Иво Андрич – Проклятий двір (страница 2)

Є тут убивці і між ними такі, що вже кілька разів утікали з каторги і тому їх закували вже тут, ще до суду й вироку; вони виклично брязкають своїми оковами, люто проклинаючи і кайдани, і того, хто ці ланцюги вигадав.

Сюди прибувають і всі ті вигнанці, кого проганяють із західних регіонів на заслання, саме тут вершиться їхня доля: або, за допомогою царгородських зв’язків і захисників, вони звільняються й повертаються додому, або ж їх відсилають до місця ув’язнення в Малій Азії чи Африці. Це так звані «пересильні», зазвичай старші, у своєму краї авторитетні люди, представники окремих релігій і груп, вплутані в інтриги й конфлікти десь у своїй стороні і звинувачені владою чи оббрехані супротивниками як політичні злочинці чи бунтівники. Вони приносять повні скрині й бисаги одягу й речей, і насилу захищаються від царгородської потолочі, з якою змушені ділити камеру. Заклопотані й замкнені в собі, вони, наскільки це можливо, тримаються осторонь.

П’ятнадцять приземкуватих і двоповерхових будівель, зведених чи добудованих протягом багатьох років, об’єднаних високим муром, утворюють величезне, видовжене й стрімке подвір’я повністю неправильної форми. Трохи бруківки є лише перед будиночком, в якому розташувалися наглядачі й канцелярія тюрми; вся решта двору — це просто сіра й тверда втрамбована земля, крізь яку навіть трава не встигає пробитися, стільки тут зрана до ночі топчеться людей. А два-три убогих і чахлих деревцята, що ростуть посеред двору, обдерті й поранені незалежно від пори року, провадять мученицьке життя. Цей горбистий і просторий двір протягом дня скидається на ярмарок різних рас і народів. А ночами всю цю юрбу заганяють у камери: по п’ятнадцять, двадцять і тридцять душ в одну. Та й тут продовжується бучне й пістряве життя. Спокійні ночі тут рідкість.

Запеклі царгородські покидьки, що не бояться наглядачів і яким на все начхати, співають сороміцьких пісень і викрикують масні пропозиції своїм любаскам із сусідніх камер. Невидимі в темряві люди сваряться за місце й лігвище; кличуть на поміч окрадені. Деякі уві сні скрегочуть зубами й зітхають, інші хриплять і ричать, ніби їх ріжуть. Великі камери в такі миті живуть тільки звуками, наче джунґлі в темряві. Долинають то вигуки, то зітхання, а інколи, як речитатив, два-три протяжних слова із пісні, тужна й марна зміна бажань і почуттів, а часом — якісь придушені голоси, гортанні й важкі.

З двору теж долинає гуркіт, бо старезна двостулкова брама, що відчиняється й зачиняється зі скрипом і грюкотом, вночі приймає чи викидає людей поодинці та групами. Вночі виводять засуджених на відбування кари чи заслання. А часто після великих бійок у порту приводять запінених, потріпаних і скривавлених людей, все ще гарячих від гніву, алкоголю, дістаних і завданих ударів. Вони ричать один на одного, погрожують і силкуються, якщо випадає нагода прослизнути між заклопотаних наглядачів, вдарити супротивника ще раз. А коли їх розтягнуть і позамикають, вони ще довго не можуть заспокоїтися, перегукуючись із камери в камеру страшними прокльонами й лайкою.

Коли настане день, здоровій і чистій людині буває дещо легше. Тільки трохи легше. Весь цей люд виривається із задушливих камер на просторий двір і тут, на сонці, чиститься від вошей, перев’язує рани чи продовжує грубі жарти й безкінечні гострі суперечки та темні обрахунки. Утворюються тихі або гамірні гурти. Кожен такий гурт має свій центр. Це групка картярів чи жартунів, або ж одна-єдина людина, що тихо співає чи декламує масні й смішні пісеньки, або наївний базіка чи одержимий маніяк, з якого дешево й грубо знущається навколишній гурт.

Фра Петар підійде до одного з цих гуртів, і здаля прислухається й приглядається. («Яке щастя, що я в мирському одязі і ніхто не знає, хто я і що я!»).

Тут, у затінку поруч із будівлею, де розташована його камера, кожного ранку збирається невеличкий гурт навколо якогось Заїма. Це дрібний і згорблений чоловічок, що виглядає сполоханим і говорить тихо, але впевнено й натхненно, а говорить він завжди про себе і щедро перебільшуючи. Розповідь завжди та сама, але він настільки поширює й роздуває її, що треба було б принаймні сто п’ятдесят років, щоб усе це пережити одній людині.

Сонце лише щойно визирнуло, а розмова вже триває.

— Боже ж ти мій, скільки ти всього на світі бачив, Заїм-ага.

— Бачив, але що мені з того, якщо я так постраждав, а лихі люди не дають жити порядному чоловіку. А я й справді багато де побував, і скрізь мені добре було, і люди мене шанували й віддавали належні почесті, та і я поводився як слід і з кожним умів гарно й чесно обійтися.

Затим він мовчки дивиться перед себе, мовби підглядаючи в записник, і починає говорити так, ніби продовжує з того місця, на якому закінчив.

— В Адапазарах я кинув якір і одружився. Добра й розумна в мене була жінка. Люди мене дуже шанували, а моя крамниця фарб була першою в місті.

— Чому ж ти не зостався там?

— Ет, чому! Диявол підмовив мене взяти ще одну дружину. І з того дня все пішло шкереберть. У перші дні я був нею задоволений. Це мушу визнати. Але який у неї був норов! Я вже й не кажу про те, що вона посварилася з моєю першою дружиною й перетворила дім на пекло, а коли йшла по місту, то про таку казали: в одній руці солома, в другій — вогонь. Куди б не пішла, скрізь починалися сварки й ворожнеча. Як то кажуть, вона б, далебі, і два ока на одній голові пересварила. Брати моєї першої дружини стали проти мене. Місцевий люд мене зненавидів. І я, побачивши, що втрачаю авторитет і покупців, а якщо так і далі піде, то й голову втрачу, потайки і крадькома розпродав товар та інструмент, а сам подався світ за очі.

— Ех, брате! Шкода! — каже хтось занепокоєно.

Заїм тужно хитає головою, ніби тільки він сам знає, наскільки це шкода.

— Ну й утікач із тебе, чому ж ти не прогнав ту бестію, а сам утік, полишивши стільки свого добра? — глухим голосом каже чоловік атлетичної статури з гурту навколо.

— «Прогнав, прогнав!». Це не так легко. Якби ти знав, що то за жінка була. Не можеш від неї відліпитися, хоча й бачиш, що пропадаєш.

— Тю, то й що! Я б її прогнав, навіть якби між ногами мала сонце, а на животі місяць!

Це знову промовляє атлет, після чого махає рукою й розгнівано покидає гурт.

— Е, та що ви все — жінка, жінка! Коли загасиш свічку, всі вони однакові.

А дрібний чоловічок оповідає далі: як дістався аж до Трапезунта і взяв там шлюб із заможною вдовою.

— Вона дбала про мене, як про себе. Я прожив там чотири роки, як у Бога за пазухою. Але, на моє нещастя, жінка розхворілася й померла, а я від горя вже не міг там залишатися, тому розпродав усе і знову вирушив куди очі глядять. Я працював скрізь, і всюди мене цінували й любили за мої золоті руки. Я дійшов до Солуня. І тут одружився…

— Знову!

— Чотири професії я опанував і одинадцять разів женився.

— Ох, ого! І що далі було? — запитують із гурту.

— Далі? Ошукали мене жиди, її родичі. Коли б мені тепер виплатили бодай половину того, що вони заборгували, я був би багатою людиною. І легко б очистився від наклепу й вийшов звідси.

А «наклеп» полягав у тому, що його звинуватили в розповсюдженні фальшивих грошей. Найгірше ж те, що він не вперше був звинувачений у цьому. Це в нього щось на кшталт хвороби. Щойно він викрутиться від одного звинувачення чи відсидить строк, одразу ж хапається за таку саму справу чи якусь іншу аферу, а оскільки він незграбний, то миттю й попадається. І при цьому він не припиняє марити (й брехати) про щасливе одруження і «чотири свої славні ремесла». Тепер, якщо все доведуть, на нього чекає суворе покарання, тому він упивається й сам себе обманює власними побрехеньками, напівбрехнями і напівправдами, які цілими днями оповідає охочим роззявам, готовим сміятися з будь-чого. Щойно гурт навколо нього розходиться, він тиняється двором як неприкаяний, і підходить до іншого гурту.

З якимось гробовим і плачливим виразом обличчя він слухає жарти, з яких інші сміються голосно й нестримно. Слухає все, про що тут говорять; довго, скромно й терпляче чекає своєї нагоди. І коли випаде йому підхожа хвилина, він у розмову заходить механічно. Хтось згадає якусь країну — наприклад, Єгипет. Заїм його перебиває готовою розповіддю.

— Мав я жінку-єгиптянку. Вона була старшою за мене і піклувалася про мене так, що й рідна мати краще не змогла б. Два роки ми гарно прожили. Я тішився в громаді авторитетом. Але що з того? Одного дня…

І знову починається якась історія про вигадану країну і подружнє нещастя, яку одні слухають з дошкульними коментарями, а інші ще на початку відходять, махнувши рукою й не шкодуючи небораку Заїма.

— Це в нього вже вісімнадцята.

— До побачення! Повідомте, коли він завершить історію.

Але ця розповідь маніяка і невиліковного фальсифікатора Заїма, який мріє про спокійне життя з ідеальною жінкою, швидко губиться в приглушеному крику з сусіднього гурту, де спалахнула сварка з такими прокльонами, що їх і не почуєш від людей за стінами Двору.

Саме розташування Проклятого двору було чудним, наче розрахованим на мордування й більші страждання ув’язнених. (І фра Петар часто повертався до цього, намагаючись його описати). З Двору не видно ні міста, ні пристані з покинутим арсеналом на березі біля неї. Лише небо, велике й немилосердне у своїй красі, а вдалині — тільки клаптик зеленого азійського берега на тому боці невидимого моря, поодинокий вершечок невідомої мечеті або величезного кипариса за стіною. Все невиразне, безіменне й чуже. І тому чужинець тут має постійне відчуття, що опинився на якомусь диявольському острові, поза всім, що до цього означало для нього життя, і без надії невдовзі його побачити. А в’язні з Царгорода покарані, крім іншого, ще й тим, що зовсім не бачать і не чують свого міста; вони в ньому, а ніби за сто верст від нього; і ця уявна віддаль мучить їх так само, як і справжня. Через усе це Двір швидко й невідчутно скручує людину й підкорює собі так, що вона вже й сама губиться. Забуває те, що було, і все менше думає про те, що буде, тож для неї минуле й майбутнє зливаються в одну-єдину теперішність, в незвичне й страшне життя Проклятого двору.