Иван Франко – Для домашнього огнища. Детективна повість (страница 6)

Ось і все, що знав капітан про Гуртера. Надто гордий і незалежний, щоби просьбами, повзанням впрошуватися в його ласку, він сповняв точно його волю і не інтересувався ним зовсім. Служба й життя домашнє забирали весь його час. Правда, Анеля часто з подякою згадувала про нього, — адже ж його дар будь-що-будь був підвалиною їх щастя.

— Він не лихий чоловік, розумний і щирий, тілько чудний собі і твердий дуже, — говорила не раз Ане-ля. — Там його в Кракові опанували баби-богомілки, сліпі знаряди в руках єзуїтів, що спекулюють на його маєток. Що нам нічого більше надіятись від нього, про се я свято переконана.

І вони не надіялись. Жили як могли, поки врешті необхідність не розлучила їх на цілих п’ять років. То й не диво, що тепер капітан і з зачудуванням, і з полегшею в серці дізнався, що дід перепросився з Анелею.

— Ну, бачиш, бачиш! — мовив їй капітан з відтінком докору в голосі. — І чого ж тут гніватись і в пафос впадати? Розуміється, мене дивувало, відки тут у мене така розкіш. Перший поверх, дзеркала, магагоні, медведі на долівці, золотий годинник — і моя скромна пенсія на вдержання двох домів. Я хотів тебе розпитати, що се за загадка? Хіба ж се якийсь проступок? Ну, та одно твоє слово розвіяло всі мої сумніви.

— Не будь надто легковірним! — мовила Анеля, знов приймаючи строгий вираз слідчого судді. — Не клади надто багато на одно слово! Домагайся доказів!

— Але ж, Анельцю, чи хочеш, щоб я провадив кримінальне слідство?

— Краще, щоби ти зробив се тепер, коли ще зір маєш ясний і думку невпереджену.

— Чи думаєш, що можу перемінитися? — трохи огірчений запитав капітан.

— Слухай, Антосю, — мовила Анеля, сідаючи коло нього на софі й обіймаючи його поза шию. — Не гнівайся на мене за те, що тобі скажу. Люблю тебе, люблю своїх дітей — наших дітей, Антосю! Люблю над життя, мало що не сказала — над спасіння душі своєї. І, власне, через те, що люблю так кріпко, я б бажала, щоби ніщо не каламутило нашого щастя, яке може дати любов. Адже ж і ти сього бажаєш?

— Хто ж би сього не бажав? — скрикнув капітан, притискаючи її до грудей.

— Слухай же, любий мій! Знаю добре, що тепер, після твойого повороту, скоріше чи пізніше дійдуть до твойого слуху всякі сплітки і байки. Не сумніваюся, що знайдуться такі, що в очі мені підлещуються, а поза очі будуть кидати на мене болотом, будуть мене понижувати в твоїх очах.

— Анеля! І ти можеш допустити на хвилю, що я буду вірити підлим спліткам?

— Не хвались сильний своєю силою ані відважний своєю відвагою! — сказала хмарно Анеля. — Ні, любий, не говори сього! Що там казати про те, чи я допускаю, чи не допускаю! Розумний чоловік усе допускає і нічого не допускає. Тож ліпше завчасу запобігти можливості всяких таких допущень, які б могли мене кривдити в твоїх очах.

— Як ти се розумієш?

— Витолкую тобі ясніше, про що річ іде. Не від сьогодні знаю, що лихі язики чорнять мене, буцімто я заробляю гроші якимсь нечесним способом. Відки йдуть сі глупі сплітки, не знаю. Я не жила сими часами на великій стопі, не бувала так часто в товариствах, щоб могла про все дізнаватися. З твоїх давніх приятелів мало хто тут лишився, та й ті дуже рідко в мене бували. То й не знаю, в чому мене обвинувачують. Поки річ ішла про мене саму, я не дбала про те зовсім. Доволі мені власного сумління, почуття власної невинності. Та коли ти вернув, то діло зовсім інше. Такі глупі сплітки можуть затроїти твоє життя, наробити тобі неприєм-ностів, коли не будеш узброєний на їх опроверження. І власне сього я домагаюся від тебе.

— Та коли ти мене впевняєш про свою невинність, то якого ж мені ще свідка треба?

— Слухай, Антосю, — сумно промовила Анеля, — не кажи так. Чоловік не камінь. Можуть знайтися річі, дуже подібні до правди, і свідчити против мене. Найперше дай мені святе слово, присягни мені на любов до наших дітей, що все, що тілько вчуєш против мене, скажеш мені до очей, нічого не скриваючи, ні в чім мене не щадячи, про все домагаючись пояснення!

— Анелю, пробі, тривожиш мене тим урочистим тоном! — скрикнув капітан, схоплюючися на ноги. — Чи думаєш, що тут може виринути щось аж таке страшне та грізне, щоб аж...

— Нічого не думаю, тілько домагаюся від тебе того, на що маю право. А бачиться мені, що на твою одвертість маю повнісіньке право.

— Авжеж! Авжеж! Безперечнісіньке право!

— І обіцюєш мені, що будеш супроти мене завсігди щирий і одвертий?

— Обіцюю на честь, на свою душу!

— І не матимеш передо мною ніякої тайни, хоча б ти міг догадуватися, що її виявлення буде для мене дуже болюче?

— Обіцюю! Хоча б я міг догадуватися, що її виявлення принизить мене в твоїх очах, зробить не гідним твоєї любові.

— Сього не потребуєш і в думку покладати, любий мій! — мовила Анеля, цілуючи його в уста. — А за обіцянку дякую сердечно. Будь певний, що я не надужию твого довір’я.

— А я... я, скажу тобі по правді, не розумію добре, пощо сі всі церемонії.

— Дай боже, щоби вони були непотрібні! — зітхнула Анеля. — Та в усякім разі надіюся, що вони нікому не пошкодять. Ну, добре, се було б одно. А тепер друге.

І, відчинивши шухлядку від своєї туалетки, виняла з неї стару засмальцьовану книжку, оправлену в полотно. Капітан знав добре сю книжку. То була рахункова книжка, що її купив день перед своїм шлюбом з Ане-лею і дав їй, щоби записувала всі розходи й приходи їх маленького господарства. Анеля дуже совісно день у день записувала в ній усі рахунки. Сю книжку подала йому тепер.

— Візьми і передивись мої рахунки. А ось квити від купців і інших людей, з якими я мала які-небудь грошеві інтереси за тих п’ять років. А ось у сій пачці листи, що приходили до мене. Прошу тебе, передивися все те, розсліди совісно кожду подробицю, кожду цифру, кождий папірчик!

— Бійся бога, Анельцю! Нащо сього? Вірю тобі й без того.

— Ні, я не хочу! — відповіла Анеля. — Розсліди і потому вір або не вір. Дай мені слово, що задаси собі сю працю!

— Ну, коли воно доконче...

— Доконче. І то ще сьогодні!

— Га, нехай і так буде!

— Добре. Дякую тобі! Се буде для мене найкращий доказ довір’я з твого боку!

І, поцілувавши його в чоло, Анеля вийшла, лишаючи його самого з рахунковою книжкою, квитами і немалою пачкою пожовклих листів. Не можучи ще отямитися з зачудування, капітан якийсь час ходив по покою, поки врешті не доміркувався, що його жінка остаточно має рацію і що вся отся незвичайна сцена є тільки доказом її незвичайної любові до нього і вкупі з тим її обачності й незвичайного розуму. А зміркувавши се, він узявся совісно за рахунки й папери. Щоби йому не переривати праці, жінка принесла йому підвечірок до салону і знов лишила його самого.

IV

Після вечері в тіснім кружку — тітка Юля, на котру Михась раз у раз відказував, мовби прочуваючи се, не прийшла — капітан почав збиратися виходити.

— Хочеш іще йти? — спитала Анеля. — Куди?

— Треба заглянути до офіцерського касину.

— Може би, ліпше було, якби ти не йшов?

— Але ж, моє серденько, взяли би мені се за зле, якби я не показався між товаришів. Зрештою і сам я рад би побачити старих знайомих.

— Ну, з тих старих знайомих небагато там застанеш. Хіба Редліха і... не знаю, кого би там іще міг ти подибати.

— Один Редліх стане за дев’ятьох, — сказав поважно капітан, припинаючи шаблю.

— Ну, то бодай не барися там довго! — нагадувала Анеля. — Сьогодні в мене, таке свято, що я не хотіла би й на хвилинку розставатися з тобою.

— Я теж не дуже радо йду, Анельцю, вір мені, та що ж, не виходить інакше. Мушу. Знаєш, що наш військовий стан накладає на нас усякі обов’язки.

— Ну, йди вже, йди! — сказала сміючись Анеля. — Ще хто скаже, що на старість зводжу тебе з дороги обов’язку.

Коли би капітан по своїм виході міг був заглянути в лице своєї жінки, був би, без сумніву, вельми зачудувався. Лице те, перед хвилею таке погідне, ясне і енергічне, що так і дихало здоров’ям і втіхою, тепер було бліде, як у трупа, являло вираз якоїсь безмірної тривоги. Уста тремтіли судорожно, немов шептали якісь нечутні закляття вслід за капітаном. У грудях не стало віддиху. Поборена якимсь таємним знесиллям, Анеля впала на крісло і кілька хвиль сиділа недвижно, правдивий образ зневір’я і розпуки. З того остовпіння пробудили її голоси, а далі швидкі кроки дітей.

— Мамочко! Мамочко! — кликали діти, шукаючи її. — Де ти, мамочко?

Анеля сиділа в салоні, де було темно.

— Ось тут я! Тут! — обізвалася вона. — Чого вам треба?

Відчинивши нарозстіж двері салону і впустивши до нього широку струю світла, діти ввійшли до салону і, тулячись до маминих колін, щебетали:

— Вже вміємо лекцію на завтра! Хочеш нас випитати?

— Завтра, любі мої! Сьогодні мені троха недобре.

— Мамочка нездорова? Мамочці знов недобре? Бідна мамочко!

Цеся гладила Анелю попід бороду, Михась цілував її руку. Анеля відвернулася, щоби діти не бачили сліз, що бризнули із очей.

— Бідні мої дітоньки! — прошептала, перемагаючи хлипання, що душило її в горлі. По хвилині перемогла себе і промовила:

— Завтра вас випитаю, а тепер ідіть спати!

— Ще не хочемо спати, мамочко! Позволь нам піти до кухні. Там є вояк, такий великий-великий, а такий смішний! Обіцяв нам розповісти казку, гарну-гарну, а не страшну, ні. Позволяєш, мамочко?

— Ну, йдіть, йдіть, та не сидіть мені довше як півгодини. Через півгодини прийду класти вас спати.