Иван Котляревский – Українська драматургія. Золота збірка (страница 9)

№ 14 Вiтер вiє горою, Любивсь Петрусь зо мною, Ой, лихо, не Петрусь, Лице бiле, чорний ус! Полюбила Петруся I сказати боюся, Ой, лихо, не Петрусь, Лице бiле, чорний ус! А за того Петруся Била мене матуся, Ой, лихо, не Петрусь… Де ж блукає мiй Петрусь, Що i досi не вернувсь? Ой, лихо, не Петрусь… Я хоть дiвка молода, Та вже знаю, що бiда. Ой, лихо, не Петрусь, Лице бiле, чорний ус!

А що, може, не одгадав? ()

о. Так, угадав!.. Я — той нещасний Петро, якому Наталка припiвала сю пiсню, якого вона любила i обiщала до смертi не забути, а тепер…

а. Що ж тепер? Iще ми нiчого не знаємо, може, i не її засватали.

о. Но серце моє замирає, начувається для себе великого горя. Братику Миколо, ти говорив менi, що ти їх родич, чи не можна тобi довiдаться о сватаннi Наталки? Нехай буду знати свою долю.

а. Чому ж не можна? Коли хочеш, я зараз пiду i все розвiдаю. Та скажи менi, чи говорити Наталцi, що ти тут?

о. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай один буду я горювати i сохнути з печалi. Нащо їй вспоминати об тiм, якого так легко забула!

а. Стережись, Петре, нарiкати на Наталку. Скiлько я знаю її, то вона не од того iде за возного, що тебе забула. Подожди ж мене тут. ( .)

()Чотири годи уже, як розлучили мене з Наталкою. Я бiдний був тогдi i любив Наталку без всякой надежди. Тепер, наживши кровавим пóтом копiйку, спiшив, щоб багатому Терпиловi показатись годним його дочки; но вмiсто багатого батька найшов мать i дочку в бiдностi i без помощi. Все здається, близило мене до щастя, но, як на те, треба ж опiзнитись одним днем, щоб горювати во всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема нi в чiм удачi. Правду в тiй пiснi сказано, що сосiдовi все удається, всi його люблять, всi до його липнуть, а другому все як одрiзано. (.)

№ 15 У сосiда хата бiла, У сосiда жiнка мила, А у мене нi хатинки, Нема щастя анi жiнки. За сосiдом молодицi, За сосiдом i вдовицi, I дiвчата поглядають, — Всi сосiда полюбляють. Сосiд ранше мене сiє, — У сосiда зеленiє, А у мене не орано I нiчого не сiяно. Всi сосiда вихваляють, Всi сосiда поважаюсь; А я марно часи трачу, Один в свiтi — тiлько плачу.

Во время пения выходит на сцену, слушает и по окончании подходит к Петру и говорит.

и.

й. Ти, небоже, i спiвака добрий.

о. Не так, щоб дуже — от аби-то.

й. Скажи ж менi, вiдкiль ти iдеш, куда i що ти за чоловiк?

о. Я собi бурлака; шукаю роботи по всiх усюдах i тепер iду в Полтаву.

й. Де ж ти бував, що ти видав i що чував?

о. Довго буде все розказовати. Був я i у моря; був на Дону, був на лiнiї, заходив i в Харков.

й. I в Харковi був? Лепський то десь город?

о. Гарний город; там всього доброго єсть, я i в театрi був.

й. Де? В театрi? А що се таке театр, город чи мiстечко?

о. Нi, се не город i не мiстечко, а в городi вистроєний великий будинок. Туда ввечерi з’їжджаються пани i сходяться всякi люди, хто заплатити може, i дивляться на комедiю.

й. На комедiю () Ти ж бачив, пане брате, сю комедiю, яка вона?

о. I не раз бачив. Се таке диво — як побачиш раз, то i вдруге схочеться.

Те же и.

й. Що ти тут, старосто мiй, — теє-то як його — розглагольствуєш з пришельцем?

й. Та тут диво, добродiю; сей парняга був у театрi та бачив i комедiю i зачав було менi розказовати, яка вона, та ви перебили.

й. Комедiя, сирiч, лицедiйство. (.)Продолжай, вашець…

о. На комедiї однi виходять — поговорять, поговорять та й пiдуть; другi вийдуть — те ж роблять; деколи пiд музику спiвають, смiються, плачуть, лаються, б’ються, стрiляються, колються i умирають.

й. Так таке то комедiя? Єсть же на що дивитись, коли люди убиваються до смертi; нехай їй всячина!..

й. Они не убиваються i не умирають — теє-то як його — настояще, а тiлько так удають iскусно i прикидаються мертвими. О, якби справдi убивалися, то б було за що грошi заплатити!