Иво Андрич – Проклятий двір (страница 7)

За червонуватою загравою на небі й на вершечках поодиноких кипарисів за високим муром було видно, як сонце раптово зникає десь там на іншій стороні невидимого міста. Якийсь час і все подвір’я було залитим рум’яним сяйвом, але воно швидко порожніло, як перехилений чотирикутний посуд, і все більше повнилося тінню перших сутінків.

Вартові заганяли в’язнів у камери, а ті, як неслухняне й розбурхане стадо, розбігалися перед ними і втікали у віддалені закутки подвір’я. Нікому не хотілося прощатися з днем і лізти в задушливі камери. Долинали крики й удари.

Цієї миті до камери, перед якою ще сиділи чернець і парубок, прибіг вартовий, викрикуючи ім’я молодика. За кілька кроків від нього біг другий і викрикував те саме, тільки більш наполегливо. Так у всіх схожих місцях ці дрібні служки швидкі, коли за ними стоїть наказ вищих, швидкі на добрі й лихі справи, залежно від природи розпоряджень. У цьому випадку йшлося про добру. З увагою, яка тут дуже рідкісна, обоє запропонували парубкові одразу ж перейти в інше, виділене для нього приміщення. Допомогли йому зібрати речі. Було зрозуміло, що його переводять у краще місце.

Парубок, не надто здивувавшись і ні про що не питаючи, прийняв цю неочікувану увагу як наказ. Перед виходом обернувся до свого співрозмовника, наче вперше ясно захотів сказати йому щось важливе, але лише усміхнувся й закивав головою, немов звіддаля відкланюючись.

І так без слова вони попрощалися як добрі старі знайомі.

Тієї ночі фра Петар довго думав про незвичайного турчина. Він наче і турчин, і не турчин, але нещасна людина — точно. Траплялися миті, коли він провалювався в напівсон, і йому здавалося, що парубок тут, біля нього, безсонний, але спокійний, зі своєю книгою і своїми незвичними, вишуканими речами. І в той же час він ясно відчував, що молодик пішов, що його немає. І йому було жаль через це. А коли йому вдалося заснути справжнім сном, який у нього — поки тривав — завжди був глибоким і міцним, без снів, без свідомості про себе і світ навколо, втонули в тому сні й сусід справа і думка про нього. Та щойно він прокидався вночі, у ньому з’являлося якесь неясне і давнішнє, але живе відчуття глибокого жалю з молодечих років, коли він мусив розстатися з добрими друзями і залишитися з байдужими чужими людьми, з якими живеться й працюється з обов’язку. А коли розвиднилось, ці нічні хвилі снів і привидів ущухли, і відкрилась проста, як білий день, істина: сусіда й справді не було. Порожнє місце справа від себе він відчував як незручність і особливу муку в цьому житті, сповненому малих і великих мук і незручностей. Зліва від нього були два торговці, мовчазні й завжди готові вирушити в дорогу.

Щойно розвиднилося, те порожнє місце заповнилося. Зайняв його миршавий, худорлявий чоловік, непоголений і запущений, з чорним кучерявим волоссям. Він вибачався, говорячи швидко й багато. Не хотів би нікому заважати, казав він, але не може витримати нестерпності людей, між якими лежав досі, і тому змушений знайти спокійніше місце між кращими людьми. Спустив свій козуб, виплетений з очерету, і якийсь зношений старий одяг, а сам продовжував говорити.

Розлогі й церемонні вступи тут не були узвичаєні, але цей говорив про все й відразу, наче перебуває між старими й надійними знайомими. І було помітно, що говорить він передусім через себе, бо інакше не може, а не через те, що говорить і кому говорить.

Двійко торговців ще більше замкнулися в собі й сиділи, притиснувшись один до одного. Але фра Петар слухав і дивився на цього незвичного чоловіка, тож самою своєю поведінкою, здавалося, заохочував його велемовність. (А про себе думав: я трохи схожий на свого стрия, покійного фра Рафу, який кожного вмів вислухати і зрозуміти, й іноді жартома казав: «без хліба я б ще якогось прожив, але без розмови, присягаюся, не зміг би»). Чоловік говорив.

Він був євреєм зі Смирни. Тужно виглядало його чорне лице. Великій ніс, крупні очі з жовтими закривавленими білками. Увесь він виглядав плачевно, був заляканим і пригніченим, але його потреба говорити була більшою й сильнішою за його горе й великий страх. Ніби продовжуючи якусь учорашню розмову, він фра Петару, поки вони виходили із камери на подвір’я, жваво розповідав напівпошепки про себе й свої страждання.

— От людину не тільки обчистять, а ще й звинуватять і заарештують! І скажіть мені, будьте ласкаві, як ми потрапили сюди, поміж цієї мерзоти? Я себе запитую…

І перераховував все, про що питався; а питався про все. При цьому боязко оглядався навколо себе, та говорити не припиняв. «Ця його балакучість і привела його сюди», — думав фра Петар мовчки, слухаючи вже лише впівуха втомливу і гарячкову розповідь цього чудного чоловіка, як той раптом згадав ім’я Чаміла-ефенді.

— Учора я бачив, що він влаштувався біля вас, біля порядних людей. Але тепер йому дали кімнату в так званій білій вежі, там біля брами, де сплять наглядачі й чиновники і де поважні арештанти мають окремі камери й особливу їжу. І це, запевняю вас, страшно! Адже такий чоловік між тих…

Фра Петар насторожився.

— Ви знаєте того… Чаміла-ефенді?

— Я? Та як не знаю! Вас не знаю, вибачайте, ми опинилися, от… Не знаю вас, але бачу, що ви людина честі й порядку, а для мене це… Вас ні, але його, його так. На вигляд — дуже добре. Його знає вся Смирна. У Смирні все знають.

Уже протягом першого дня фра Петар багато дізнався про молодого турчина і його родину, а також і про те, що привело його в ці дивні стіни. Зрозуміло, що дізнався так, як можна було від цього Хаїма — а так звався чоловік із Смирни — дізнатися. Все перемішане й недоладне, дещо пропущене, а дещо знову втретє повторене, строкате, живе, не завжди зрозуміле, але з безліччю усіляких подробиць. Бо цей чоловік, який мав потребу говорити, ніколи не міг говорити тільки про одне. Він кілька разів зупинявся, замислювався, збентежено морщився, наче його й самого це мучить і ніби він розуміє, як це негарно, що він про всіх усе і всюди говорить, але його потреба розповідати про чужі життя, особливо про життя тих, чиє суспільне становище вище або доля винятковіша, була сильнішою за нього.

Він був одним із тих, хто все життя провадить безглузду й наперед програну суперечку з людьми й громадою, з якої походить. У своїй пристрасті все сказати й пояснити, викрити всі людські вади й злодіяння, лихих знеславити, а добрим віддати пошанівок, він ішов значно далі від того, що звичайна, здорова людина може бачити й знати. Про сцени, що відбулися між двома людьми, без свідків, він знав розповісти до неймовірних подробиць і деталей. І не лише описував людей, про яких розповідав, а й залазив у їхні думки й бажання, до того ж частенько в такі, про які вони й не підозрювали, але він їх відкривав. Він говорив із них і за них. А був у нього чудний дар зовсім малою зміною голосу імітувати голос людини, про яку розповідав, і бути то вельможею, то жебраком, то грецькою красунею; майже непомітними порухами тіла чи лише м’язів обличчя він міг повністю відтворити ходу й поставу якоїсь людини, поводження тварини чи навіть вигляд неживих предметів.

У цей спосіб Хаїм багато й охоче розповідав про великі й заможні єврейські, грецькі й турецькі родини із Смирни, завжди зупиняючись на важливих подіях і важких ситуаціях. І кожна така розповідь завершувалася дивакуватими вигуками «Е? А!», що мало означати приблизно таке: «Ет, які є люди! А що моє вбоге життя й моя ситуація супроти них і їхніх заплутаних доль!».

А тут, де закінчувалася одна, розпочиналася друга розповідь. Кінця-краю не було.

(Ми завжди більше або менше схильні засуджувати тих, що багато говорить, особливо про речі, що їх не стосуються безпосередньо, навіть зі зневагою говоримо про таких людей як про пліткарів і нудних базік. І при цьому не думаємо, що ця людська, наскільки ж людська і наскільки розповсюджена вада, має й свої добрі сторони. Бо що б ми знали про чужі душі й думки, про інших людей, а разом із цим і про себе, про інші суспільні прошарки й краї, яких ми ніколи не бачили й ніколи не матимемо нагоди побачити, якби не було таких людей, що мають потребу усно чи письмово розказати про почуте й побачене, як і про те, що вони у зв’язку з цим пережили чи думали? Мало, вкрай мало. А що їхні розповіді недосконалі, забарвлені особистими пристрастями й інтересами, чи принаймні неточні, то ми для цього маємо розум і досвід, можемо їх просіювати й порівнювати одні з одними, приймати й відкидати, частково або ж цілком. Отак дещо з людської правди завжди залишиться тим, що їх терпляче слухають або читають).

Так собі думав фра Петар, слухаючи розлогу й витіювату Хаїмову розповідь «про Чаміла-ефенді і його долю», яку ще сильніше уповільнювала дивна Хаїмова настороженість. Бо, попри всю свою жвавість і нездоланну потребу говорити, він час від часу стишував голос до нерозбірливості і кидав пильні погляди довкола себе — як людина, котру давно переслідують і яка всіх підозрює.

ІІІ

Чаміл — людина «мішаної крові», розповідав Хаїм, батько в нього — турчин, а мати — грекиня. Його мати була славнозвісною грецькою красунею. Смирна — місто вродливих грекинь — не бачила такого стану, таких манер і таких синіх очей. Її віддали в сімнадцять років за грека, великого багатія. (Хаїм назвав якесь довге грецьке прізвище, вимовляючи його так, як вимовляють прізвище загальновідомої династії). Вони мали всього одну дитину, доньку. Коли дівчинці було вісім років, багатий грек раптово помер. Його родичі наскочили на дружину, намагаючись ошукати її й відсунути подалі від маєтку. Жінка боронилася. Через це їй довелося поїхати аж в Атени, щоб врятувати бодай тамтешній спадок. Коли вона поверталася кораблем у Смирну, нагло померла її донька. Море було неспокійним, корабель плив повільно, а до Смирни було ще далеко. Згідно з приписами треба було викинути труп у море. Цього рішуче вимагали й морці, які за якимось древнім морським віруванням вважали, що труп на борту приносить нещастя, бо душа небіжчика тягне корабель на дно, наче свинець. Очманіла від горя, мати не погодилася на це. Вперто вимагала залишили їй тіло, щоб поховати його після прибуття в Смирну і бодай знати, де знаходиться могила дитини. Капітан корабля мав з нею великий клопіт. Опинившись у скрутному становищі поміж материнським горем, якому серце не може відмовити, і суворим приписом, якого він не смів порушити, капітан із старшим офіцером корабля вигадав хитру витівку. Розпорядився виготовити дві однакові труни. В одну поклали тіло дівчинки й морці потай спустили її в море, а другу, набиту відповідним вантажем, заколочену цвяхами й просмолену, капітан віддав матері, ніби зглянувшись на її прохання. Коли вони повернулися в Смирну, мати забрала домовину й поховала її на кладовищі.