Иво Андрич – Проклятий двір (страница 3)
А коли трапиться, що небо захмариться й почне віяти теплий і нездоровий південний вітер, що приносить запах морської гнилі, міських нечистот і смороду з невидимої пристані, тоді життя в камерах і на подвір’ї стає справді нестерпним. Важкий сопух долинає не тільки з пристані, а й тхне з усіх будівель і предметів; виглядає на те, що вся земля, зайнята Проклятим двором, поволі гниє й пускає такий запах, що труїть людину, аж їй шматок стає поперек горла, а життя остогидає. Дме вітер, і наче невидима хвороба спадає на всіх. І спокійні люди починають нервуватися й у тій своїй роздратованості гнівно метаються Двором, шукаючи сварки. Нестерпні самі для себе, арештанти чіпляються до своїх товаришів чи наглядачів, що в такі дні й самі роздратовані й озлоблені на всіх. Нерви натягуються до межі або раптом здають, провокуючи небезпечні вибухи і безумні вчинки. Спалахують гострі, безпричинні сутички, починаються випади, незвичні навіть і для Проклятого двору. І поки одні такі люті, що кидаються на кожного зустрічного, інші, старші й стриманіші люди, мовчать годинами, відокремлені, і пояснюють щось своїм невидимим противникам нечутним шепотом або ж лише виразами обличчя та слабкими порухами рук і голови. Скидаються вони на привидів.
У ці часи загального збудження безумство, наче зараза чи полум’я вогню, йде від камери до камери, від людини до людини, і переходить з людей на тварин і неживі предмети. Неспокій охоплює і псів і котів. Частіше й стрімкіше починають сновигати від стіни до стіни пацюки. Люди грюкають дверима і брязкають ложками об металевий посуд. Речі самі випадають із рук. На якусь мить все стишується до загального, болісного виснаження. І одразу по тому в якихось замкнених камерах разом із першими сутінками зчиняється такий гармидер, що весь Двір дрижить і відлунює. Зазвичай до них своїм криком доєднуються й інші камери. Тоді здається, ніби все, що в Проклятому дворі має голос, — кричить і репетує щосили, в хворобливій надії, що десь на піку цього галасу весь Двір потріскається й розпадеться, і в якийсь спосіб йому раз і назавжди настане кінець.
У такі години увесь Проклятий двір зойкає й гуркоче, наче величезне дитяче брязкальце в руках казкового велетня, а люди в ньому перекочуються, корчаться, б’ються одне об одного й стіни, наче зернятка в такій брязкітці.
Управитель і його люди добре знають дію цієї гнилі й небезпечного південного повіву і намагаються уникати конфліктів, наскільки це можливо, адже й самі вони заражені й знервовані, охороняють браму, збільшують число вартових — і чекають, поки цей південний вітер ущухне. Вони добре знають із власного досвіду, що кожна спроба «встановити порядок» буде небезпечною й приреченою на поразку, оскільки немає кому це здійснити і нема тих, що послухаються. А коли здорові північні вітри нарешті здолають південний і трохи розпогодиться, сонце визирне і повітря прочиститься, в’язні веселими юрбами ринуть у Двір, вигріваються на сонці, сміються й жартують, як люди, що вилікувалися від хвороби або врятовані з кораблетрощі, а все, що трапилося за ці два-три дні, легко кане в забуття. Ніхто нічого не може пригадати, навіть якби й хотів.
Управителем цієї знаменитої й страшної установи є Латиф-ага, прозваний Караджозом. Це прізвисько вже давно стало його справжнім іменем, і під ним його знають не лише тут, а й далеко за мурами Проклятого двору. Він і своїм виглядом, і своїм норовом є уособленням Двору.
Батько його був викладачем в якомусь військовому училищі; тихий чоловік, любитель книжок і роздумів, він одружився вже в зрілих літах й мав лише одну дитину, хлопчика. Дитя було жвавим і метким, любило книги, а особливо музику й різні ігри. До чотирнадцяти років хлопчик добре вчився й заповідалося на те, що він піде батьковими стопами, але тоді його жвавість почала перетворюватися на шаленство, а його метикуватість повела хлопця хибним шляхом. Хлопець почав швидко змінюватися, в тому числі й фізично. Він раптово зробився кремезним і неприродно погладшав. Його розумні карі очі хижо забігали й заблищали. Він кинув школу й почав валандатися з музиками й фокусниками в шинках, з картярами, пияками і курцями опіуму. Сам він не володів жодним хистом чи талантом, але й не мав справжньої пристрасті до карт чи пияцтва: його просто вабив цей світ і все, що навколо нього в’ється, так само, як його сповнювало відразою все, що пов’язане зі світом спокійних, звичайних життів, усталених звичок і постійних обов’язків.
Норовливий і ще не досвідчений, молодик швидко загруз у темних справах і зухвалих витівках свого товариства, що привело його в конфлікт із законом. Та й не один раз. Батько кілька разів витягав його із в’язниці, використовуючи свій авторитет і знайомства з впливовими людьми, зокрема з начальником місцевої поліції — своїм старим і добрим шкільним другом. «Чи це можливо, що мій син проникає в чужі будинки, грабує торговців й викрадає дівчат?», — у відчаї запитував батько. А старий досвідчений начальник поліції відповідав йому спокійно, але правдиво. Щоб крав, цього сказати не можна, і торговців не ошукує, і дівчат особисто він не викрадає, але де б такі ситуації не трапилися — можеш бути впевненим, що десь тут і його неподалік знайдеш. А якщо ми все так і залишимо, то невдовзі він і сам піде на злочин. Тому треба не гаяти часу й шукати якогось рішення. І начальник міської поліції знайшов таке «рішення», яке вважав не тільки єдино можливим, а і найкращим: взяти хлопця, що ступив на хибний шлях, до себе на службу. І як це буває, з молодого чоловіка, що вже зайняв своє місце між картярами і багатенькими гультяями, він став добрим і старанним стамбульським поліцаєм.
Це не трапилося водномить. У перші роки він вагався і шукав свого місця, а знайшов його там, де цього найменше можна було очікувати, — у роботі проти свого колишнього товариства. Він немилосердно переслідував волоцюг, п’яниць, кишенькових злодюжок, контрабандистів і різноликих невдах та пройдисвітів із темних кварталів Стамбула. Робив свою роботу натхненно, з непояснимою ненавистю, але спритно і з таким знанням цього середовища, яким міг володіти лише він. Ті старі зв’язки допомогли йому розширити коло своєї діяльності, бо малі злочинці виказують крупних. Відомості про людей збираються, мережа інформаторів зміцнюється й розширюється. Виняткова старанність й успіхи на службі через десяток років привели його на посаду помічника управителя цього великого «притулку». А коли старий управитель помер від серцевого нападу, він виявився єдиним, хто міг його заступити. Тоді й почалося його володарювання у Проклятому дворі. І ось триває вже двадцятий рік.
Попередній управитель, твердий і досвідчений старик, притримувався крутого, класичного способу правління. Для нього головним було, щоб світ пороку й беззаконня у своїй сукупності був якомога точніше відмежований і якомога краще відокремлений від світу порядку й закону. Окрема людина і її конкретна провина його не надто й цікавили. Протягом багатьох років на Проклятий двір і на все живе в ньому він дивився як на карантин, а на його мешканців — як на небезпечних хворих, котрих важко вилікувати і яких різними заходами, карами й страхом, фізичною й моральною ізоляцією треба тримати щонайдалі від так званого здорового й порядного світу. А в усьому іншому полишити їх самих на себе. Не дати їм вийти з їхнього кола, але й не зачіпати їх без потреби, бо з цих чіплянь нічого доброго й мудрого все одно не вийде.
Новий управитель усім своїм ставленням і всіма вчинками відразу показав, що піде іншим шляхом.
Ще того ж першого року, коли помер його батько, Латиф продав великий і гарний батьківський дім у Новому кварталі й купив занедбаний великий маєток над самим Проклятим двором. Весь у кипарисах, він скидався більше на занехаяний острів чи древнє кладовище. Від Проклятого двору маєток відділяв тінистий байрак, в якому росли дерева шляхетних порід, і ціла система огорож і високих мурів. Тут, біля джерела чистої живої води, поміж старими деревами він збудував гарний будинок, що виходив на протилежний від яру бік, тому був захищений від південного вітру і нездорового смороду арсеналу й пристані. Дім мав велику перевагу в тому, що був водночас віддалений від Проклятого двору і дуже близьким до нього. За своїм виглядом, спокоєм і чистотою це був інший світ, розташований за тисячі миль звідси, а все ж у безпосередньому сусідстві Двору й невидимо пов’язаний з ним. Користуючись короткими, лише йому відомими стежками, Караджоз міг о кожній порі дня й прямо зі свого дому непомітно потрапити в Двір. (Тому ніколи не можна було бути певним, тут він чи ні, і звідки може раптово з’явитися). Управитель часто використовував цю можливість. Він особисто наглядав за в’язнями і за їхніми наглядачами. І, знаючи майже кожного ув’язненого, його минуле і його теперішню провину, він мав цілковите право казати, що «знає, чим дихає Двір». А якщо когось і не знав особисто, то пізнавав у ньому душу волоцюги чи злочинця, і кожної миті міг стати перед ним і