Кадзуо Исигуро – Художник хиткого світу (страница 4)

Навіть якщо Шінтаро подеколи і виявляє наївність щодо деяких питань, цим не варто нехтувати, адже нині так важко зустріти людину, незіпсовану сучасним цинізмом й образою. Є щось обнадійливе в тому, що можна повсякчас заглянути до пані Кавакамі і натрапити там на Шінтаро, який сидить собі за шинквасом і, як завжди, байдужо крутить капелюхом по стійці, точнісінько так само, як він це робить будь-якого вечора останні сімнадцять років. І здається, ніби для Шінтаро справді нічого не змінилося. Він так само ґречно зі мною вітається, неначе і досі мій учень, і весь вечір, хоч би як він напився, називає мене лише «сенсей» і ставиться вкрай шанобливо. Часами він навіть запитує мене щось про техніку чи стиль малювання зі запалом молодого підмайстра, хоча, правду кажучи, Шінтаро, звісно ж, уже давно перестав створювати справжнє мистецтво. Ось уже кілька років як він ілюструє книжки, а нині ще й, як я знаю, спеціалізується на пожежних машинах. День за днем він просиджує у своїй кімнаті на горищі, малюючи одну пожежну машину за іншою. Але, мабуть, вечорами, після кількох чарок, Шінтаро хочеться вірити, що він і досі той самий молодий художник-ідеаліст, якого я взяв під своє крило.

Ця дитинність Шінтаро неодноразово давала підставу пані Кавакамі — яка мала в собі щось недобре — з нього кепкувати. Недавно, наприклад, якось увечері під час зливи Шінтаро забіг до неї в бар і взявся викручувати свій промоклий наскрізь капелюх просто над килимком біля дверей.

— Шінтаро-сан! — крикнула до нього пані Кавакамі. — Що це за манери?

Почувши це, Шінтаро підняв голову і глянув на неї так стривожено, наче і справді вчинив щось жахливе. Й відразу ж почав палко вибачатися, ще дужче підігріваючи бажання пані Кавакамі потішатися з нього.

— Шінтаро-сан, я ще ніколи не бачила такої невихованості. Таке враження, що ти мене ні на йоту не поважаєш.

— Обасан, перестаньте знущатися з хлопця, — урешті втрутився я. — Годі. Скажіть йому, що ви просто пожартували.

— Пожартувала? Це ніякі не жарти! Це несосвітенна невихованість.

Отож пані Кавакамі не вгавала, аж поки на Шінтаро не стало жаль дивитися. Утім, бували і такі випадки, коли Шінтаро був свято переконаний, що з нього просто кепкують, хоча насправді з ним говорили цілком серйозно. Якось він поставив пані Кавакамі у скрутне становище, взявшись радісно і на весь голос розповідати про одного генерала, якого щойно стратили за воєнні злочини:

— Я завжди, ще змалечку, захоплювався цим чоловіком. Цікаво, як він тепер поживає? На пенсії, мабуть.

Того вечора в барі було декілька нових відвідувачів, і вони окидали Шінтаро осудливими поглядами. Коли пані Кавакамі, розхвилювавшись за репутацію свого закладу, підійшла до нього і тихенько розповіла про долю генерала, Шінтаро розреготався на все горло.

— Обасан, чесне слово, — голосно сказав він. — Ви іноді перегинаєте палицю зі своїми жартами.

Необізнаність Шінтаро в таких речах часто просто вражає, але, як я вже казав, нею не варто нехтувати. Треба бути вдячними, що на світі досі є люди, незаражені сучасним цинізмом. Ба більше, можливо, саме завдяки цій рисі його характеру — оцьому відчуттю, що якимось дивом Шінтаро, попри все, залишився непонівеченим, — за останні роки я ще дужче полюбив його товариство.

Щодо пані Кавакамі, хоч вона і старається щосили придушувати свій теперішній настрій, але все ж за роки війни вона вельми зістарілася. До війни вона ще цілком могла би зійти за молоду жінку, але відтоді в ній наче щось надломилося й осіло. І якщо пригадати, скількох близьких людей вона втратила на війні, то і дивуватися нема з чого. Та й підтримувати свій заклад на плаву їй стає дедалі важче; безумовно, їй самій не віриться, що навколо той самий квартал, де якихось шістнадцять чи сімнадцять років тому вона відкрила свою крихітну забігайлівку. Бо від давнього кварталу насолоди вже майже нічого не залишилося; майже всі її колишні конкуренти закрили свої заклади і поїхали геть, та й сама пані Кавакамі, певно, не раз задумувалась, а чи не вчинити їй так само.

Та коли вона щойно відкрила свою забігайлівку, її зусібіч затискали безліч інших барів і кафе, і я пригадую, як дехто сумнівався, чи їй вдасться тут довго протриматися. Справді, колись цими вуличками неможливо було пройтися, не зачепивши численні яскраві полотняні транспаранти, що натискали звідусіль, нависаючи на перехожих з вітрин крамниць і рекламуючи всі принади того чи того закладу. Втім, за тих часів у кварталі було вдосталь клієнтів, щоби будь-яка кількість таких закладів могла процвітати. Надто теплими вечорами вулички залюднювалися, й відвідувачі неквапно переходили з одного бару в інший або ж просто стояли і розмовляли посеред вулиці. Автівки давно вже не насмілювалися тут проїжджати, і навіть велосипед було важко проштовхнути крізь усі ті юрби безтурботних пішоходів.

Я називаю цей район «нашим кварталом утіхи», та насправді це всього лише місце, де можна було випити, перекусити і поговорити. Щоб потрапити у справжні квартали насолоди — з гейшами і театрами, — вам довелося б піти в центр міста. Але особисто мені завжди більше подобався оцей наш квартал. У ньому збиралися веселі, але поважні люди, здебільшого нашого кола — художники і письменники, яких вабила можливість провадити жваві розмови до пізньої ночі. Заклад, в який учащала моя компанія, називався «Міґі-Хідарі», і розташовувався він у вимощеній пішохідній зоні на перехресті трьох вулиць. У «Міґі-Хідарі», на відміну від інших закладів по сусідству, було вдосталь простору й аж два поверхи, а ще безліч кельнерок і в західному, і в традиційному одязі. Я також дещо долучився до того, що «Міґі-Хідарі» зміг із часом затьмарити всіх конкурентів, і на знак вдячності нашій компанії виділили столик у кутку — завжди вільний для нас. Ті, що зі мною там випивали, належали до еліти моєї школи: Курода, Мурасакі, Танака — геніальні юнаки, які вже тоді мали хорошу репутацію. Усі вони були справжні любителі поговорити, і я пам’ятаю, як за нашим столиком розгорялася не одна запекла суперечка.

Шінтаро, мушу визнати, ніколи не належав до цього обраного товариства. Я особисто не мав нічого проти того, щоб він до нас приєднався, проте серед моїх учнів існувало напрочуд сильне відчуття ієрархії, й Шінтаро, вочевидь, не сприймали за першокласного художника. Правду кажучи, я досі пам’ятаю, як одного вечора, незадовго після того візиту Шінтаро і його брата до мене додому, ми обговорювали цей випадок за нашим столиком. Пригадую, як Курода і такі, як він, сміялися з надмірної вдячності братів за те, що один із них запопав «звичайнісіньку чиновницьку посаду»; одначе вони всі уважно слухали, коли я висловив свою думку про те, що впливовість і статус можуть підкрастися до людини, яка перейнята щоденною працею, геть непомітно, надто якщо ця людина працює не заради підвищення цього статусу, а заради задоволення, що їй дає якнайкраще виконання своєї роботи. Тоді один із них — звісно ж, Курода, — нагнувся вперед і сказав:

— Я вже давно підозрював, що сенсей не усвідомлює, як його поважають жителі нашого міста. І справді, епізод, який він щойно описав, безумовно свідчить про те, що його авторитет більше не обмежується мистецькими колами, а сягнув усіх сфер життя. Однак як же властиво сенсею, з його непересічною скромністю, не помічати цього. І цілком закономірно, що сам він здивовано усвідомив, як високо його цінують у суспільстві. Проте нас це анітрохи не дивує. Ба більше, можна навіть сказати, що хай як сильно його поважає загальна публіка, лише ми, ті, що сидять зараз за цим столиком, знаємо, наскільки більшої поваги він вартий. Особисто я не маю щодо цього жодних сумнівів. Його авторитет лише зростатиме, й у прийдешні роки для нас найбільшою честю буде сказати, що колись ми належали до учнів самого Масудзі Оно.

У цих словах не було нічого такого; віднедавна увійшло в звичку, що певного моменту вечора, коли всі вже трохи захмеліли, мої протеже починали виголошувати промови, вихваляючи мене. Надто полюбляв таке Курода, що його вважали кимось на кшталт речника всієї групи. Звісно, я зазвичай пропускав їхні слова повз вуха, але того вечора, як і тоді, коли Шінтаро з братом стояли, усміхаючись і вклоняючись, на порозі мого дому, мене охопило почуття теплого вдоволення.

Утім, сказати, що я спілкувався лише з найкращими своїми учнями, буде неправильно. Я і поріг забігайлівки пані Кавакамі вперше переступив тоді, коли, як пригадую, хотів провести вечір, обговорюючи дещо з Шінтаро. Нині, намагаючись пригадати той вечір, усвідомлюю, що мої спогади про нього сплуталися зі звуками й образами безлічі інших вечорів, які ми збули у цьому барі; над одвірком висить червоний паперовий ліхтарик, біля «Міґі-Хідарі» розноситься сміх відвідувачів, витає запах смаженої у фритюрі їжі, кельнерка переконує когось повернутися до дружини — і зусібіч лунає відгомін клацання дерев’яних сандалів по асфальту. Пригадую, того теплого літнього вечора, не знайшовши Шінтаро в жодному з його улюблених місць, я почав блукати крихітними барами, розташованими у цьому кварталі. Хай би яка конкуренція існувала між цими закладами, але тут панував дух сусідства, і тому цілком природно, що коли я запитав в одному з них про Шінтаро, офіціантка без крихти неприязні порадила мені пошукати його «в тому новому барі», який щойно відкрився.