Кадзуо Исигуро – Ноктюрни (страница 18)

— О, згоден, дуже непогане, — погодився Тіло. — Нам неабияк пощастило мати змогу жити саме так.

— Слухайте, — дещо несподівано змінив я тему, — а ви вже були в тому готелі, про який я вам розповів?

— Як же негарно з нашого боку! — вигукнув Тіло. — Ми так захопилися вашою музикою, що геть забули подякувати. Авжеж, ми туди поїхали, і це справді якраз те, що треба. На щастя, вільні номери ще були.

— Щось таке ми й хотіли, — докинула Соня. — Дякую.

Я знову вдав, наче цілковито поглинутий струнами, а тоді якомога невимушеніше сказав:

— Якщо вже про це мова, то я знаю ще один готель тут неподалік. Думаю, там краще, ніж у «Молверн-лодж». Як на мене, вам варто перебратися туди.

— Але ми вже влаштувалися, — мовив Тіло. — Розпакували речі. Крім того, це справді саме те, що нам треба.

— Та так, але... Розумієте, річ у тім, що тоді, раніше, коли ви запитали про готель, я не знав, що ви музиканти. Думав, банкіри якісь абощо.

Вони обидвоє розреготалися, ніби я сказав щось надзвичайно дотепне. Потому озвався Тіло:

— Ні-ні, ми не банкіри. Хоча не раз і не два про це шкодували!

— Маю на увазі, — спробував пояснити я, — є інші готелі, які набагато більше підходять артистичним натурам, розумієте. Важко рекомендувати щось незнайомим людям, коли ще не знаєш, що вони за одні.

— Дуже мило, що ви цим переймаєтеся, — сказав Тіло, — але, дійсно, не варто. Нам усе підходить просто досконало. Поза тим, люди насправді не такі вже й різні. Банкіри чи музиканти — у підсумку всі ми хочемо від життя одного й того ж самого.

— Знаєш, а я в цьому не така впевнена, — втрутилася Соня. — Поглянь ось на нашого молодого друга: він же не шукає роботу в банку. Його мрії — про інше.

— Може, ти й маєш рацію, Соню. Але так чи інак, готель нам цілком підходить.

Я схилився над струнами і зіграв ще одну коротку музичну фразу, суто для себе. Кілька секунд усі мовчали, а тоді я спитав:

— То яку ж музику ви граєте?

Тіло здвигнув плечима.

— Ми з Сонею граємо на кількох інструментах, я на одних, вона — на інших. Обидвоє граємо на клавішних. Я страшенно люблю кларнет. Соня — чудова скрипалька і дуже добре співає. Найбільше, мабуть, нам до вподоби виконувати нашу традиційну швейцарську музику, але на сучасний манір, іноді навіть, я сказав би, радикально сучасний. Нас надихає приклад великих композиторів, які йшли тим самим шляхом. Яначек, приміром. Або ваш Вон-Вільямс.

— Але сьогодні ми таку музику граємо нечасто, — зітхнула Соня.

І подружжя обмінялося поглядами, де я вловив легкий натяк на напругу. Втім, на обличчя Тіло тут-таки повернулася звична усмішка.

— Еге ж, Соня правду каже, в реальному світі ми здебільшого мусимо грати те, що найімовірніше припаде до смаку публіці. Тому доводиться виконувати чимало хітів. «Бітлз», «Карпентерс». Деякі новіші пісні. Одне слово, те, що має попит.

— Як-от «Абба»? — бовкнув зопалу я і відразу вкусив себе за язик. Проте Тіло, схоже, пустив мій посміх повз вуха.

— Так, ми справді беремо дещо з репертуару «Абби». «Танцюючу королеву», наприклад. Таке завжди йде на ура. Властиво, в «Танцюючій королеві» я й сам трохи підспівую, маю там невеличку партію бек-вокалу. У мене жахливий голос, Соня не дасть збрехати. Тож цю пісню ми стараємося виконувати лише тоді, коли слухачі вже сіли до столу і понакладали собі повні тарілки: так вони не мають шансів накивати п’ятами!

Він знову гучно реготнув, Соня засміялася й собі, хоч і не так голосно. Мимо на шаленій швидкості промчав велосипедист, запакований у якусь подобизну лискучого чорного гідрокостюма, і кілька секунд усі ми проводжали поглядами його темну, щомиті меншу постать.

— Я колись їздив у Швейцарію, — озвався трохи згодом я. — Кілька років тому, влітку. В Інтерлакен. Зупинявся там у молодіжному гостелі.

— О, так, Інтерлакен. Гарна місцина. Хоча самі швейцарці часом із неї кепкують, кажуть, що там усе розраховане суто на туристів. Але ми з Сонею любимо там виступати. Це направду просто чудово — грати літнього вечора в Інтерлакені перед щасливими людьми з усього світу. Сподіваюсь, вам там сподобалося.

— Так, було гарно.

— В Інтерлакені є один ресторан, де ми щоліта даємо кілька вечірніх концертів. Граємо під навісом, обличчям до столиків, які тієї пори стоять, звісно, надворі. І, виступаючи, бачимо всіх тих туристів, котрі вечеряють і розмовляють собі просто під зорями. А позаду, за ними, видно велике поле: вдень там приземляються парапланеристи, а ввечері його освітлюють ліхтарі вздовж Геевеґу. Якщо ж помандрувати очима далі, то побачите Альпи, що височіють над тим полем. Обриси Айґера, Мьонха, Юнґфрау. Повітря дихає приємним теплом і повниться нашою музикою. Коли ми там, то я завжди усвідомлюю, як нам пощастило. Думаю собі: як же добре, що ми обрали собі саме це заняття.

— Торік, — додала Соня, — у тому ресторані менеджер змусив нас виступати у повних народних костюмах, хоча стояла страшенна спека. Було направду непереливки, і ми запротестували: яка різниця, навіщо нам ті громіздкі камізельки, шарфи, капелюхи? Адже й у своїх блузах ми виглядаємо охайно і дуже по-швейцарськи. Але менеджер сказав: або повні костюми, або концерту не буде. Вибір за вами, заявив він, і просто пішов собі геть та й усе.

— Але ж, Соню, у будь-якій професії так. Завжди роботодавець нав’язує тобі якусь уніформу. Онде й у банкірів те саме! Поза тим, у нашому разі це бодай щось таке, у що ми віримо. Швейцарська культура. Швейцарські традиції.

І знову поміж ними промайнула якась ледь помітна бентежна напруга — лише на секунду-другу, а потім обидвоє заусміхалися, втупивши очі в мою гітару. Мовчати далі не годиться, подумав я і мовив:

— Думаю, мені сподобалося б. Маю на увазі, виступати в різних країнах. Це ж треба весь час триматися насторожі, враховувати характер публіки...

— Авжеж, — підтакнув Тіло, — виступати перед усякими різними аудиторіями справді дуже цікаво. І не тільки в Європі. Завдяки цьому ми вже знаємо стільки міст...

— Наприклад, Дюссельдорф, — мовила Соня.

Голос у неї дещо змінився, зазвучав жорсткіше, і я знову побачив перед собою жінку, з якою замалим не почубився в кафе. Тіло, проте, ніби нічого й не помітив і безтурботно пояснив:

— У Дюссельдорфі тепер живе наш син. Він десь вашого віку. Може, трішечки старший.

— Ми вже були там цього року, — продовжувала Соня. — Мали запланований виступ. Не такий, як зазвичай: то була нагода зіграти те, що нам справді до вподоби. Тож телефонуємо ми нашому синові, єдиній нашій дитині, хочемо сказати, що приїжджаємо у його місто. Слухавки він не піднімає, і ми залишаємо повідомлення. Багато повідомлень. Відповіді немає. Приїжджаємо в Дюссельдорф, знову залишаємо повідомлення. Кажемо: ми тут, у твоєму місті. Далі повна тиша. Тіло каже: не хвилюйся, він прийде ввечері на концерт. Але він так і не приходить. Ми виступаємо — і їдемо далі, у нас же графік.

Тіло гмикнув.

— Думаю, Петер переслухався нашої музики ще в дитинстві! Бідолашне хлоп’я, йому ж доводилося слухати всі наші репетиції день у день.

— Дуже непросто це, мабуть, — мати дітей і працювати музикантами, — припустив я.

— Ну, ми мали тільки одну дитину, — сказав Тіло, — тож усе було не так і погано. Звісно, нам пощастило. Коли випадало кудись їхати, а взяти з собою дитину не було змоги, на підмогу радо приходили дідусі й бабусі. А коли Петер підріс, ми влаштували його у хорошу школу-інтернат. І знову на допомогу прийшли дідусі-бабусі. Інакше ми просто не змогли б оплатити навчання. Тож нам дійсно дуже пощастило.

— Еге ж, пощастило, — погодилася Соня. — От лише Петер ту школу ненавидів.

Ще недавно доброзичлива атмосфера явно псувалася. Щоб трохи розрядити обстановку, я хутенько сказав:

— Хай там як, а вам обидвом ваша робота справді подобається.

— О, це правда, робота нам таки до вподоби, — відгукнувся Тіло. — Для нас ця робота — все. Але й у відпустку часом ой як треба. Знаєте, за останні три роки це у нас перша повноцінна відпустка.

Через ці слова мені знову коти зашкребли на серці, і я мало не взявся вдруге переконувати їх змінити готель, але вчасно зрозумів, що тепер це звучало б уже просто смішно. Залишалося лише сподіватися, що Відьма Фрейзер цього разу не підведе. Тож натомість я сказав:

— Слухайте, якщо хочете, я зіграю вам ту пісню, над якою допіру тут працював. Вона не закінчена, і зазвичай я такого не роблю. Але ви все одно її вже чули, то я не проти зіграти готову частину ще раз.

Соня знов заусміхалася і мовила:

— Ага, будь ласка, послухаймо її ще раз. Вона звучала так гарно...

Доки я лаштувався заграти, вони розвернулися спиною до мене, обличчям до краєвиду, як перше. Та цього разу вже не голубилися, а сиділи на траві випроставшись, навдивовижу прямо, і заслонивши рукою очі від сонця. Весь час, поки я грав, обоє так і просиділи без жодного поруху; через це, а ще — через довгі передвечірні тіні, що тяглися від кожного, вони нагадували парні скульптури на якійсь мистецькій виставці. Пісня не мала кінця, тож завершилася якось невизначено, і ще секунду-другу подружжя переді мною так і сиділо без руху. Щойно опісля вони розслабилися й зааплодували, хоча вже, либонь, не так захоплено, як минулого разу. Бурмочучи компліменти, Тіло звівся на ноги і допоміг підвестися дружині. Тільки тоді мені впало в око, що вони й справді вже не першої молодості. А може, просто втомилися? Бо ж могли таки добряче находитися тут серед пагорбів, заки натрапили на мене. Хай там як, я помітив, що встати з землі їм було не так уже й легко.