис вам поки що цього не дозволить, — мовила вона. — От уявіть собі: подуєте ви у ту свою трубу раніше належного часу і бац — ваше обличчя розлетиться клаптями по всій кімнаті!

Ця думка, схоже, неабияк її розвеселила, і вона аж замахала на мене руками, наче той дотеп пустив я, а їй залишалося хіба що примовляти: «Та годі вам, це вже занадто!». Я засміявся й собі і ковтнув через соломинку кави. Потому Лінді заговорила про різних своїх друзів, яким недавно робили пластичні операції: що вони розповідали й у які кумедні ситуації потрапляли. Всі до одного люди, про яких вона згадувала, або самі належали до знаменитостей, або були з якоюсь зіркою у шлюбі.

— То ви — саксофоніст, — зненацька змінила тему Лінді. — Гарний вибір. Це чудовий інструмент. Знаєте, що я кажу всім молодим саксофоністам? Раджу їм слухати колишніх професіоналів. Познайомилася якось з одним саксофоністом, молодим і перспективним, як-от ви, то він узагалі тих давніх виконавців не слухав... таких, як Вейн Шортер та іже з ним. Я йому й кажу: від колишніх профі можна багато чого навчитися. Може, це й не буде щось суто новаторське, але ті хлопці свою справу таки знали. Стіве, ви не проти, якщо я вам дещо ввімкну? Щоб ви точно зрозуміли, про що я оце говорю.

— Ні, я не проти. Але, пані Ґарднер...

— Будь ласка, називайте мене Лінді. Ми всі тут в одному човні.

— Гаразд, Лінді. Я тільки хотів сказати, що не такий і молодий. Насправді мені вже тридцять вісім...

— Та невже? Ну, це ще молодість. Але маєте рацію: я думала, ви значно молодший. З цими ексклюзивними масками, які ми отримуємо від Бориса, відразу так напевне й не скажеш, правда? Судячи з того, що розповідала Ґрейсі, я мала вас за одного з тих дітлахів, у яких усе попереду... думала, може, батьки вам оплатили операцію, щоби посприяти гучному дебюту. Даруйте, помилилася.

— Це Ґрейсі сказала, що в мене «все попереду»?

— Ну-ну, не прискіпуйтеся. Вона сказала, що ви — музикант, і я запитала, як вас звуть. А коли потім обмовилася, що імені вашого не чула, Ґрейсі відповіла: «Це тому, що в нього ще все попереду». Ось так воно було. Але, послухайте, яка взагалі різниця, скільки вам років? Учитися в колишніх профі ніколи не пізно. Я хотіла б, щоб ви дещо послухали. Думаю, вам сподобається.

Лінді підійшла до шафки і наступної миті вже тримала в руках компакт-диск.

— Ви це оціните. Саксофон тут просто досконалий.

В її номері стояла така сама аудіосистема «Бенґ-енд-Олуфсен», як і в мене, й уже незабаром кімнату сповнило розкішне звучання струнних. Через кілька тактів крізь нього пробився якийсь наче сонний тенор, що нагадував голос Бена Вебстера, — і повів за собою оркестр. Якщо ви не надто в усьому цьому петраєте, то могли б навіть прийняти цю частину композиції за один із тих вступів, що їх виконував для Сінатри Нельсон Ріддл. Та голос, який зрештою виявився тут провідним, належав Тоні Ґарднеру. Пісня — я невиразно її пригадував — називалася, здається, «Знов у Калвер-Сіті»; то була балада, яка особливого успіху не мала і яку тепер узагалі ніхто не виконує. Весь час, доки Тоні Ґарднер співав, саксофон ішов услід за ним, вторуючи рядку за рядком. Усе тут було цілковито передбачуване і дуже, понадміру солодкаве.

Утім, за якусь хвилю я вже не надто звертав увагу на музику, бо Лінді переді мною, начебто геть замріявшись, поволі танцювала. Рухалася легко і граційно — очевидно, на тіло хірургічне втручання не поширювалося, — фігуру мала струнку й доладну. Одягнена була у щось середнє між нічною сорочкою і сукнею для коктейлю; себто, хочу сказати, це вбрання скидалося на медичний халат і водночас віддавало гламуром. На додачу я намагався в ці хвилини з’ясувати для себе одне питання. У мене було чітке враження, наче Лінді не так давно з Тоні Ґарднером розлучилася, та позаяк усілякі пов’язані з шоубізнесом плітки я в цій країні дізнаюся останнім, то мені вже починало здаватися, що, може, я тут щось і наплутав. Бо інакше з якого б дива їй танцювати отак — з головою поринувши в музику і явно отримуючи неабияку втіху?

Тієї миті Тоні Ґарднер змовк, струнні зазвучали гучніше на переході, почалося соло піаніста. Тут-таки Лінді, схоже, повернулася на землю. Вона перестала кружляти по кімнаті, натиснула кнопку на пульті, щоб вимкнути музику, а тоді підійшла і знову сіла напроти мене.

— Хіба ж не чудесно? Розумієте тепер, про що я?

— Так, це було чудово, — озвався я, не зовсім, щоправда, впевнений, що ми й далі говоримо лише про саксофон.

— До речі, вуха вас не обманули.

— Даруйте?

— Я про співака. То був саме той, про кого ви подумали. Навіть якщо він більше мені не чоловік, це зовсім не означає, що я не можу й далі слухати його записи, правда ж?

— Звісно, не означає.

— І саксофон тут просто розкішний. Тепер ви розумієте, чому я хотіла, щоб ви його почули.

— Так, було чудово.

— Стіве, а у вас записи є? Маю на увазі, записи, де граєте ви самі?

— Звичайно. У мене навіть тут, в номері, лежить кілька компактів.

— То прихопіть їх із собою, серденько, коли прийдете наступного разу. Хочу послухати, як ви граєте. Гаразд?

— Гаразд, якщо тільки це не вжене вас у нудьгу.

— Ой, ні, не вжене. Але ви ж не думаєте, що я пхаю носа в чужі справи, правда? Тоні завжди казав: не пхайся куди не треба, дай людям спокій, але, знаєте, то він сам тримався дещо по-снобськи, як на мене. Багато хто з відомих людей вважає, що цікавитися варто лише іншими відомими людьми. Я цієї думки не поділяла ніколи, бо бачу потенційного приятеля в кожному. Візьмімо Ґрейсі: ми з нею потоваришували. Вся обслуга у мене вдома — теж мої друзі. Бачили б ви мене на вечірках! Усі балакають між собою про свої останні фільми абощо, і тільки я теревеню собі з офіціанткою чи з барменом. Але ж це не означає, що я пхаю носа куди не слід, правда?

— Та ні, абсолютно не означає. Але послухайте, пані Ґарднер...

— Лінді.

— Послухайте, Лінді... Сидіти тут і балакати з вами — це, звісно, просто казково, але від усіх цих ліків я аж трохи сам не свій. Думаю, мені треба піти і трохи прилягти.

— Ой, вам недобре?

— Нічого страшного, це лише дія ліків.

— Як прикро! Але обов’язково приходьте ще, коли почуватиметесь ліпше. І записи свої принесіть. Домовились?

Довелося ще раз запевнити її, що я чудово провів час і неодмінно зайду знов. Я був уже на порозі, коли вона сказала:

— Стіве, а в шахи ви граєте? Гравець з мене, може, й найгірший у світі, а от самі шахи в мене таки найгарніші. Мені принесла їх минулого тижня Меґ Раян.

Повернувшись у свій номер, я взяв з мінібару колу, сів за письмовий стіл і визирнув з вікна. Там саме опускалося за виднокрай сонце й увесь обшир заполонили рожеві тони. Розташовувалися наші номери доволі високо, і мені видно було, як по шосе ген віддалік снують туди-сюди автомобілі. Посидівши так кілька хвилин, я зателефонував Бредлі, і хоч секретарка довго тримала мене на лінії, слухавку менеджер урешті-решт таки підняв.

— Як там обличчя? — відразу ж стурбовано поцікавився він так, наче йшлося про домашнього улюбленця, якого ненадовго довірили моїй опіці.

— Звідки мені знати? Я ще людина-невидимка.

— З тобою все гаразд? Голос у тебе якийсь... прибитий.

— Я і є прибитий. Слухай, увесь цей задум — помилка. Тепер я добре бачу. Це не спрацює.