Иво Андрич – Проклятий двір (страница 8)

Тяжко й довго вона оплакувала свою дитину і щодня відвідувала її могилу. А коли з часом вона, така молода й красива, почала бодай потроху забувати про свою втрату, трапилося щось несподіване й страшне. Дружина старшого офіцера корабля, на якому померла дитина, дізналася від чоловіка таємницю про здійснений з добрим наміром обман, вчинений на кораблі з тілом мертвої дівчинки. Цією таємницею за певної нагоди вона поділилася з найкращою подругою. Після однієї жіночої сварки та подруга, з власної дурості й бажання помститися, розповіла про це іншим. У незрозумілий і нестерпно жорстокий спосіб ця чутка дійшла й до матері. І цього разу нещасна жінка збожеволіла від жалю. Бігала на кладовище, нігтями копала землю з могили. Довелося її силоміць відвести й замкнути, бо вона хотіла стрибнути в море за донькою. Це було справжнє божевілля. Потрібно було кілька років, аби жінка оправилася від свого нового горя. Але повністю вона не видужала ніколи.

Вродливу й нещасну вдову кликали заміж чимало греків, але вона всім їм по черзі відмовляла, розлючена на своїх родичів і всіх одноплемінників. Лише через кілька років вона — на загальний подив — вийшла за одного турчина. Значно старший за неї, багатий, авторитетний і освічений чоловік, який у молоді роки займав високу посаду на державній службі, цей Тахір-паша жив замкнуто, влітку в маєтку неподалік Смирни, а взимку у своєму великому будинку в місті. Від своєї жінки він не вимагав, щоб вона змінила віру; лише не повинна була з’являтися на вулиці з неприкритим обличчям. Та все ж це одруження спричинило велике невдоволення поміж греків. А шлюб молодої грекині з шістдесятирічним пашею був, попри всі прокляття грецьких жінок і попів, не тільки щасливим, а й плідним. За перші два роки у них народилося двійко дітей, спочатку донька, а потім син. Син був сильним і швидко ріс, а от донька була хирлявенькою, і на п’ятому році після дводенного слабування померла від невідомої хвороби. Мати, яка так ніколи й не оправилися ще від своєї першої втрати, запала тепер у важку й невиліковну меланхолію. У смерті й цієї другої доньки вона шукала і знаходила перст якихось вищих сил, відчувала себе проклятою й негідною, і занехаяла повністю чоловіка з сином. Вона швидко сохла й танула. А наступного року смерть прийшла як вибавлення.

Хлопчак, якого звати було Чамілом, був вродливим (мамина краса, тільки в чоловічому виді), розумним і добре розвиненим, перший плавець поміж друзями і переможець у всіх бійках. Але дуже рано він почав покидати ігри й забави своїх однолітків. Усе більше віддавався книгам і науці, а батько його в цьому підтримував, купував йому книги й наймав учителів, оплачував подорожі. Хлопець учився навіть еспанської мови від одного старого сефарда, рабина в Смирні.

А коли однієї зими помер і старий Тахір-паша, хлопець залишився сам, зі значним маєтком, але без досвіду й близької родини. Великий авторитет Тахір-паші був йому захистом. Йому пропонували готуватися до державної служби, але він відмовився. На відміну від своїх ровесників, він ніколи не впадав за жінками й жіночим товариством. Але того літа трапилося, що під час прогулянки він через паркан невеличкого і густого саду побачив дівчину-грекиню. Любов з першого погляду змінила його повністю. Дівчина була донькою дрібного грецького торговця. Хлопець був сповнений рішучості взяти її за дружину так само, як свого часу Тахір-паша взяв його матір. Пропонував усе й не ставив жодних умов.

Дівчина, яка бачила його двічі або тричі, була готова одразу ж піти за нього; знайшла й спосіб йому про це повідомити. Але батьки були налаштовані категорично проти того, щоб віддавати доньку за турчина, та ще й такого, що народжений від матері-грекині. Уся грецька громада підтримувала їх у цьому. Всім здавалося, що Тахір-паша навіть мертвий, тепер уже вдруге, забирає в них ще одну грекиню. Батько дівчини, марний гендляр, низький ростом і духом, поводився як людина, що збожеволіла, він раптом відчув власну велич, геройство й бажання стати мучеником. Розкидаючи руки, мовби його розпинають, він кричав перед своїми одноплемінниками: «Я за впливом і маєтком людина мала, але не малий я у вірі своїй і в страху перед Богом. І радше я втрачу своє життя, а доньку, яка в мене єдина дитина, кину в море, ніж віддам за невірного». І все в такому дусі. Наче він і його віра тут — то головне, а донька — вже другорядне.

Утім таке геройство торговцеві зі стрімкої вулиці недорого коштувало. Йому так і не випала нагода стати мучеником. Дівчину примусово віддали за грека не із Смирни, тихенько, без весілля, приховуючи місце й день від’їзду. Боялися, щоб Чаміл не відняв її, але він ще раніше прийняв цей удар і відступив. Лише тоді він по-справжньому й повністю зміг побачити те, чого раніше, закоханий і молодий, не помічав: скільки всього може відділяти чоловіка від жінки, яку він кохає, та й узагалі людей одне від одного.

Після цього Чаміл два роки провів на якихось студіях у Царгороді. Повернувся в Смирну іншим і значно старшим на вигляд. І тут він виявився самотнім. Від греків його відділяло все, а з турками мало що пов’язувало. Однолітки, з якими він іще нещодавно гаяв час в іграх та забавах, були вже чужими й далекими, наче належали до іншого покоління. Він став людиною, що живе з книгами. У свої двадцять чотири роки він був молодим і багатим диваком, який не знав, де і що йому належить і як цим майном розпоряджатися й управляти. Мандрував узбережжям Малої Азії, побував у Єгипті й на острові Родос. Уникав тих, до кого за іменем і суспільним становищем належав, і вони почали вважати його чужою людиною, дружбу заводив лише з людьми науки, без огляду на те, хто вони й що за вірою і походженням.

А минулого року почали кружляти Смирною дивні чутки, розмиті й неясні перешіптування, що синові Тахір-паші книги вдарили в голову і тепер з ним щось не так. Говорилося, що він, вивчаючи історію турецької імперії, «перевчився», і уявляючи, що в нього вселився дух якогось нещасного принца, почав вірити, що й сам він — невдатний султан.

— Е? А! — на мить перервав Хаїм свою розповідь, не пропускаючи нагоди наголосити, яке ж то місто Смирна, котре не лише на нього, Хаїма, звело наклеп і привело у цю в’язницю, але й ось такого поважного й непорочного чоловіка, як цей Чаміл-ефенді. Та він одразу ж продовжив.

Коли я кажу, продовжував Хаїм, що чутки закружляли містом, не треба, звісно ж, думати, що мова про все велелюдне місто. Що таке Смирна? Коли поглянеш на неї з плато під фортецею Кадіфекале, здається, що вона безкінечна. Місто й справді велике. Багато будинків і купа народу. А якщо по правді, то це сотня сімей, п’ятдесят турецьких і стільки ж грецьких, та ще трохи чиновників біля намісника й начальника порту, усього одна-дві тисячі душ. І це все, бо це вони все вирішують і щось у цьому місті значать, а всі решта працюють і мучаться, забезпечуючи життя собі й своїм близьким. А цих сто сімей, навіть якщо не дружать між собою і не зустрічаються, знають одні про одних усе, придивляються, міряються, стежать одна за одною із покоління в покоління. І за батьком, і за матір’ю Чаміл належав до цієї меншини. Незвична доля його сім’ї і його дивний спосіб життя завжди привертали увагу й викликали цікавість. А в Смирні говориться і обговорюється, і наговорюється, при цьому все перебільшуючи, як і скрізь у світі і ще трішки більше.

Про Чаміла, який протягом кількох останніх років не брав участі в житті своїх однолітків, дітей вельмож і багатіїв, говорилося вдосталь за його відсутності і завдяки цій відсутності. Говорилося про його історичні студії: дехто з подивом, інші з насмішкою.

На одній терасі, де десяток іменитих молодиків пили й курили разом із такою ж кількістю вільних дівчат із пристані, хтось згадав Чаміла, його нещасну любов і дивний спосіб життя. Один із його друзів сказав, що Чаміл до деталей вивчає час Баязида ІІ, особливо життя Джем-султана, і саме через це їздив у Єгипет, на Родос, а тепер збирається ще й у Італію і Францію. Дівчата спитали, що це за султан Джем, а той хлопець пояснив їм, що це Баязидів брат і супротивник, який програв боротьбу за престол, утік на Родос і здався християнським лицарям. Після цього тодішні християнські володарі роками тримали його в ув’язненні, постійно використовуючи проти Османської імперії й законного султана Баязида. Десь там він і помер, а султан Баязид переніс тіло бідолашного брата-зрадника й поховав його у Бурсі, де й донині стоїть його тюрбе.

Тоді в розмову втрутився легковажний хлопець, один із тих, що через бурхливу фантазію і язик без кісток часто шкодять і собі, але ще частіше — іншим.

— Чаміл після свого нещасного кохання до красуні-грекині так само нещасно закохався в історію, яку вивчає. Він є потаємним Джемом. Так тримається й ставиться до всього навколо. І вже його колишні друзі в розмовах з насмішкою й співчуттям не називають інакше, крім як Джем-султаном.

Коли ось так згадується ім’я султана, а тим більше чвари чи боротьба при дворі султана, хай навіть у далекому минулому, це ніколи не залишається тут, у товаристві, в якому було згадане. Завжди знайдеться птаха, що полетить і донесе султану чи султановим людям про те, що вимовлено його ім’я, і хто його вимовив, і як це зробив. Так трапилося, що безневинна й потаємна Чамілова пристрасть через вуста одного йолопа і вуха одного донощика дійшла й до порога ізмірського валії, де натрапила на зовсім інший прийом і набула цілком іншого значення.