Кадзуо Исигуро – Ноктюрни (страница 17)
— Ми збиралися сьогодні пополудні вже вирушити до Вельсу. Але цей ваш Молверн-Гіллз, ці пагорби такі прекрасні, що я серйозно думаю, чи не зостатися нам у цій околиці ще на три дні, до кінця відпустки. Якщо Соня не проти, я буду просто щасливий!
І він зиркнув на дружину, яка тільки стенула плечима і сказала ще щось по-німецьки; у відповідь він лиш розсміявся своїм гучним щирим сміхом.
— Усе гаразд! Вона згодна! Отже, вирішено. До Вельсу ми не їдемо, натомість будемо ще три дні валандатися тут навколо!
Він широко нам усміхнувся, і Меґґі сказала щось підохотливе у відповідь. Коли я побачив, що його дружина відкладає книжку і ладнається йти, мені полегшало. Чоловік і собі підійшов до столу, підхопив невеличкий наплічник і закинув собі на плече. Потому обернувся і мовив до Меґґі:
— Ви не могли б часом порекомендувати нам якийсь готель тут неподалік? Не надто дорогий, аби лиш зручний і затишний. І щоб там була бодай дрібка англійського духу!
Меґґі це запитання трохи заскочило, і вона гаялася з відповіддю, бурмочучи щось беззмістовне на кшталт: «А що саме вам потрібне?».
Натомість я знайшовся хутко:
— Найкращий такий заклад у нашій околиці — у пані Фрейзер. Це он там, по дорозі на Вустер. Називається «Молверн-лодж».
— «Молверн-лодж»! Якраз те, що треба!
Меґґі кинула не надто схвальний погляд у мій бік і відвернулася, вдаючи, наче прибирає зі столу, а я тим часом уже детально описував, як знайти готель Відьми Фрейзер. Тоді пара рушила до виходу; чоловік дякував і широко всміхався, жінка навіть не озирнулася.
Сестра якось втомлено зиркнула на мене і похитала головою. Я тільки засміявся і мовив:
— Та жінка і Відьма Фрейзер — обоє рябоє, ти ж не будеш заперечувати. Таку нагоду гріх проґавити.
— Тобі смішки в голові, — сказала Меґґі, протискуючись повз мене на кухню, — а мені тут жити.
— То й що? Слухай, ти більше тих німаків ніколи в житті не побачиш. А якщо Відьма Фрейзер дізнається, що ми порекомендували її готель туристам, то скаржитися навряд чи буде, хіба ні?
Меґґі лише похитала головою, та цього разу від усмішки все ж не стрималася.
У кафе відтак стало спокійніше, потім повернувся Джеф, і я піднявся до себе нагору, бо потрудився того дня начебто вже достатньо. У своїй кімнаті я звично всівся з гітарою біля вікна в еркері й на якийсь час із головою поринув у вже наполовину написану пісню, над якою тоді працював. Утім, невдовзі — як на мене, минула хіба якась хвилина — внизу знову почалася метушня: надходила година надвечірнього чаювання. Якщо почнеться справжня запарка — зазвичай так і бувало, — Меґґі неодмінно покличе мене, а це вже буде зовсім не чесно, враховуючи те, скільки всього я сьогодні зробив. Тож я вирішив, що найкраще — непомітно вислизнути з дому, податися до пагорбів і ще трохи попрацювати там.
Нікого не перестрівши, я вийшов через чорний хід, опинився просто неба — й одразу повеселішав. Спека таки діймала, особливо коли за спиною — футляр з гітарою, проте здійнявся легкий вітерець, і це додавало втіхи.
Прямував я до певного куточка, на який натрапив попереднього тижня. Щоб туди дістатися, треба було піднятися стрімкою стежиною, що починалася за будинком, потім пройти ще трохи пологішим схилом — і ось вона, моя лавка. Це місце я вподобав не тільки тому, що звідти відкривався неймовірний краєвид, а й через те, що там не було перетину стежок, куди, похитуючись від утоми, піднімаються туристи з геть змореними дітьми — і всідаються поруч перепочити. Водночас і таким уже усамітненим воно теж не було; вряди-годи хтось та й надходив, зроняв: «Привіт!», як тут заведено, іноді, не збавляючи кроку, пускав якийсь дотеп на тему гітари. Я зовсім нічого не мав проти. Наче публіка, а наче й ні — якраз досить, щоб злегка розворушити уяву.
Я просидів на тій лавці десь із пів години, коли краєм ока помітив, що перехожі, які допіру пройшли мимо зі звичним коротким вітанням, зупинилися віддалік і тепер дивляться на мене. Це трохи діяло мені на нерви, і я дещо саркастично озвався:
— Усе гаразд, грошей кидати мені не треба.
У відповідь почувся гучний добросердий сміх, який я тут-таки пізнав і, звівши догори очі, побачив тих самих німаків, що підходили до моєї лавки.
У мене в голові враз промайнуло, що вони, мабуть, побували вже у Відьми Фрейзер, збагнули, як я їх піддурив, і повернулися зі мною поквитатися. Та потім я помітив, що весело всміхається тепер не лише чоловік, а й жінка. Вони підійшли і стали переді мною; сонце на той час уже хилилося до обрію, і якусь мить я розрізняв лише дві постаті на тлі неозорого передвечірнього неба. Потім німаки підступили ще ближче, і я побачив, що вони очей не зводять з моєї гітари, на якій я й далі грав, дивляться на неї з радісним захватом — так інколи дивляться на немовлят. Ще сильніше мене вразило те, що жінка притупувала ногою в такт. Я збентежився й урвав гру.
— Агов, пограйте ще! — вигукнула жінка. — Направду гарна мелодія.
— Так, — підхопив чоловік, — чудова! Ми почули ще здалеку, — показав він рукою. — Ми були он там, на кряжі, і я сказав Соні, що чую музику.
— І спів, — докинула жінка. — Я кажу Тіло: «Слухай, десь тут хтось співає». Я ж не помилилася, правда? Хвилину тому ви ще й співали.
Я ніяк не міг узяти втямки, що саме ця-от усміхнена жінка так усипала нам перцю після ланчу в кафе, і приглянувся до них пильніше: ану ж це все-таки хтось інший. Та одяг на них був той самий, і хоча чоловікову зачіску у стилі «Абби» дещо розкуйовдив вітер, помилки бути не могло. Хай там як, наступної миті він сказав:
— Ви, напевне, той самий пан, який подавав нам ланч у тому чарівному ресторані.
Я кивнув. Тут озвалася жінка:
— Та мелодія, яку ви наспівували... Ми почули її там, нагорі, спершу її лише ледь-ледь доносив вітер. Мені дуже сподобалось, як згасає звук наприкінці кожного рядка.
— Дякую, — відповів я. — Я саме над цієї піснею працюю, ще не закінчив.
— Ви самі її написали? О, то ви дуже талановитий. Будь ласка, прошу вас, наспівайте цю мелодію ще раз, як перше.
— Знаєте, — додав чоловік, — коли будете цю пісню записувати, то мусите сказати продюсерові, що звучати вона має саме
— Ну, трішечки чіткіше, звісно, — мовила жінка. — Інакше не розібрати слів. Але загалом Тіло має рацію. Там має бути натяк на відкритий простір. На повітря, на відлуння.
Було таке враження, ніби їх ось-ось просто понесе, ніби вони ні сіло ні впало зустріли серед пагорбів нового Елґара. Попри всі підозри на початку, вони хоч-не-хоч починали вже мені подобатися.
— Авжеж, — сказав я, — здебільшого ця пісня написана тут, тож нічого дивного, що в ній є щось від цього краю.
— Так-так, — в один голос підхопили і закивали вони, а жінка додала: — Не соромтеся. Будь ласка, зіграйте і заспівайте ще раз, для нас. Пісня звучала просто чудово.
— Гаразд, — сказав я, навмання бренькнувши по струнах. — Гаразд, я зіграю і заспіваю, якщо вам так хочеться. Не ту незакінчену пісню, іншу. Тільки не стійте наді мною, я так не зможу.
— Звісно, — спохопився Тіло. — Зовсім вилетіло з голови. Ми з Сонею стільки разів виступали у всіляких дивних і складних умовах, що геть перестали звертати увагу на потреби інших музикантів.
Він роззирнувся навколо й усівся на латці щетинистої трави біля стежки — спиною до мене, обличчям до краєвиду, що розлягався перед нами. Соня підбадьорливо мені всміхнулась і сіла поруч із ним. Чоловік одразу ж обняв її за плечі, вона прихилилася до нього — так, наче мене там узагалі немає, а вони просто милуються собі та голубляться на самоті, задивившись на передвечірній сільський пейзаж.
— Добре, то поїхали, — мовив я і заграв пісню, якою зазвичай розпочинав прослуховування. Голос я спрямовував до обрію, але час од часу ні-ні та й позирав на Тіло з Сонею. Облич їхніх не бачив, та судячи з того, як вони просиділи тих кілька хвилин, притулившись одне до одного і навіть не ворухнувшись, було зрозуміло: слухати мене їм до вподоби. Коли я закінчив, вони, широко всміхаючись, обернулись і заплескали в долоні, будячи відлуння поміж довколишніми пагорбами.
— Фантастика! — вигукнула Соня. — Який талант!
— Чудово, чудово, — повторював Тіло.
Мене це трохи збентежило, і я вдав, наче підлаштовую гітару. Коли я врешті знову звів на них очі, вони й далі сиділи на землі, але розвернулися вже так, щоб мене бачити.
— То ви музиканти? — запитав я. — Професійні музиканти себто?
— Так, — відповів Тіло, — мабуть, нас можна назвати професіоналами. Ми з Сонею виступаємо дуетом. У готелях, ресторанах. На весіллях, вечірках. По всій Європі, хоча найбільше любимо працювати у Швейцарії та Австрії. Заробляємо собі так на життя, тож ваша правда: ми — професіонали.
— Та насамперед, — додала Соня, — ми взялися за це тому, що віримо в музику. Бачу, ви так само у неї вірите.
— Якби я перестав вірити у свою музику, то просто перестав би грати, — сказав я і додав: — Мені направду хотілося б займатися музикою професійно. Це, напевне, дуже непогане життя.