Кадзуо Исигуро – Ноктюрни (страница 11)

— Так. Тобто бачу натяк на можливість порятунку, але...

— Гаразд, розкладу по поличках. Ось що ти скажеш Емілі: у двері подзвонили, ти відчинив. Увійшла якась парочка, пес рвався з повідця. Відрекомендувалися вони як Анджела і Соллі, добрі друзі господарів, випили б чаю. Ти їх пустив, Гендрікс ошалів і пожер записник. Звучить усе дуже правдоподібно. Ну, в чому річ? Чому ти не дякуєш? Вам це не зовсім підходить, сер?

— Дуже дякую, Чарлі. Просто обмірковую ідею. Ну, по-перше, а раптом ті ваші сусіди візьмуть і справді прийдуть? Коли Емілі вже буде вдома?

— Таке можливо, звісно. Але це означатиме, що тобі має страшенно, фатально не пощастити. Коли я казав, що вони часто заходять, то мав на думці, може, раз на місяць, не більше. Краще припини прискіпуватися і подякуй.

— Чарлі, але хіба ж це не притягнуте за вуха: прибіг пес і пожував саме цей записник, саме ці сторінки?

Він зітхнув.

— Я думав, решти тобі пояснювати не треба. Звісно, варто трохи підготувати сцену. Переверни торшер, порозсипай в кухні по підлозі цукор. Усе має виглядати так, ніби Гендрікс пронісся там, наче смерч. О, тут якраз посадку оголошують. Я мушу йти. Зв’яжуся з тобою, вже як буду в Німеччині.

Доки я слухав Чарлі, мене охопило почуття, яке часом проймає, коли хтось береться переповідати свій сон або пояснює, звідки взялась он та невеличка вм’ятина на дверцятах авто. То був дуже добрий, ба навіть кмітливий план, але я щось ніяк не міг собі уявити, як і що саме говоритиму Емілі, коли та повернеться, і дедалі більше втрачав терпець. Утім, коли Чарлі вирушив на посадку, я відчув, що його дзвінок мав на мене якийсь майже гіпнотичний вплив. І доки розум пручався, обзиваючи все це сущим ідіотизмом, руки й ноги вже взялися до діла, готуючи «ґрунт» для втілення задуму у життя.

Почав я з того, що поклав на бік торшер — обережно, стараючись нічого при цьому не зачепити; абажур я спершу зняв і аби-як, навскіс почепив назад тільки тоді, коли торшер уже лежав на підлозі. Потім узяв з книжкової полиці вазу з засушеними квітами та стеблами трави і поклав її на килимку, порозсипавши рослини навколо. Далі пригледів біля кавового столика місце, де можна було вдало «копнути» кошик для зужитих паперів. Рухався я в якомусь химерному, відстороненому стані, наче сновида. Не йняв віри, що це хоч якось допоможе, але сам процес діяв на мої нерви доволі заспокійливо. Зрештою я пригадав, що весь цей вандалізм безпосередньо пов’язаний із записником, і пішов на кухню.

Хвильку поміркувавши, я взяв із кухонної шафки цукерничку, поставив на столі неподалік від пурпурового записника і поволі нахиляв її, аж доки не посипався цукор. Щоб цукерничка не скотилася зі столу, довелося трохи постаратися, але врешті я таки встановив її, як хотів. Паніка, яка допікала мені раніше, на той час вляглася. Я не те щоб заспокоївся, але тепер уже бачив, що вганяти себе у такий стан було дещо нерозумно.

Тож я повернувся до вітальні, ліг на канапу і знову взявся за Джейн Остін. А коли прочитав буквально кілька рядків, на мене важкою хвилею накотилася втома, і я й сам незчувся, як знову заснув.

Розбудив мене телефон. Коли в автовідповідачі почувся голос Емілі, я встав і підняв слухавку.

— Ой Боженьку, ти там, Реймонде. Як ти, миленький? Як почуваєшся? Вдалося тобі хоч трохи розслабитися?

Довелося запевнити, що таки вдалося, бо я, власне кажучи, спав.

— Ох, як прикро! Ти ж, мабуть, тижнями не спав нормально, тільки-но склепив на хвильку очі — і на, маєш, я дзвоню, не даю тобі спокою. Вибач, мені дуже прикро! І ще прикріше, бо доведеться тебе засмутити: тут у нас казна-що коїться, і я ніяк не зможу бути вдома так скоро, як сподівалася. Ще принаймні на годину мушу загаятися. Ти ж там протримаєшся без мене, правда?

Я ще раз запевнив, що у мене все чудово.

— Ага, навіть по голосу чути, якийсь він міцніший. Даруй, Реймонде, але я мусила піти й залагодити тут справи. Бери все, що заманеться, ні в чому собі не відмовляй. Бувай, миленький.

Я поклав слухавку і потягнувся. Почало сутеніти, тож я пройшовся квартирою, вмикаючи світло. А тоді роззирнувся по своїй «поруйнованій» вітальні і що більше дивився, то менш переконливою видавалася мені картина безладу, який там панував. У животі знову замлоїло від іще слабкої, але чимраз сильнішої паніки.

Уже вкотре озвався телефон; цього разу то був Чарлі. Стояв, за його словами, біля багажної каруселі у франкфуртському аеропорту.

— Тягнуть страшенно, не виїхало ще жодної сумки. Що там у тебе, даєш собі раду? Мадам ще не прийшла?

— Ще ні. Слухай, Чарлі, цей твій план... він не спрацює.

— Як це — не спрацює? Тільки не кажи, що ти весь цей час просто сидів, бив байдики і тяжко думав.

— Я зробив так, як ти казав. Влаштував гармидер, але якийсь він непереконливий. На собачі витівки не схоже, скоріше на мистецьку інсталяцію.

Якусь хвилю він мовчав — мабуть, видивлявся на каруселі свою валізу, — а потім сказав:

— Я розумію, в чому проблема. Рука не піднімається на чужу власність. Добре, слухай сюди: зараз я назву тобі кілька предметів, яких буду безмірно щасливий позбутися. Ти слухаєш, Рею? Я хочу, щоб ти розтрощив... насамперед того дурнуватого китайського порцелянового вола, він стоїть біля CD-програвача. Це подарунок від клятого Девіда Корі, він його привіз з Лаґоса. Можеш для початку розвалити на кавалки його. Зрештою, насправді мені до лампочки, що ти там розіб’єш. Трощи все підряд!

— Чарлі, як на мене, тобі треба заспокоїтися.

— Гаразд, гаразд. Але у нас вдома справді купа всякого мотлоху. Як і в нашому подружньому житті останнім часом. Купа зужитого мотлоху. Ота пухка червона канапа — знаєш, про яку я?

— Так, щойно на ній подрімав.

— Вона ще хтозна-коли мала бути на смітнику. Чому б тобі її не розпанахати і не порозкидати довкола набиття?

— Чарлі, візьми себе в руки. Насправді я вже починаю думати, що допомогти мені ти навіть не намагаєшся. Просто використовуєш мене, щоб дати вихід своєму гніву і роздратуванню...

— Припини нести всяку бридню! Намагаюся я тобі допомогти, звісно ж, намагаюся. І план у мене, звісно ж, непоганий. Він спрацює, гарантовано спрацює. Емілі того пса ненавидить, вона й Анджелу з Соллі ненавидить, і за будь-яку нагоду зненавидіти їх ще сильніше вхопиться неодмінно. Слухай... — голос його зненацька стишився майже до шепоту. — Дам тобі зараз найнадійнішу підказку. Таємний складник — запоруку того, що жодні сумніви їй навіть на думку не спадуть. Я мав би згадати про це раніше. Скільки в тебе ще часу?

— Десь година...

— Добре. Слухай уважно. Запах. Ось у чому вся штука. Треба, щоб там пахло собакою. Щойно Емілі переступить поріг, як одразу це підмітить, бодай підсвідомо. Потім вона заходить у кімнату, бачить на підлозі розтрощеного китайського вола від миленького Девіда, розкидане набиття з тієї гидкої червоної канапи...

— Чекай, я ж не казав, що...

— Та послухай! Бачить вона весь цей шарварок і відразу, свідомо чи підсвідомо, пов’язує його з собачим запахом. І тоді ти й рота роззявити не встигнеш, як ціла та картинка з Гендріксом і його вибриками вже постане в неї перед очима. У цьому й уся краса!

— Чортзна-що ти городиш, Чарлі. Ну, гаразд, а як мені зробити так, щоб твоє помешкання просмерділося собакою?

— Це я знаю абсолютно точно. — Він і далі говорив схвильованим шепотом. — Точно знаю, бо ми з Тоні Бартоном робили це ще у старших класах. Я дещо вдосконалив його рецепт...

— Навіщо?

— Навіщо? Бо в нього смерділо не псом, а радше капустою.

— Ні, я мав на увазі, навіщо... Гаразд, менше з тим. Ну, то можеш мені розповісти, якщо для цього не треба йти купувати набір хімічних реактивів.

— Добре, ти берешся за розум. Бери ручку і записуй. О, а ось нарешті й багаж... — Тут Чарлі, напевне, поклав телефон у кишеню, бо кілька подальших секунд я чув лише щось схоже на бурчання у животі. Потому він озвався знову: — Мені вже треба йти. Записуй швиденько, готовий? Береш середнього розміру каструлю. Там на плиті, мабуть, якраз щось таке стоїть. Наливаєш десь пів літра води. Додаєш два яловичі бульйонні кубики, десертну ложку кмину, столову ложку паприки, дві столові ложки оцту, не шкодуєш лаврового листка. Зрозуміло? Потім кладеш туди шкіряний черевик так, щоб не замочити підошву. Інакше буде смердіти паленою гумою. Далі вмикаєш газ, доводиш до кипіння, даєш легенько покипіти на малому вогні. І доволі скоро ти відчуєш запах. Не те щоб якийсь жахливий сморід, ні. В оригінальному рецепті Тоні Бартона були ще садові слизняки, але цей запах набагато тонший. Просто смердючий пес та й годі. А де знайти всі ці складники, зараз запитаєш ти. Трави і все решта — в кухонних шафках. У комірці під сходами лежать старі черевики. Черевики, не чоботи. Така зношена пара, я в них ходив колись постійно на щодень. Зносив до дірок, тепер їм пряма дорога на смітник. Візьми один із них. Що там ще? Слухай, Рею, просто йди і зроби так, як я раджу, гаразд? Це — твій порятунок. Кажу ж тобі, коли Емілі люта, з нею жарти погані. Тепер мені треба йти. А, і не забувай: виявляти свої непересічні знання у плані музики не варто.

Можливо, так подіяли отримані вказівки — хоч і сумнівні, проте чіткі й зрозумілі, — але варто було покласти слухавку, як настрій у мене перемінився з панічного на незворушно-діловий. Що робити, я бачив цілком виразно. Тож пішов на кухню і ввімкнув світло. На плиті й справді стояла «середнього розміру» каструля, готова до використання. Я наповнив її пів-на-пів водою і поставив на варильну поверхню. Взявшись до діла, я збагнув, що, перш ніж продовжувати, треба з’ясувати одне ключове питання: скільки у мене є ще часу, щоб довести до кінця всю цю справу. Повернувшись до вітальні, я підняв слухавку і набрав робочий номер Емілі.