Иван Котляревский – Українська драматургія. Золота збірка (страница 17)
а. От так пак! А за що?
а. Щоб не сiкався за нерiвню. Чи не думаєш ти за нього?
а. Атож!
а. Та що се ти узяла у голову? Чи вiн же тобi рiвня? Правда, вiн парень добрий, коваль мудрий, усячину зробить, не п’є, з бурлаками не гуля, протiв мене звичайний; усе правда. Так що ж? Крепак!
а. Що нужди, мамо, що крепак. Пани у нього добрi, про них усюди така чутка iде.
а. Та хоч вони i добрi, та пани! Як-таки се можна, щоб тобi з волi та у неволю; була казенна, та пiдеш у пiдданство; була городянка, та станеш селянкою!
а. Де б я нi була, чим би я нi стала, то менi i байдуже. Менi за ним буде усюди добре, бо я люблю його!
а. А того i не подумаєш, як тебе поженуть на панщину?.. Ох, менi лихо! Мою Улясю та на панщину!
а. А чим панщина страшна? Так зате не знатимемо нi подушних, нi десятських, нi хвонарних; усе то пани за своїх людей платють. Та i на мойцi — чи мало там панських? Так усi-то, крий Боже, як то хвалються, що як добре за панами жити!
а. Та вже ж, Улясю, як собi хоч, а я тобi мати, так я тобi скажу: скорiш в мене на долонi волосся виросте, чим я вiддам тебе за Олексiя. Та вже тут нiчого патякати: я вже старому Кандзюбi казала, щоб сьогоднi i старостiв присилали.
а. Ох, менi лихо! сьогоднi?..
а. Сьогоднi, сьогоднi. Чого тут вiдкладати? Постiй же, доню, тут; Стецько прийде, та й поговорите собi любенько; а ти не безумствуй, будь до нього приязна…
а. Об чiм з таким дурнем i говорити? Я не вмiю…
а. Потурай! Дiвка з парубком аби б зiйшлись, а то найдуть, об чiм говорити, а часом i мовчки ще й лучче подружать; я се добре знаю. — Посидь же за воротами, а я пiду лагодити обiдати. (.)
() Так такая-то моя доленька нещасливая? Так такому-то дурневi достанеться орудувати надо мною? Так такий-то йолоп наругається над моєю русою косою? Що менi у його багатствi? Казала ж наша паламарка: через золото, каже, сльози ллються. Наварю i борщу, i усякої страви, та як воно буде розведено моїми слiзоньками, чи пiде ж у душу? Буде i одежа хороша, i постiль бiла, та коли стiна нiма, з ким буду розмовляти, у кого порадоньку узяти? З Олексiєм пiшла б на край свiта, старцевому сухаревi буду рада, з калюжi водицi нап’юся, аби б вiн, мiй милий, мiй голубонько сизий, мiй Олексiєчко, менi подав! Коли ж горе i бiда постигне, то аби б вiн був бiля мого серденька, вiн не дасть менi сплакнути; а як приголубить мене, то i усю бiдоньку забуду. (.)
о. Та й патлата! ( .) А що в вас варили?
( ) Нiчого!
() Ну!.. ну!.. а тепер… що?
а. Що?
о. Що?
а. Що?
о. Що?
а. Що? Нiчого.
о. Брешеш-бо, як нiчого! Батько казав, розпитай її обо всiм. А чорт її зна, об чiм її розпитувати! Я усе позабував.
а. Так пiди до батька та i розпитай, коли позабував єси!
о. Так вiн-бо добре казав, не iди, каже-говорить, вiд неї, поки обо всiм не домовишся.
а. Нi об чiм нам домовлятися.
о. Як нi об чiм, коли вже ти за мене iдеш?
а. Нi, голубчику, сього нiколи не буде.
о. А чом не буде?
а. Тим, що я за тебе не пiду.
о. А чом не пiдеш?
а. Тим, що не хочу.
о. Та чому не хочеш?
а. А не хочу — тим, що не хочу.
о. Ну, тепер твоя правда. А батько казав, що ти пiдеш.
а. Не пiду.
о. Ну, а батько казав: не потурай їй, поженихайся, та пiсеньки заспiвай, то вона i пiде. От я i заспiваю: