Кадзуо Исигуро – Художник хиткого світу (страница 6)

— Оджі! Хто тобі дозволив дивитися на мої малюнки? — він спробував вихопити в мене альбом, але я підняв його над головою.

— Заспокойся, Ічіро, і не будь такий недобрий. Оджі просто хотів подивитися, що ти намалював тими олівцями, які він тобі подарував. Він же має на це право, — я опустив альбом і розгорнув його на першому малюнку. — Ічіро, в тебе дуже добре вийшло. Гм-м. Але знаєш що, в тебе могло б вийти ще краще, якби лиш ти цього захотів.

— Оджі не можна дивитися на мої малюнки!

Він іще раз спробував вихопити альбом, і мені довелося затулити його від рук Ічіро.

— Оджі! Віддай мені мій альбом!

— Годі, Ічіро, перестань. Дай Оджі подивитися. Ічіро, домовмося так: принеси мені он ті олівці, і ми разом щось намалюємо. Оджі покаже тобі, як малювати.

Ці слова спричинили вкрай несподівану реакцію. Мій онук миттю перестав намагатися вихопити альбом і кинувся збирати розкидані по підлозі олівці. А коли знову підійшов до мене, його манера поведінки змінилася, в ній з’явилося якесь захоплення. Він вмостився поруч й подав мені олівці, уважно за мною стежачи та не кажучи ні слова.

Я розгорнув альбом на новій сторінці і поклав його перед ним на підлозі.

— Ічіро, найперш я хотів би подивитися, як малюєш ти. А потім Оджі вирішить, чи зможе він якось покращити твою роботу. Що б ти хотів намалювати?

Мій онук геть принишк. Він замислено дивився на чистий аркуш паперу, але й не поворухнувся, щоби почати малювати.

— Може, намалюєш щось із того, що вчора впало тобі в око? — запропонував я. — Щось, що ти побачив, коли щойно до нас приїхав.

Ічіро продовжував дивитися на альбом. А потому підняв очі і запитав:

— Оджі справді був колись відомим художником?

— Відомим художником? — засміявся я. — Ну, можна і так сказати. А що, твоя мама так каже?

— Батько казав, що колись ти був відомим художником. Але тобі довелося перестати малювати.

— Ічіро, я просто вийшов на пенсію. Усі виходять на пенсію, досягаючи певного віку. Так і має бути, це заслужений відпочинок.

— Батько казав, що тобі довелося перестати малювати. Бо Японія програла війну.

Я засміявся, а потім нагнувся уперед і взяв до рук альбом. Перегорнувши кілька сторінок назад, почав розглядати онукові начерки трамваїв і підняв один із них на відстань витягнутої руки, щоб краще роздивитися.

— Розумієш, Ічіро, коли досягаєш певного віку, тобі хочеться від усього відпочити. Твій батько теж перестане працювати, коли доживе до мого віку. Колись і тобі буде стільки ж років, скільки мені, і тобі теж захочеться відпочити. А тепер, — я розгорнув альбом на чистому аркуші і знову поклав його перед Ічіро, — що ти мені намалюєш?

— І ту картину в їдальні Оджі намалював?

— Ні, її намалював художник на ім’я Ураяма. А чому ти питаєш, вона тобі сподобалася?

— А це Оджі намалював ту картину, що висить у коридорі?

— Ні, то робота іншого талановитого художника, товариша Оджі.

— А де тоді картини Оджі?

— Наразі я всіх їх прибрав. А тепер, Ічіро, повернімося до справді важливих справ. Що ти мені намалюєш? Що тобі запам’яталося зі вчора? Ічіро, що сталося? Ти щось так притих.

— Я хочу подивитися на картини Оджі.

— Я впевнений, що такий кмітливий хлопчина, як ти, геть усе пам’ятає. Може, намалюєш ту афішу, що ти бачив? З доісторичним чудовиськом. З таким хистом, як у тебе, вийде чудова афіша. Можливо, навіть краща за ту, що ти бачив.

На якусь мить Ічіро задумався над моєю пропозицією, а потому перекотився долілиць і, низько нахилившись над аркушем паперу, почав малювати. Темно-коричневим олівцем Ічіро намалював у нижній частині аркуша шерегу якихось коробок, які вже незабаром перетворилися на обриси міських багатоповерхівок. А потім на аркуші з’явилася величезна ящіркоподібна істота, яка стояла на задніх ногах, загрозливо нависаючи над містом. У цей момент мій онук замість коричневого олівця взяв червоний і почав малювати навколо ящірки яскраві смуги.

— Ічіро, а це що таке? Пожежа?

Ічіро не відповів, а й далі виводив червоні лінії.

— Ічіро, чому там горить вогонь? Він якось пов’язаний із появою чудовиська?

— Електричні кабелі, — відповів Ічіро і нетерпляче зітхнув.

— Електричні кабелі? Що ж, це вже цікаво. Хотілося б дізнатися, чому від електричних кабелів починається пожежа. Ти часом не знаєш?

Ічіро знову зітхнув і продовжив малювати. Тепер він тим самим темно-коричневим олівцем унизу аркуша малював переляканих людей, які розбігалися навсібіч.

— Ічіро, в тебе дуже добре виходить, — похвалив я онука. — Можливо, щоб якось винагородити твої старання, Оджі сходить із тобою завтра на цей фільм. Що скажеш?

Мій онук завмер і підняв на мене погляд.

— Цей фільм може бути занадто страшний для Оджі, — сказав він.

— Сумніваюся, — сказав я, сміючись. — Але от твою маму і тітку він справді може налякати до смерті.

Почувши це, Ічіро голосно розреготався. Він знову перекотився на спину і, продовжуючи сміятися, крикнув у стелю:

— Оце мамі і тітці Норіко буде страшно!

— Але ми, чоловіки, таке любимо, еге ж, Ічіро? Підемо завтра на той фільм. Ти хотів би на нього сходити? Візьмемо жінок із собою і дивитимемося, як вони жахаються.

Ічіро продовжував голосно сміятися.

— Тітці Норіко стане страшно на самому початку!

— Мабуть, так і буде, — відповів я, знову засміявшись. — Тоді домовились, підемо завтра в кіно. А зараз, Ічіро, продовжуй малювати.

— Оце тітка Норіко перестрашиться! Вона відразу ж захоче піти геть!

— Ічіро, малюй. У тебе так добре виходило.

Ічіро знову перевернувся долілиць і взявся малювати. Втім, здавалося, що його колишня зосередженість уже вивітрилася; він почав домальовувати внизу сторінки дедалі більше силуетів людей, які розбігалися навсібіч, аж поки їхні обриси злилися в суцільну плутанину. І незабаром, остаточно збайдужівши до малюнка, просто почав поривно черкати по всій нижній частині аркуша.

— Ічіро, що це ти таке виробляєш? Ми не підемо в кіно, якщо ти так поводитимешся. Негайно припини!

Ічіро зірвався на ноги і вигукнув:

— Хай Йо Сільвер!

— Ічіро, сядь. Ти ще не закінчив малюнок.

— Де тітка Норіко?

— Вона розмовляє із твоєю матір’ю. Ічіро, заспокойся, ти ще не закінчив свій малюнок. Ічіро!

Але мій онук уже стрімголов кинувся з кімнати, вигукуючи:

— Одинокий рейнджер! Хай Йо Сільвер!

Я вже достеменно не пригадую, що саме робив наступні кілька хвилин. Цілком можливо, так і залишився сидіти в тій кімнаті, дивлячись на малюнки Ічіро і ні про що конкретне не думаючи, як я останнім часом часто і роблю. Та врешті я таки зіпнувся на ноги і пішов шукати доньок і онука.

Я застав Сецуко на веранді, де вона сиділа на самоті, дивлячись на сад. Сонце ще й досі яскраво світило, але стало вже значно прохолодніше, і, коли я підійшов, Сецуко озирнулася й пересунула одну з подушок на сонце, щоб я сів там.

— Ми заварили свіжого чаю, — сказала вона. — Тату, хочеш чаю?

Я подякував і, поки вона наповнювала моє горня, теж перевів погляд у сад.

Хоч йому і багато випало пережити в роки війни, він добре відновився й у ньому досі можна було впізнати той сад, який близько сорока років тому посадив сам Акіра Суґімура. У дальньому кінці, біля задньої стіни, Норіко й Ічіро стояли, розглядаючи кущ бамбука. Цей кущ, як і майже всі інші тутешні корчі та дерева, Суґімура знайшов десь у місті і вже дорослими пересадив у свій сад. Ба більше, подейкували, буцімто Суґімура особисто ходив містом, заглядаючи за садові огорожі, і пропонував чималі гроші господарям, що їхні кущ або дерево припали йому до душі і він хотів їх пересадити у свій сад. Якщо це правда, то він добирав рослини напрочуд майстерно, і завдяки цьому сад мав тоді — і має досі — неабиякий гармонійний вигляд. Коли на нього дивишся, виникає відчуття природності і гармонії, і немає й натяку на штучно продуманий дизайн.

— Норіко завжди вміла знайти підхід до дітей, — зауважила Сецуко, не відриваючи від них погляду. — Ічіро дуже її полюбив.

— Ічіро славний хлопчина, — відповів я. — Геть не такий сором’язливий, як більшість дітей його віку.

— Сподіваюся, він зараз не дуже попсував тобі нерви. Ічіро іноді буває такий свавільний! Знаєш, ти можеш на нього насваритися, якщо він починає тебе дратувати своєю поведінкою.

— Він анітрохи мене не дратує. Ми чудово заприязнилися. До речі, ми оце щойно разом малювали.

— Справді? Ічіро, мабуть, дуже сподобалося.