Кадзуо Исигуро – Ноктюрни (страница 10)

— Так, розумію. Але слухай, мені треба поговорити з тобою про дещо інше...

— Просто прийми це як факт, Рею. Ти помиляєшся. Нема в мене ніякої іншої. Я їду у Франкфурт на зустріч із приводу зміни нашої агенції у Польщі. Ось куди я зараз їду.

— Авжеж, я зрозумів.

— Та й не було її ніколи, іншої жінки. Я й не дивився ні на кого, принаймні з якимись серйозними намірами не дивився. Це правда. Чистісінька правда, чорт забирай, і нічого, крім правди!

Він уже кричав, хоча йому, цілком можливо, просто доводилося перекрикувати гамір у залі відльоту. А тоді змовк, і я нашорошив вуха, намагаючись зрозуміти, чи він, бува, знову не плаче, та чув лише типовий для аеропорту шум. Зненацька Чарлі озвався знову:

— Я знаю, про що ти думаєш. Ти думаєш: гаразд, іншої немає. А от як щодо іншого? Ну-бо, зізнавайся, ти ж щось таке думаєш, правда? Ну, скажи, це ж так?

— Насправді ні. Мені й на думку ніколи не спадало, що ти можеш бути геєм. Навіть тоді, коли ти після випускних напився в дим і вдавав...

— Замовкни, придурку! Я не про це, я про іншого — потенційного коханця Емілі! Коханець Емілі: існує щось таке у природі чи ні?! Ось я про що. І відповідь на це питання, як на мене, — ні, ні і ще раз ні! Розумієш, за всі ці роки я вивчив її вздовж і впоперек. І от власне тому, що я знаю її як свої п’ять пальців, мені тепер впадає в око одна річ... Вона почала про щось таке думати. Саме так, Рею: вона почала позирати на інших чоловіків. Таких, як той клятий Девід Корі!

— Хто це?

— Девід Корі? Адвокат один, слизький такий мерзотник, цвіте тепер і пахне. Як цвіте і чим пахне, мені відомо до найменших подробиць, бо Емілі мені всі вуха про нього протуркотіла.

— То ти думаєш... вони зустрічаються?

— Ні, я ж щойно тобі сказав! Між ними нічого немає — принаймні поки що! Зрештою, з тим клятим Девідом їй і не світить нічого: він одружений із одною гламурною кралею, яка працює на «Конде-Наст».

— Ну, тоді все добре...

— Нічого не добре, бо є ще Майкл Аддісон. І Роджер Ван Ден Берґ — висхідна зірка з «Мерріл Лінч», щороку їздить на Всесвітній економічний форум...

— Чарлі, прошу, послухай. У мене тут проблема. Наче й невеличка, якщо дивитися зі сторони. Але все одно проблема. Тільки вислухай, будь ласка.

Нарешті я отримав шанс розповісти йому про те, що трапилося. Переповів усе якомога чесніше, хоча, либонь, свої думки з приводу того, що Емілі могла залишити мені конфіденційне послання, таки дещо затушував.

— Це було геть по-дурному, знаю, — сказав я насамкінець. — Але вона сама залишила його просто на столі в кухні.

— Ага, — голос Чарлі звучав тепер набагато спокійніше. — Ага. Ну, що ж, ти таки влип, мушу тобі сказати.

І він засміявся. Трохи збадьорившись, я засміявся і собі й мовив:

— Мабуть, надто близько беру до серця. Зрештою, це ж не її особистий щоденник чи щось таке, а лише нотатник... — Говорив я щораз тихіше, а тоді й узагалі змовк, бо Чарлі далі сміявся, і в його сміхові звучали вже нотки явно істеричні. Нарешті сміх стих, і він без зайвих викрутасів сказав:

— Якщо вона дізнається, то яйця тобі відірве.

Запала коротка пауза, і кілька секунд я чув лише шум аеропорту. Потому Чарлі озвався знов:

— Років шість тому я так само розгорнув був той її нотатник... тобто не той самий, а за відповідний рік. Суто випадково, коли сидів собі на кухні, а Емілі куховарила. Так, знаєш, мимохідь, не особливо замислюючись, коли щось їй говорив. То вона відразу помітила і була дуже невдоволена. Власне, й сказала тоді, що яйця мені відірве. Якраз орудувала качалкою, і я бовкнув, що цим інструментом такої погрози не виконаєш. Ну, вона й відповіла, що качалка — то вже на потім, аби гарненько відірване почавити.

Голос Чарлі стих, і тепер до мене долинало лише оголошення про посадку на якийсь рейс.

— То що ж мені робити, як ти гадаєш? — запитав я.

— А що ти можеш зробити? Розгладжуй ті сторінки далі. Може, вона й не помітить.

— Та я пробував, але то все марно, нічого не виходить. Вона не зможе не помітити...

— Слухай, Рею, у мене зараз купа всього на голові. Я що намагаюся тобі сказати: всі ті чоловіки, про яких мріє Емілі, насправді у потенційні коханці їй не годяться. Вона ними захоплюється тільки тому, що вбила собі в голову, начебто вони бозна-чого досягнули. А недоліків їхніх не бачить. Не бачить усієї їхньої... брутальності. Так чи так, у них із нею нічого спільного. Сміх це крізь сльози чи сльози крізь сміх — хтозна, але вся штука в тому, що у глибині душі любить вона все-таки мене. Усе ще любить. Я ж бачу це, бачу.

— То ти не знаєш, що мені порадити.

— Ні, до дідька, таки не знаю! — Чарлі знову кричав на все горло. — Сам покумекай, як виплутатися! Я зараз сідаю на свій літак, а ти — на свій! Який долетить, який розіб’ється — ми ще побачимо!

І він від’єднався. Я ж плюхнувся на канапу і набрав у груди повітря. А тоді спробував переконати себе, що робити з мухи слона не варто, та все одно відчував, як десь у животі поволеньки бубнявіє нудотна хвиля паніки. У голові спалахували всілякі ідеї. Одна полягала в тому, щоби просто накивати п’ятами з квартири, до Чарлі й Емілі опісля не зголошуватися і лише через кілька років надіслати їм обережного, зваженого листа. Утім, навіть у тодішньому своєму стані я відкинув цю ідею як надто вже розпачливу. Дещо кращий план зводився до ґрунтовного ознайомлення із вмістом пляшок у їхньому барі, щоб Емілі, коли повернеться додому, застала мене п’яненьким і розчуленим. Тоді можна було б заявити, що я зазирнув у її записник, а потім, добряче вже під чаркою, захотів ті сторінки знищити. Власне, не надто тямлячи себе на п’яну голову, я міг би навіть зобразити постраждалу сторону, розкричатися і помахати руками, розказати, як гірко було мені читати таке на свою адресу, і то від кого — від людини, на чию любов і приязнь я завжди розраховував, людини, думка про яку допомагала мені у найскрутніші моменти мого самотнього життя на чужині. З практичного погляду цей план мав певні переваги, та щось у самій його основі, так глибоко, що мені й замислюватися про це не особливо хотілося, переконувало, що для мене він нездійсненний.

За якийсь час знову задзвонив телефон, і в автовідповідачі почувся голос Чарлі, який, коли я відповів, звучав уже значно спокійніше, ніж попереднього разу.

— Я вже біля ґейту, — сказав він. — Вибач, якщо я трохи попсував тобі кров раніше. Аеропорти завжди так на мене діють. Ніяк не заспокоюся, доки не сяду врешті біля свого ґейту. Послухай, Рею, мені тут ще одне спало на думку, стосовно нашої стратегії.

— Нашої стратегії?

— Так, нашої загальної стратегії. Ти ж розумієш, звісно, що це не той випадок, коли варто додавати чи прибирати всілякі дрібнички, легесенько прикрашати правду, щоб виставити себе у кращому світлі. Аж ніяк не час вигороджувати себе всілякими безневинними начебто побрехеньками. Ні, ні. Ти ж пам’ятаєш, правда, у чому суть твого завдання? Рею, успіх залежить насамперед від того, чи зумієш ти постати перед Емілі точнісінько таким, яким ти є насправді, абсолютно природним. Доки ти будеш триматися цієї лінії, наша стратегія працюватиме.

— Знаєш, мені взагалі навряд чи світить перетворитися тут на її кумира...

— Авжеж, ти адекватно оцінюєш ситуацію, дякую. Але мені оце прийшла до голови одна думка. У твоєму репертуарі є один дрібний нюанс, який не зовсім вписується у картинку. Бачиш, Рею, Емілі вважає, що у тебе гарний музичний смак.

— О-о...

— Так, вона саме про це говорить у тих рідкісних випадках, коли ставить мені у приклад тебе. Прибрати цей нюансик — і ти годишся на призначену роль просто-таки бездоганно. Тож пообіцяй на цю тему з нею не говорити.

— Ох, заради Бога...

— Ну, зроби це для мене, Рею, прошу тебе. Це ж не бозна-що. Просто не заводь розмови про... ну, про тих ностальгійних крунерів, які їй подобаються. А якщо вона сама про ту музику заговорить, пускай повз вуха та й по всьому. Більше я ні про що й не прошу. В усьому іншому будь самим собою. То що, можу я на тебе покластися?

— Гадаю, можеш. Так чи так, це все суща теорія. Не думаю, що сьогодні ввечері у нас буде нагода для таких балачок.

— Добре! То ми домовилися. А зараз переходимо до твоєї невеличкої проблемки. Думаю, тобі приємно буде дізнатися, що я добряче тут над нею поміркував і знайшов вихід. Ти слухаєш?

— Слухаю.

— До нас заходить іноді одна парочка, Анджела і Соллі. Вони непогані, але якби не мешкали по сусідству, то ми навряд чи з ними водилися б. У всякому разі, вони частенько до нас зазирають, переважно просто так, без попередження, на чай. І штука ось у чому: з’являються вони в різний час удень, коли виводять на прогулянку Гендрікса.

— Гендрікса?

— Гендрікс — це смердючий, геть неконтрольований лабрадор, якому до людожерства — один крок. Для Анджели і Соллі він, звісно, дитя, якого вони ніколи не мали. Чи то пак, поки що не мали, бо ж іще досить молоді, щоб завести собі справжню дитину. Але яке там, вони за своїм миленьким Гендріксом душі не чують. І от коли їм трапляється до нас забігти, миленький Гендрікс сіє у квартирі руїну, ніби розчарований грабіжник. Наприклад, перевертає торшер. Ой лишенько, та нічого страшного, миленький, ти не злякався? Ну, бачиш картинку? А тепер слухай. Десь рік тому була у нас одна дорожезна книга, подарункове таке видання з мистецькими фото всіляких молодих геїв на тлі старих кварталів північно-африканських міст. Емілі любила тримати її розгорнутою на певній сторінці: вважала, що кольори там пасують до канапи. Просто дуріла, варто було ту сторінку перегорнути. Хай там як, рік тому до нас увірвався Гендрікс і ту книжку пожував. Уяви собі, всадив свої зубиська у ту лискучу світлину і зжував сторінок двадцять, доки мамця таки переконала його книжку віддати. Ти ж розумієш, навіщо я тобі все це розказую, правда?